За останні роки тисячі українців та українок стали потужними лідерами громадянського суспільства. Чи не найбільше участі волонтерського руху потребував Південь. Тож Platfor.ma вирішила підтримати волонтерів з Херсонської, Запорізької, Одеської та Миколаївської областей у проєкті «Лідери Півдня». Ми оголосили open call й попросили номінувати активістів — і отримали понад 120 заявок. З них ми вибрали найяскравіших особистостей та поговорили з ними.
Сьогодні у «Лідерах Півдня» — волонтерка з Болграда Оксана Кілафли. Вона розповіла про те, чим унікальне це південне містечко, як у важкий момент на допомогу прийшли люди з інвалідністю та чим Болград допомагає морпіхам, що базуються у місті.
Розкажіть, будь ласка, коли і як почалося ваше волонтерство?
Активно з повномасштабного вторгнення. Хоча навіть коли воно почалося, я не знала, що в армії є аж така нестача всього — конкретно у нашому 88-му ОБМП забезпечення більш чи менш було (чоловік Оксани з 2015 року тривалий час був командиром цього батальйону, що спочатку належав до десантно-штурмових військ, а потім до морської піхоти. Чоловік і зараз в ЗСУ, але вже в іншому підрозділі. — Platfor.ma). Однак після початку повномасштабної війни одразу з’явилася потреба просто хоч щось робити. Вже 25 лютого у нас на КПП дружини, донька і мати бійців збирали якусь допомогу для хлопців. Я до них і приєдналася.
Яким був ваш «мовний» шлях? Як і чому ви обирали, якою мовою говорити?
Взагалі я з Івано-Франківської області. Вчилася спочатку в Чернівцях, далі в Одесі — там і познайомилася з чоловіком. Завжди була в україномовному середовищі.
Тож коли у 1997-му я приїхала на Південь, мені було складно щось сказати російською. Але я інженер-проєктувальник, це досить специфічні терміни, й люди в проєктному інституті мене взагалі не розуміли. Довелося навчитися говорити російською. Публічно говорила нею, а з ближчим оточенням — українською. Хоча у чоловіка навіть в школі не було мови та літератури.
А у 2018 році у нього була досить довга ротація на передовій в АТО, понад пів року. І я собі подумала: от чоловік там зараз ризикує життям проти росіян, а я тут говорю російською. І просто перестала її використовувати. Всі спочатку дуже здивувалися. Але вже за два тижні звикли. З того часу я нею і не говорила.
У серпні 2022-го ви навіть заснували своєрідний мовний клуб…
Утворилося коло людей, які хотіли вчитися української — приходили від 12 до 18 учасників. Перше заняття ми присвятили лайці — тоді просто дуже хотілося виплеснути емоції. Але ми ж не в РФ, щоб матюкатися, тому вирішили підібрати відповідники. Перебрали багато слів, але найкраще прижилося «трясця». Зараз у всіх наших як раптом щось, то одразу: «Трясця!»
Врешті дехто з цього мовного клубу зараз вже перейшов на 100% на українську. Одна дівчинка раніше взагалі не говорила мовою, а зараз вже знайшла роботу, де її знання обов’язкове. А загалом із деяких учасників цього клубу сформувалася своєрідна спільнота, яка зараз продовжує волонтерити.
А розкажіть, будь ласка, про ваш хендмейд?
Я деякий час працювала у міськраді Болграда. У нас завжди проходило багато різних ярмарок та фестивалів, і кожен чиновник брав собі на кураторство якийсь напрямок. Моя сестра Галина Русняк якраз займається хендмейдом — вона робить жіночі прикраси гердани. Тож я обрала саме цю сферу, всіх обдзвонювала, організовувала на події.
Коли почалася повномасштабна війна, просто всім написала: «Дівчата, а хто хоче продавати вироби, щоб зібрати гроші на ЗСУ?» Відгукнулися багато майстрів. Домовилися так: якщо це просто вийти щотижня попродавати, то 10% на армію, якщо я приблизно раз на місяць організовую якийсь великий ярмарок, то 30%. Виходить непогано — щоразу збираємо від 10 тис. грн. Рекорд був на День кондитера, коли кулінари зібрали 40 тис. грн.
Знаю, що ви з громадою також плели маскувальні сітки. Як це було?
Так сталося, що після початку повномасштабної війни я стала своєрідним кол-центром, бо й у міськраді тоді працювала, й чоловік військовий. Якщо що, всі дзвонили мені. І от набрала одна прикордонниця, каже: «Мені подарували дві великі сітки по 1 тис. кв. м. І тканина, щоб плести теж вже є». Тоді дуже швидко знайшлися люди, які хотіли допомогти. Щоправда, врешті ентузіазм затих і це, можливо, взагалі зійшло б на нуль, якби у певний момент не доєдналася міська організація людей з інвалідністю. Куди б їх не покликали на допомогу — вони тут. І маскувальні сітки вони теж плетуть дотепер.
Можливо, ще якісь напрямки діяльності були?
Гаражні розпродажі. З ними дуже непогано вийшло — люди просто приносили непотрібні їм речі, і щоразу ми збирали по 10-20 тис. грн.
Безпрограшні лотереї проводили. Я йшла просити по підприємцях — найбільш неулюблена моя робота — а вони давали якісь лоти. Єдиний, хто завжди сам приносив, це виробник вина, дуже смачне місцеве. Зазвичай воно досить дороге, а тут на лотереї можна було за 50 грн пляшечку, то люди на таке полювали.
Ви кажете, що от просити не завжди приємно. А яка навпаки була найприємніша допомога?
Дійсно приємно, коли самі пропонують. От як Юрій Тінтулов, співвласник цієї виноробні, марка «Villa Tinta». Просто знайшов мене і спитав: що треба? Сестра передає багато дорогих виробів. Є Юрій Доков, у нього кафетерій «Балкан». Теж завжди сам: давай я продаватиму піцу, а всі гроші на твій фонд. Є люди, які просто щомісяця роблять донат із зарплати. Школи й дитячі садочки проводять ярмарки, інші заходи. Кидали по 5, 10, 30, 40 тис. грн. Було за що купити дрони. А в Будинку культури проводили концерти, вистави. Люди, звісно, втомилися, це відчувається. Але найприємніше, що вони не припиняють допомагати.
Мій чоловік уже не в нашому батальйоні, але гроші передаємо туди — все ж цей підрозділ базується саме у Болграді.
Як змінювалися потреби за ці два роки? Що було найнеобхідніше в різні періоди часу?
Завжди не вистачає шкарпеток. Але загалом ми завжди на контакті з бійцями, що вони просять, те й купуємо. Вже передавали мікроавтобус, дрони, протидронову рушницю — це було найдорожче, що придбали, 560 тис. грн. Мотор для «Ікаруса» був потрібен, він коштує 70 тис. грн, але директор фонду сам з Кривого Рогу, він там домовився, що нам продали за 45 тис. грн, бо «це ж для хлопців».
А іноземці якось допомагають? Наскільки я знаю, у Болграда сильні зв’язки з Болгарією, багато хто навіть говорить цією мовою в побуті.
У нас є така дівчина Тетяна Станєва, вона проводила у Болграді етнографічний кінофестиваль. Далі організувала його у Болгарії та Польщі й привезла звідти гроші, на які ми купували дрони. І аукціони Тетяна проводила за кордоном, ми передавали їй красиво розписані тубуси від боєприпасів. Допомагають також болгари, які переїхали з України на батьківщину, й українці, які давно живуть закордоном.
Не всі знають багато про сам Болград. Розкажіть, будь ласка, коротко про нього і про те, які етапи він проходив з 2014 року?
Це маленьке міста на березі найбільшого озера України — Ялпуг. У нас суміш багатьох національностей: гагаузи, болгари. Це цікаво. Хочете побачити щось інакше — приїжджайте сюди. Гарне містечко. Культура відрізняється, їжа.
Я, наприклад, стільки цибулі ніколи не їла, як тут. Іхнія — класика болгарської кухні, молодого півника тушать у великій кількості цибулі. Раніше думала, що ніколи б такого не їла, але це дуже смачно. Каварма — теж запечене м’ясо, але баранина, специфічне, однак також смачно.
А що держава може зробити, щоб полегшити життя чесним волонтерам і навпаки ускладнити шахраям?
Я думала про це. Знаєте, мабуть, краще полегшити життя не волонтерам, а військовим. Бо вони просять і ми хочемо купити, але закон каже: це не можна, тут заборонено, там обмежено. Не треба нам полегшувати, просто не заважайте.
І наостанок — що будете робити після перемоги?
Не знаю. Мабуть, жити. Бажано, як до війни. Хоча я вже не пам’ятаю, як це — без неї. Просто мрію сісти з чоловіком в крісла-гойдалки й дивитися на захід сонця.