Ви доцент кафедри кіберспорту та інформаційних технологій Національного університету фізичного виховання і спорту. Але, наскільки я розумію, все життя займалися фізичною підготовкою спортсменів, зокрема у самбо, дзюдо. А що вивчають на кафедрі кіберспорту і як це виглядає?

Я майстер спорту з самбо, маю коричневий пояс по дзюдо, заслужений тренер України. Закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту, писав там дисертацію, далі лишився на кафедрі. Шість років тому кафедра перейменувалася — стала кіберспорту й інформаційних технологій. 

Ми відкрили спочатку магістратуру, півтора року навчання, а потім й бакалаврат. Основні дисципліни — Dota, Counter-Strike, можна ще згадати League of Legends. За ними у світі проводяться серйозні змагання з великими призовими фондами у мільйони доларів. Заняття у нас є як теоретичні, так і практичні. Якщо у мене підвищення спортивної майстерності відбувалося на килимі в залі, то тут — за комп’ютером. Це раніше було забавкою, іграми, а тепер цілком професійна діяльність.

Кіберспорт кардинально відрізняється від легкої атлетики, гімнастики, боротьби, веслувальних видів спорту і так далі. Там інша специфіка навантаження, наприклад, найважливіше — швидкість реакції. До того ж це команді ігри, все будується на інтелектуальній взаємодії. Загалом у світі зараз понад 400 млн людей більш чи менш систематично займаються кіберспортом.

А ви самі грали в якісь із цих ігор?

Мені не 20 років, то трошки важко, бо все ж кіберспорт це професія молодих. Але грав і в Dota, і в Counter-Strike. Я ж маю розуміти, в чому специфіка.

А розкажіть, будь ласка, про ваш досвід підготовки Леоніда Каденюка до польоту в космос?

У 1996-1997 роках я був молодим аспірантом, готувався захищати дисертацію, досліджував біомеханіку. До нас звернулася наша Федерація космонавтики, розповіли, що планується політ на Шатлі з американським екіпажем, але один член команди буде з України — це Леонід Каденюк. І йому треба розробити програму підготовки. Мій науковий керівник Анатолій Лапутін каже: все, займайся. В результаті розробили спеціально під Каденюка програму, де були найрізноманітніші вправи саме під політ у космос.

І ви ж з ним особисто перетиналися?

Я його особисто тренував не один місяць. Мені було десь 25 років, а тут така цікава людина — льотчик, який літав майже на всіх типах літаках, якщо не помиляюся, він казав про 50. І не просто літав, а виконував фігури вищого пілотажу, тобто працював з великим перевантаженням. Коли він вже повернувся з космосу, то казав, що хвилин п’ять, коли ракета виходить на орбіту, то відбувається перевантаження три-чотири G. Тобто в стільки разів збільшується вага тіла. У них в екіпажі була жінка, то вона навіть втратила свідомість. А коли вже невагомість, то кров рівномірно розливається по тілу, й відчуття, ніби ти довго вниз головою провів, бо кров приливає. Це дуже некомфортно, треба звикати кілька днів. 

А була у Каденюка під час підготовки якась улюблена і не улюблена вправа?

У нього був перший розряд з бігу на 10 км — ось це він любив. І загалом був такий худорлявий, без зайвої ваги. А от стрибки на батуті були для нього чимось незвичним. Він же звик літати, пристебнутим до крісла, повністю зафіксованим. А коли ти на батуті, то це зовсім інше, маєш керувати всім тілом без точки опору. Такий невеличкий симулятор невагомості, тому це було важливо.

А як взагалі готують організм до космосу? На що зазвичай наголос робиться?

Потрібно, щоб загалом організм був тренований. А враховуючи, що в космосі у тебе все одночасно і стеля, і стіна, й підлога, то ми говоримо про різноманітні гімнастичні й акробатичні вправи. Треба вміти ідеально керувати своїм тілом, розвертатися, крутитися. І щоб при цьому не паморочилося. Ми ще в воді робили різноманітні вправи якраз для такої координації: рухи, розвороти, перевороти. Багато складнокоординаційних вправ для розвитку міжм’язової координації. Це йому було незвично.

ЗСУ

Розкажіть, будь ласка, як ви пішли в ЗСУ. Ви згадували, що спочатку вас не брали.

Мої близькі були впевнені, що почнеться велика війна. А я не міг повірити. Навіть вже 24 лютого був певний ступор і нерозуміння. Пару днів почитав новини, намагався осягнути це, а 26 числа вже пішов у військкомат. Транспорт тоді не працював. Пішов пішки, це було кілометрів шість. Під дверима — велика черга.

— Записуйте мене у військо, — кажу їм.

— У вас УБД є?

— А що таке УБД? — питаю.

— Все, йдіть додому, ви нам не потрібні.

Я тоді пішов у інший військкомат, ще кілометрів сім. Там теж багато людей, виходить військком, каже: ви нам поки не потрібні, якщо що — покличемо. 

Ну от нас там було хлопців 20-30, обмінялися телефонами, створили свою групу. І днів через десять там повідомлення — збираємося біля Золотих воріт, будемо робити Добровольче формування територіальної громади (ДФТГ). Транспорт все ще не ходить, я знову кілометрів 15 туди пішки, записався, потім назад за речами. 

Отримали зброю, волонтери мені знайшли броню, і наступні пару місяців ми охороняли лісисту ділянку на Броварському напрямку. Далі стояв під кордоном з Білоруссю, а після повернення в Київ перевівся в 128-му бригаду Тероборони. Вже з вересня — у зоні бойових дій мінометником. Бойового досвіду не було, тому спочатку солдатом, номером обслуги — бігав, підносив хлопцям міни — далі навідником, командиром розрахунку. Сумарно я провоював вже понад 20 місяців: на Донецькому і Запорізькому напрямках. Бувало страшно, були й втрати.

Разів п’ять й у самого були всі шанси стати 200. Одного разу недалеко розірвався снаряд, я наче й пригнувся, але уламок пропоров кітель на правому плечі. А в руках був телефон — туди влучив другий уламок, трошки по-іншому б тримав — все. Відкупився від смерті мобільним.

Влітку 2023-го їхали на нову позицію подивитися, що там і як, перевірити із саперами в плані замінування. По дорозі ламається машина, нас відтягують на пункт постійної дислокації (ППД) й видають іншу автівку. Їдемо — знову ламається. Повертаємося, беремо вже французьку повнопривідну вантажівку. Проїжджаємо трохи далі, але відривається якесь кріплення і заднє крило перекручується колесом, все блокується. Що робити — нас знову вертають на ППД. Командир саперів каже: знаєте, я людина не забобонна, але вчетверте вже не поїду. Давайте завтра. І ввечері ми дізналися, що в ту посадку, куди ми мали заїхати на нову позицію, заходили наші розвідники — і натрапили на російську ДРГ. Був бій, втрати з обох сторін. Не знаю, що було б, якби ми все ж змогли доїхати.

А що вашому розрахунку вдалося знищити?

Я працював і на 60-мм мінометі, і на 82-мм, і на 120-мм. От 120-мм — це вже міна в 16 кг, то, в принципі, якщо десь прилетить, то прилетить непогано. За моїми підрахунками, особисто я маю понад 70 знищеної живої сили ворога. 

Знаю, що ви міни підписували особливим чином…

Та постійно — друзі ж просять, колеги. Підписував і від кафедр, і від деканатів, різноманітних служб. Ми ж багато стріляємо, бувало, що за дві доби кинули десь півтори сотні мін. Але часто просто немає можливості підписати, тому що ворог лізе, треба постійно працювати.

А побратими якось згадують, що ви кандидат наук, викладач? 

Позивний Спортсмен, але мене називають і Професором, і по-різному. Якась повага є, але це загальне правило. Тут по-іншому не можна. Ніяких сварок, адже ти розумієш, що ця людина захищає твоє життя, так само як і ти захищаєш її.

В університеті теж всі знають, що я воюю, про це розповідали на загальних зборах. Я там з 1990 року, спочатку студентом, потім аспірантом, викладачем, тому багато людей мене знають. Було навіть, що колишні студенти писали, мовляв, от, ми зараз на Донецькому напрямку поруч із вами стоїмо, 10 км. Але побачитися не вдалося. 

А хоч якийсь час для науки зараз лишається?

Дисертацію дуже потрошку, але пишу. Мені подобається працювати викладачем. Тому моя головна мрія — закінчення війни, щоб повернутися до роботи.