«У спорті ти завжди як на гойдалках між щастям після перемоги й сумом після поразки. У звичайному житті цього практично немає — і це дуже важко. Ти сумуєш за оцим доланням себе й інших, за неймовірним рівнем напруги, за дуже різними емоціями після завершення. Але армія — це те саме, тільки помножене на вартість людського життя», — каже Аліна Шух. І вона дійсно про це щось знає.

Нині 26-річна українка прийшла у спорт ще в 5 років. Її батько й мати — тренери, тож із самого дитинства її родинне життя тісно переплетене з фізичною активністю. Профіль Аліни — легка атлетика.

«Мене часто питали, як це, коли твої тренери — твої тато й мама. Ніякої проблеми: вдома вони батьки, на тренуванні — наставники. У кіно завжди якісь історії про жорстоких тренерів. Але у нас просто була дисципліна. Звичайно, це не: Ой, донечко, уті-путі, а пробіжи ще трошечки. Все ж мамі треба було мотивувати бігти далі, коли мені вже погано. Але воно того варте. Ми працювали на спільну ціль, тому розуміли, заради чого все це».

Спільні цілі досягати таки вдавалося. Аліна — багаторазова чемпіонка України з різних дисциплін легкої атлетики. Чемпіонка світу 2018 року серед юніорів у метанні списа, а також чемпіонка Європи серед юніорів у семиборстві. Найбільше, за її словами, українці подобалося багатоборство, адже там постійна інтрига: іноді завалиш один вид, думаєш, що вже все пропало, а в кінці все ж видираєш ключове очко, добігаєш останні метри — і перемога.

«У мене є кілька перемог, які були вирвані зубами. Чемпіонат Європи, чемпіонат світу. Але найбільше запам’яталися звичайні змагання у Києві. У мене тоді дуже сильно болів палець на нозі. Але я намагалася не звертати уваги, добре виступала й у 14 років вийшла на результат майстра спорту — це дуже круто. Після турніру пішла до лікаря, він каже: судома, треба розминати. Батьки щовечора масували мені ту ногу, я ридала. А через тиждень проходила інше обстеження і виявилося, що в мене перелом зі зміщенням. Як виявилося, із ним я майстра спорту і виконала».

На Вікіпедії стаття про Аліну є вісьмома мовами світу. Втім, зіркою сама вона себе не вважає.

«Після перемог і рекордів завжди є велика ейфорія. Але вона триває рівно до кінця дня. А далі прокидаєшся — і треба працювати далі».

Після світових чемпіонатів та рекордів Шух готувалася до Олімпіади. Але спочатку сталася пандемія, а потім почалися травми. Операція на ахілловому сухожиллі — і мрія про Олімпійські ігри згасла. Але робота Аліни над собою не зупинилася. 

«Я знаю, що в житті не загублюся. У мене 4 вищі освіти, одна з яких у США. Я знаю англійську й іспанську. Працювала у багатьох сферах. Волонтерила. Тепер в армії. Я вмію знаходити себе. І виживати».

Між спортом і армією

На момент початку повномасштабного вторгнення чемпіонка працювала у сфері фінансів. Через збройну агресію проти батьківщини вирішила піти в Сили оборони. Але у військкоматі їй сказали, що вона 1564-та в черзі. Тоді Аліна обрала інший шлях.

«24 лютого у мене мало бути тренування. А я страшно не люблю змінювати плани. Та врешті почитала новини й зрозуміла — все серйозно. Коли з Теробороною не вийшло, ми із родичами пішли у волонтерський центр. Там і застрягли. У мене в телефонній книзі з’явилося 1500 контактів різних важливих людей, через яких ми все і почали знаходити, переправляти куди треба. Перший час — це був унікальний період. І, до речі, я тоді все ж потренувалася — вдома на килимку».

Далі — системна робота з корпоративною соціальною відповідальністю у своїй компанії, де вона очолила цей напрямок і працювала з військовими у сфері фінансової грамотності. Сотні лекцій, консультацій, менторство — все, щоб бійці не переживали за стабільність під час служби та після повернення з неї. Але врешті Аліна знову вирішила радикально змінити життя.

«У певний момент ми втілили грандіозний проєкт, який далі поширився на купу організацій. І я подумала: так, ну а після цього що ще важливіше я можу зробити? Мені здалося, це вже максимум. Плюс я ж спортсменка, індивідуальний вид спорту, я не звикла бути десь позаду, в тилу. Тож я прийняла дуже зріле рішення».

Весною 2025-го Аліна завершила базову підготовку й вступила до лав «Хартії». За її словами, бригаду обрала через те, що в ній багато вмотивованих людей — Шух було важливо, щоб люди навколо теж горіли тим, що роблять (прочитайте, наприклад, про те, як бійці «Хартії» здійснили перший в історії штурм виключно роботами). 

«Дрони, розвідка, fpv, такмед, тактика, навігація. Курс молодого бійця, очікування, невизначеність, переїзд і… Абсолютно нове життя. Життя повне сенсів, щирості, емоцій і головне – людей. Справжніх. Кращих. Героїв», — написала вона в Інстаграмі.

Тепер Аліна — позивний Соматра.

«Це просто слово, яке виникло у мене дуже давно, коли мені було років 4. Десь треба було підписатися, і я чомусь написала: Соматра. Так і повелося — у комп’ютерних нікнеймах, якихось текстах. Проте будь-який позивний заробляється. Тому я думаю, що так чи інакше він у мене зміниться».

Вагома частина базової військової підготовки — фізичні вправи. Втім, для чемпіонки й рекордсменки світу це не було випробуванням. «Якщо чесно, ті навантаження для спортсменів були просто як розминка», — зізнається вона.

Зате в самій армії Аліна зустріла нові випробування.

Непахане поле роботи

У «Хартії» Шух займається інтернаціональними бійцями з півтора десятка країн, які приїхали воювати за Україну. Допомагає на всіх рівнях — від рекрутингу і підготовки до побуту та відправки на бойові задачі. 

«Це непахане поле роботи. Уявіть, у нас на одній позиції можуть сидіти англомовні, іспаномовні, україномовні, інші. І їх треба якось всіх координувати!»

Та, каже Аліна, вона щаслива зустрічатися з новими викликами.

«Ніколи не відчувала себе так на своєму місці. Ніколи так багато щиро не сміялася. Ніколи не бачила, що стільки людей можуть працювати так багато, серйозно і цілеспрямовано. Кожен день сьогодні вартує сотням мирних днів. Зараз не існує минулого чи майбутнього. Є конкретне, зрозуміле «сьогодні». Зло ми переможемо, це точно. Невідомо коли. Але наближати цей час разом з новою родиною — це той досвід, який вартує понад усе, що я коли-небудь проживала чи проживатиму у майбутньому».

Згодом Аліна почула про можливість стати командиром відділення іноземних бійців — а в майбутньому і сержантом. Тож вона попросила записати її на ці курси.

«Щоправда, виявилося, що вони у Британії. Врешті ми з ще трьома колегами все ж відправилися на ці курси Interflex. В основному це було про лідерство і здатність командувати в умовах хаосу і стресу. Так збіглося, що ми потрапили на річницю програми, тож зустрічалися з прем’єром Великої Британії й з Володимиром Зеленським». 

Коли наприкінці видавали сертифікати командирів відділення, то визначили також найкращого учасника курсу. Обрали саме Аліну. «Мабуть, тому що я просто ставила найбільше за всіх питань», — сміється вона. 

Тепер Аліна — головний сержант взводу у своїй роті. Вона каже, що хтось з іноземців приїхав воювати, тому що йому просто подобається Україна й він не бажає їй такої трагедії, як перемога Росії. Інші — бо хочуть бути саме на стороні добра в історичний момент. Є й такі, хто тікає від своїх проблем або просто хоче заробити грошей.

«Але так чи інакше всі дуже вмотивовані. І всі приємно дивуються тому, яка насправді наша Україна. І їжі! Всі в один голос кажуть, що у нас дійсно смачніше. Я сама вчилася у США і можу це підтвердити. Хоча з іноземцями теж свої особливості — наші колумбійці, наприклад, їдять лише курку та рис. А ще нюанси війни в Україні такі, що іноді собі на позиції можна навіть привезти МакДональдз. Всі іноземці дивуються, але це так». 

Саму ж Аліну в Силах оборони найбільше здивувало інше.

«Рівень працездатності людей. Знаєте, я люблю працювати. Але у «Хартії» норма — це щось робити весь час, безперервно. Щось перевіряти, постачати, домовлятися, планувати, відправляти на місію, потім о 2 ночі слідкувати, як хто куди просувається. Ти о 5 ранку приходиш, а там вже наступний етап зустрічей, планування, обговорення. Я навіть у спорті не бачила такої працездатності».

На питання ж про те, як побратими реагують, коли дізнаються про спортивне минуле Аліни, вона відповідає:

«Ми мало про це говоримо. Як виявилося, в армії загалом мало говорять про минуле і майбутнє. Завжди про тут і зараз. Тому що саме сьогодні й відбувається найважливіше».

Ви можете прочитати (і поділитися!) цей текст англійською тут.