«Коли ЗСУ перемагає, в Криму п’ють святкову каву»: важлива розмова про півострів і Україну

Модератор: В якому стані зараз зв’язки із Кримом на особистому, побутовому рівні? Як тримати зв’язок з півостровом?

Гюльнара: Звичайно, як ми тримали зв’язок, так тримаємо й досі: спілкуємося через соцмережі. Хіба що говорити доводиться якимись шифрами, натяками, бо у місцях, де компактно проживають кримські татари, окупаційна влада установила вежі, які прослуховують не тільки телефонні розмови, а і ті, що відбуваються в домівках. Також зараз дуже багато обшуків. Тому спілкуватися на політичні або військові теми важко. Але ми знаємо, що коли ЗСУ перемагає, то в Криму п’ють святкову каву. Вони відчувають — це крок до деокупації Криму.

Ельміра: Пам’ятаєте, як люди раділи, коли звільнили Херсон? Ми бачили всі ці зворушливі кадри. Але окупація Херсону була 9 місяців. А Криму — понад десять років, це накладає певні обмеження. Іноді навіть втрачаєш віру. Але все одно в Криму є велика кількість людей — кримські татари, етнічні українці, люди інших національностей, — які відчувають себе громадянами України. Це люди, які чекають Україну, чекають попри всі ці 10 років, попри всі утиски.

На сьогодні головне завдання на всіх окупованих територіях — фізично зберегти себе. Адже будь-яке позитивне ставлення до України в Криму переслідується. І навіть на весіллях, коли у кримських татар звучать українські пісні, до них потім приходять із ФСБ. 

М: Коли ми говоримо про розвінчання певних історичних міфів чи наративів російської пропаганди, які домінують в Криму, то це стосується національної пам’яті. З чого треба починати розвінчувати такі міфи у зв’язках між Україною і Кримом, в самій Україні й за її межами?

Е: Є риса, яка притаманна, мені здається, і українцям, і кримським татарам: ми завжди були частиною чиєїсь історії. Ми ніколи не ставили себе в центр своєї власної історії. Зараз це треба зробити. Ми живемо так чи інакше в певних історичних стереотипах, а вони мають дуже велику тяглість. Позбавитись стереотипів, які були нав’язані нам протягом багатьох-багатьох років, навіть століть — це важко. І змінити цю ментальну мапу можливо тільки завдяки ретельним академічним дослідженням, які потім правильно популяризувати на ширшу аудиторію.

М: Повстання кримських татар і приєднання, наприклад, до походу Болбочана на Крим — це доконаний факт. У 1917 році весь Чорноморський флот підіймав українські прапори. І є багато інших таких фактів. Але на момент, коли інші російські наративи вже вкорінилися в побут і загальну історичну міфологію, цих фактів люди не чули, не знали, їх замовчували. Чи можемо зараз говорити, що нам вдасться підняти ці історичні пласти й створити з них «правильний український міф», який буде вписуватися в парадигму сучасного європейського українця, незалежно від того, живе він в Криму, чи десь на материковій частині країні?

Г: Дійсно можна сказати, що понад 200 років Російська імперія, потім Радянський Союз і зараз Росія продовжують ширити ці міфи. До 1783 року, до окупації Кримського ханства, росіян в Криму взагалі не було. Коли вони туди потрапили, стали переселятися, то стали й ширити оці міфи, що Крим це ісконно російська земля. Вони казали, нібито це їхня історія.

Окремий міф стосується кримського християнства. На півострові були християни — уруми. І що зробили росіяни? Християнському населенню, яке століттями проживало на території Кримського ханства, вони сказали, що «вам дуже важко з кримськими татарами жити, вони вас притискають, тому ми вас вивеземо й захистимо». Просто вивезли урумів і розселили в Приазов’ї, де вони заснували Маріуполь та інші міста. А після цього росіяни сказали, що християнство в Крим принесла саме Росія.

Потім вони псевдонаукою доводили, що Крим це нібито ісконно російська земля. Коли прийшли «совєти», то історію взагалі стали переписувати. Був такий археолог Шульц, що він зробив? Доводив, що росіяни — це нащадки скіфів. Щоправда, згодом ця теорія кремлівській владі перестала подобатися, бо виходило, що скіфи в Криму були раніше, ніж росіяни.

Інші історики, як-от Греков, Рибаков, приїжджали на півострів, писали монографії — посібники для російських істориків того часу.

М: Тобто своєрідні темники.

Г: Так, методичка для істориків — що треба казати, чия ця історія, як пов’язана історія Криму з росіянами. Це робилося із року в рік — і це працювало. 

Потім перейменували кримськотатарські назви. Цілеспрямовано руйнували історичні пам’ятки кримських татар. Нашу архітектуру, матеріальну й духовну культуру просто знищували. Вони знищували все, щоб не казати, що там був корінний народ.

Росіяни не могли оминути факт, що все ж таки понад 300 років там була держава кримських татар. Але вони казали, що це була недодержава й взагалі кримські татари були такими розбійниками під крилом Османської імперії. 

Окремо вони переписали історію міст. Наприклад Ах’яр, кримськотатарське містечко, сучасний Севастополь — росіяни просто сказали, що ось знайшли таку зручну бухту, де можна будувати флот. І не помітили, що там вже було велике кримськотатарське село.

У нас з Ельмірою є проєкт «Zincir/Ланцюг — ланки пам’яті». У ньому ми зібрали дванадцять міфів про Крим. Цей проєкт мав на меті популяризувати історію та культуру корінних народів України, руйнувати міфи, пов’язані із кримськими татарами й іншими корінними народами: караїмами, кримчаками. Однак і досі знаходяться люди, які вірять в ці міфи. Тільки після початку повномасштабної війни це змінюється.

Після 2014 року Росія дуже багато випускає книжок по «історії Криму». Якщо ми зазирнемо в ці книги, там просто жах. Наприклад: Кримську війну росіяни не програли, нічого не втратили, не втратили флот.

М: Той, який затопили в бухті.

Г: От про це якраз і не згадують. Десять років вони переписують історію. І те, що вони вливають в мозок дітей у школах, накладає свій відбиток. Після деокупації нам з цим треба буде ще дуже багато всього робити.

Нам треба залучати фонди, щоб наші люди могли виїжджати й працювати в архівах Туреччини, Польщі, Генуї. Багато де по Європі є важливі для нас архіви. Якраз у цьому напрямку ми потрошку з Ельмірою і працювали. І хочемо продовжувати працювати далі.

М: А з яких основних наративів нам потрібно починати вибудовувати простір нашої української й кримської ідентичності? 

Е: Ми маємо вивчати своє. Нам треба бажання, жага до пізнання власної ідентичності. Це перше. Друге: Україна різноманітна. А історія Криму є невіддільною частиною історії України, кримськотатарська культура є невіддільною частиною культури України. Ця різноманітність має бути меседжем, який ми маємо показувати й активно популяризувати. Ну і, безумовно, якщо брати історичну ретроспективу, то третє — кримські татари й українці — не вороги.

А наостанок — ми маємо справу з імперською колоніальною політикою Росії. До певного часу в нашому інформаційному просторі було багато російського контенту. Після повномасштабної агресії ми всі вже не еволюційним, а революційним шляхом дійшли до того, що цей наратив ворожий для нас. Ми маємо дослухатися до власних експертів, своїх аудиторій, і шукали власні історії. Це єдиний шлях, який у нас є. 

М. Повертаючись до частини попереднього запитання, як ми можемо використовувати спільні історичні маркери? Якими вони мають бути? Тут згадували про скіфів, половців, які мешкали й у Криму, й на степовій частині материкової України. Ось такий кейс може бути спільним маркером, або, наприклад, спільна травма часів Другої світової війни, депортація кримських татар і те, що відбувалося в інших регіонах України за подачі радянської влади? Спільна трагедія може бути історичним маркером? Якщо так, то як нам далі це пропрацьовувати? 

Е. Нам треба базуватися на тому, що нас об’єднує. У 1709 році Росія знищила Чортомлицьку Січ. Решта оцих козаків отримала землю від кримського хана і заснувала нову Кам’янську Січ. Мені здається, на таких подіях ми маємо шукати ці історичні маркери, те, що нас дійсно об’єднує. На них нам і треба будувати майбутнє. І особливо на тих цінностях, які нас об’єднують. Жага до свободи, до гідності, до поваги себе та інших — це те, що об’єднує українців і кримських татар. Ми можемо бути різних конфесій, але сутність наших релігій — одна. Іслам — це в першу чергу про мир. Християнство — про мир. Ми маємо будуватися на таких цінностях.

М. Історичні приклади такого об’єднання є й у вигляді спільних перемог над московитами…

Г. У 1625 році був підписаний мирний договір між козаками в особі Михайла Дорошенка і кримського хана Мехмеда Герая III. Тобто в нас потужні зв’язки вже багато століть. Дійсно — і козаки приходили на допомогу кримським татарам, і кримські татари приходили на допомогу козакам. А у 1521 році Мехмед Герай I пішов у похід на Москву, і до нього приєднався козацький староста Євстахій Дашкевич. Сьогодні він вважається одним із перших гетьманів. Цей похід на Москву був вдалий — Московія поновила виплати податків, а Кримське ханство не втручалося у козацькі справи. 

А взагалі у нас, звичайно, були не тільки військові справи, які нас зв’язували, була економіка, була культура. Це потужний пласт, до якого долучаться ще багато істориків. Можна буде копати, випускати потужні книжки, монографії.

Не буде зайвим сказати, що українці, наприклад, добре розуміли кримськотатарську мову. А кримські татари, які проживали біля кордонів з Україною, добре знали українську. Мови активно взаємодіяли. В українській багато тюркських, кримськотатарських слів. Один з дослідників цієї теми казав, що нарахував понад сім тисяч таких приклаів. Думаю, в кримськотатарській також є українські слова. Це говорить про тісні зв’язки.

М. Це про який період зараз ви говорите?

Г. Це 16, 17, до середини 18 століття. У цей період були дуже потужні зв’язки. Є листи кримського хана Герая I до короля Польщі Сигізмунда, де він писав, що чумаки, які приїжджають до Криму за сіллю, мають охоронні грамоти, які їх оберігають. Економічні зв’язки функціонували — чумаки ж не тільки сіллю займалися, працював імпорт і експорт. 

М. Якщо говорити про новітню історію, то можна згадати 1917 рік і українські прапори, підняті в Севастополі. Чи період після Другої світової. Це якраз ті періоди історії, на які особливо посилено спирається російська пропаганда…

Г. Коли у 1944 татар депортували, натомість завозили інше населення. Але не українців. Вони завозили до Криму саме росіян. І ті росіяни не змогли впоратися — за десять років, з 1944-го по 1954-й, Крим перетворили на пустелю. І їм вже потрібні були українці, щоб підіймати економіку півострова. І попри все це вони казали, що Крим це нібито Росія. Тут дуже багато моментів, з якими нам треба буде ще працювати. 

Дійсно, в Севастополі підіймали українські прапори. Але росіяни не хочуть на це зважати. Вони кажуть, що там українців не було взагалі. Коли Крим буде деокупований, ми будемо писати правдиву історію, і не будемо піддаватися тим міфам.

Е. Травматичний досвід, що мають українці й кримські татари, дає нам можливість зрозуміти один одного. Моя родина була вимушена переїхати в Київ. Але Крим для кримських татар — це щось сакральне, це дім, який не можна покидати. Після повномасштабної агресії одна з моїх дуже близьких подруг зателефонувала й сказала: «Тепер я тебе дуже добре розумію, я відчула, що це таке — втратити все». Втратити домівку, втратити пам’ять. На цьому травматичному досвіді ми теж маємо будувати нашу спільну ідентичність.Депортація кримських татар — історичний факт, але була депортація і бойків, і лемків. Це теж наш спільний травматичний досвід. 1917 рік катком пройшовся по кримських татарах, але він також катком пройшовся і по українцях. Голодомор був і в Криму. Все це формувало нас як таких.

Але у Росії це експансія ідентичності. Вони намагалися змінити культурну ідентичність територій, які захоплювали, асимілювати населення. Але ще одна риса, яка об’єднує українців та кримських татар, — це внутрішнє розуміння, хто ми є. Бо нас завжди виховували, що ми — кримські татари. Те ж саме відбувалося і з українцями. І зараз, попри те, що ми з Гюльнарою кримські татарки, ми громадянки України. Йде формування політичної нації України, коли люди різних національностей, різних конфесій вважають себе громадянами. Саме це має бути в основі нашої майбутньої політики.

М. А що саме складно зрозуміти нашим європейським партнерам? 

Е. Питання Росії як імперії майже відсутнє в академічному дискурсі. Україну не сприймають як колонію, а Росію не сприймають як країну, яка колонізувала територію України. Навіть в українському дискурсі це досить таке контроверсійне питання. А в європейському взагалі відсутнє.

На науковій конференції у Віденському університеті один професор сказав, що Крим в контексті кримських татар взагалі відсутній в європейському академічному просторі. Нам потрібно цей дискурс більш активно проводити. 

М. Як це зробити? 

Г. Немає літератури англійською мовою. Не тільки про Крим, про Україну взагалі мало інформації. Нам треба більше перекладати англійською мовою — це задача українських істориків, дослідників та інших людей, пов’язаних з культурою й історією.

М. Хтось з українських істориків дуже влучно сказав: Україна не знала, що має Крим, поки у 2014 році вона його не втратила. Крим у світі можуть знати, скажімо, по творах Толстого. Але відображення Криму саме в українському контексті досить мало. Мало тому, що його не шукали, чи тому, що його не створили?

Г. В українському контексті є Михайло Коцюбинський, який дуже добре писав про Крим. Але нам важливо, щоб були наукові праці. Я так розумію, не було такої потреби, тому що про Крим писали багато росіян, а це ж був такий пострадянський простір. Плюс, коли Україна була окупована Росією, забороняли українську мову, а наші дослідники захищалися в російських університетах. Моя добра знайома, професорка Севіль Аледінова, захищалася по кримськотатарській мові й в Москві у 80-х роках їй забороняли це робити. Главу по історії мови їй казали просто викреслити. Для росіян це був тригер. Це стосувалося й української історії та мови. 

М: Зараз, на 3-й рік війни, ви помічаєте зміни в питаннях, пов’язаних саме з українською культурною політикою щодо Криму?

Г: Люди подивилися на нашу спільну історію іншими очима. Хотілося б, щоб всього цього було більше, але все ж  крок за кроком ми йдемо до змін. Я думаю, після війни у нас буде зовсім інший дискурс, зовсім інші процеси, будуть наукові конференції, які стануть досліджувати ті чи інші теми. В українців є запит розуміти й більше знати історію Криму. 

Е: Після повномасштабної агресії ситуація покращилась, але недостатньо. Україна тільки зараз виборює свою справжню незалежність. Бо до цього ми постійно були в якійсь російській парадигмі. 

У 2017 році мене попросили проаналізувати ситуацію щодо Бахчисарайського ханського палацу, який окупаційна влада зараз знищує, ми втрачаємо автентичність цього об’єкту. Я підготувала невеличку історичну довідку, де анексію 1783 року назвала саме анексією, а не приєднанням. І мене одна з тодішніх представниць органів державної влади попросила змінити формулювання. Казала: ну почекайте, це ж все ж таки було приєднання. І це вже було три роки окупації Криму! Хоча в архівах Швеції є листи кримських ханів до їхніх королів, і у шведському дослідженні ту подію називають саме анексією. Тобто європейці тут поза російською парадигмою, а ми все ще в ній.