За останні роки тисячі українців та українок стали потужними лідерами громадянського суспільства. Чи не найбільше участі волонтерського руху потребував Південь. Тож Platfor.ma вирішила підтримати волонтерів з Херсонської, Запорізької, Одеської та Миколаївської областей у проєкті «Лідери Півдня». Ми оголосили open call й попросили номінувати активістів — і отримали понад 120 заявок. З них ми вибрали найяскравіших особистостей та поговорили з ними.
Сьогодні у «Лідерах Півдня» — Владислав Маховський, волонтер із Запоріжжя, який обрав своїм покликанням евакуювати людей із прифронтових територій на Сході ще у 2014-му році. І продовжує цим займатися вже під час повномасштабного вторгнення, попри полон та поранення від російського дрона-камікадзе. Про волонтерські будні Platfor.ma і поспілкувалася з Владиславом.
Я розпочав займатися волонтерською діяльністю, коли все тільки починалося, у 2014-му. Протягом літа евакуював людей зі Словʼянська, Краматорська. Забирав на блокпостах. В Ізюмі була помісна баптистська церква, що приймала людей, то вивозив звідти. А далі віз на Запоріжжя.
Вперше поїхати запропонував знайомий, бо у мене був бус. Я подумав, що один раз можна і зʼїздити. Але побачив, що люди потребують евакуації, то став їздити один-два-три рази на тиждень. Тоді зелені коридори були, цивільні могли вільно переміщатися. Сарафанне радіо працювало, мені дзвонили, просили забрати. Були вже групи «Донбас SOS», «Восток SOS» — вони до мене зверталися, казали, де треба евакуювати, і я виїжджав.
Памʼятаю не самих людей, а те, що вони їхали перелякані — дивилися на нас якось дивно. Ми їх везли в пригород Запоріжжя, там знайомі віряни, меноніти, надавали свою домівку для переселенців. Я навіть не розумів, чому всі такі налякані. Лише потім, за кілька днів, вони розповіли, що їх настрашили Правим сектором, мовляв, людей вивозять, здають на органи. То вони такі перелякані були, бо думали, що я їх везу на органи здавати.
Полон у донських козаків
Коли Гіркін вийшов зі Словʼянська, тоді зʼявилися нові місця, звідки потрібна була евакуація — здебільшого у Луганській області. Так я вперше заїхав на підконтрольну сепаратистам територію — під Луганськ. Заїхав собі й виїхав. А наступного разу, як туди приїхав, мене на блокпосту міста Красний Луч (з 2014-го в окупації; нині офіційно називається Хрустальний. — Platfor.ma) затримали донські козаки в і відвезли в відділок міліції.
Там протягом шести днів катували, били, змушували, щоб я розповів, хто я такий. А що я міг розповісти? Я віруюча людина, християнин, займаюся евакуацією людей — більше нічого не міг їм сказати. Але у них були підозри, що я проводжу диверсійні групи української армії. Ці показання й хотіли з мене якось вибити.
В останній день полону відвезли мене в інше місто. Там був штаб донських козаків. Мене допитував так званий генерал Козіцин, а потім на розстріл віддали Павлу Дрьомову — був там такий отаман в той час. Перевезли в інше місце, поставили під дерево розстрілювати. А потім били, знущалися. І відпустили все-таки, побитого і без машини. Я пішки дійшов до блокпоста наших військових. І далі продовжив займатися допомогою людям.
Це був час свавілля і невизначеності. Наркоманам-алкоголікам дали в руки зброю — автомати, ножі, пістолети — то вони відчули себе вершителями доль. Мене і кололи, і кидали в мене щось. Якби я помер і мене закопали, ніхто б і не знав, де я і що я. Бо такі випадки були. На Луганщині вбили подружжя, яке допомагало військовим, і закопали, то лише через рік їх дочка визначила, що це її рідні.
Авдіївка, поранення та дівчинка Еля
Страшно, звісно, але є речі більші за страх. Це покликання серця — бути там, де горе й біда, допомагати людям. А страх буде завжди присутній, це природно.
Пізніше в евакуації вже не було такої потреби, тому ми стали допомагати Марʼянці, Красногорівці, в районі донецького аеропорту. До початку повномасштабних військових дій цим займався. А як повномасштабка почалася, то теж включився, тим більше я вже все знаю.
В Авдіївці я десь з 2015 року. Ми там жили, допомагали при церкві, виїжджали на прильоти, вікна ставили зимою, залатували дахи. Тільки з повномасштабного вторгнення почалися масові руйнування. Я сам бачив, як все це відбувалося. Щоразу як приїдеш, то руйнувань все більше і більше. Ризик був набагато більший, ніж у 2014-му. Дуже близько прилітали міномети й снаряди, коли виїжджав.
Потрохи-потроху ставало гарячіше, але навіть до цього ти призвичаюєшся. Півтора року тому до Авдіївки підʼїжджаєш, то просто чекаєш, доки догромихає. А потім вже просто їдеш, хай собі гримить. Я так до людини приїхав, чую міномет свистить, то кричу йому: «Лягайте!». А він: «Та не переживай, то далеко».
Авдіївка зруйнована вся. Немає вже міста. Девʼятиповерхівки посередині складені, провалені. Залишилося багато похованих під завалами людей, бо неможливо було заїхати в Авдіївку, щоб витягти їх звідти.
А шостого лютого російський дрон-камікадзе і в мене влетів, я отримав поранення. І бус мій вони знищили. Зараз все добре вже, трішки кульгаю, але після того вже два рази виїжджав на авдіївський напрямок. Зараз буду збирати на РЕБ, щоб захиститися від дронів-камікадзе.
Я не перший волонтер, який потрапив під обстріли й знищення автівки. Для «рускіх» вбити волонтера — це не проблема. Але надія все ж таки є, бо у мене три бронежилети — на мені самому, на одне скло й на друге. Сподіваєшся просто, що не натиснуть на курок, коли бачать червоний хрест на машині.
Зазвичай я їжджу сам. Рідко коли зі мною хтось виїжджає. Просто спокійніше, коли немає відповідальності за іншу людину. До того ж так більше місця в бусі, щоб більше людей могло виїхати або речей забрати. Для мене не проблема поїхати одному, щоб не наражати на ризик інших людей.
Втім, і досі доводиться вмовляти людей виїжджати, рідні просять — вивезіть, щось скажіть їм. Записують відео, я приїжджаю, показую, розповідаю, що приймуть, є куди їхати, але, на жаль, навіть це не завжди діє. Лише тоді, коли щось прилетить, зруйнує, вбʼє сусіда, то вже самі дзвонять і просять евакуювати.
Я допомагав харчами й гігієною родині з матері з дочкою і бабусі, вмовляв їх на евакуацію. В один з останніх разів вона навіть записала мій номер телефону, але наступного приїзду я побачив зруйнований дім. Молода матуся не встигла добігти до підвалу, загинула. Донька зосталась сиротою. І лише потім вони з бабусею виїхали з Авдіївки.
Відома історія про дівчину Елю. Перший раз я побачив її в авдіївському підвалі, де вона була зі своїми бабусею та дідусем. Вона повторювала, що їй страшно. Вмовляв їх евакуйовуватися, загалом двічі з нею бачився. Але, на жаль, шестирічна дівчина померла від серцевого нападу. Весь час живучи в підвалах, під обстрілами, без медичної допомоги. Після цього випадку внесли закон про примусову евакуацію дітей з Авдіївки.
Але все ж, коли люди погоджуються на евакуацію, то фінал завжди хороший. Особливо, коли бачиш, як з’єднуються сімʼї. Люди зазвичай вже після евакуації усвідомлюють, що дійсно вчинили правильний крок і виїхали. З початку повномасштабної війни я щотижня, бувало, й двічі на тиждень їздив, тож скільки загалом людей вивіз вже не памʼятаю — сотні.
Я вивозив і тварин багато: собак, котів, двох папуг, три шиншили, хомʼяків. Зараз евакуйований з Авдіївки папуга живе у мене вдома. Власник віддав його, бо немає ні часу, ні можливості ним займатися.
Так легше йти по життю
Я віруюча людина, зараз я пастор баптистської церкви, для мене це покликання серця — допомагати людям. Я хочу рятувати людей. Маю невеликий бізнес — виготовлення ключів, ремонт взуття — у мене працюють люди, тому я маю більше вільного часу і можу займатися цією справою.
Я роблю те, що повинен робити. Байдуже, яка буде влада — хороша, погана. Через якісь закони переступаю, там, де не можна проїхати, я проїжджаю. На блокпостах іноді навіть не зупиняюся. Мені потрібно швидко приїхати, оперативно все зробити й швидко виїхати, немає часу зупинятися.
Буває таке, що тяжко-важко, але я віруюча людина, тому для мене Бог є і завжди дає мені підкріплення. Коли комусь допомагаєш, то не дивишся на те, що відбувається довкола. Так легше йти по життю.
Я співзасновник громадської організації Міський центр допомоги у Запоріжжі. Ми з друзями допомагаємо переселенцям, в Гуляйполе та Оріхів возимо продукти й гігієну, але я більше все ж відповідаю за евакуацію. Є у нас також друзі у Швейцарії, які допомагали, коли у мене відібрали перший бус. Частково за їхні кошти купив нове авто. Також збираю гроші на бензин і різні потреби у соцмережах.
Є багато людей, які потребують більшої допомоги, ніж я, живуть в складніших умовах. Я оптимістично дивлюся на життя. Колись один місіонер на запитання: «Вас же там вбʼють, навіщо туди їхати?», відповів: «Ми померли до того, як сюди приїхали». Тому рішення померти має бути прийняте заздалегідь. Я розумію, куди їду, і розумію, що життя може закінчитися. Мені простіше на це дивитися.
Допомогти Владу Маховському на автівку та бензин для евакуації можна за реквізитами: 5168752100146318