За останні роки тисячі українців та українок стали потужними лідерами громадянського суспільства. Чи не найбільше участі волонтерського руху потребував Південь. Тож Platfor.ma вирішила підтримати волонтерів з Херсонської, Запорізької, Одеської та Миколаївської областей у проєкті «Лідери Півдня». Ми оголосили open call й попросили номінувати активістів — і отримали понад 120 заявок. З них ми вибрали найяскравіших особистостей та поговорили з ними.
Сьогодні у «Лідерах Півдня» — подружжя волонтерів із Херсону Сергія та Анастасії Рибальченко, які з самого початку повномасштабного вторгнення організували в одному з готелів безплатне житло для переселенців й сумарно допомогли понад 5 тис. людей. Ось їхня історія.
Анастасія: Я була фрилансеркою, а чоловік працював у готелі завгоспом. 24-го я розбудила його на роботу на 7. Я начебто сказала, що є якісь дивні новини про повномасштабне вторгнення, але ми не дуже в це повірили.
Сергій: Я поїхав на роботу і перше, що було дивно — пуста маршрутка, хоча зазвичай в неї ледве-ледве можна влізти. На роботі поговорив з колегами, зідзвонилися з директором — всі підтвердили, що так, росіяни перейшли кордон і вже поблизу Херсону, а хтось навіть чув вибухи. Я вирішив ще з кількома хлопцями лишитися в готелі. Подзвонив Насті, попросив сходити в магазин за продуктами. Але загалом було відчуття, що це все на кілька днів, а потім атаку відіб’ємо і все буде нормально. Вийшло не так.
Що було в перші тижні окупації, як і чим жив готель та спільнота, що навколо нього у цей час формувалася?
Сергій: Вже на самому початку русня почала прориватися через Антонівський міст (з’єднує Херсон із лівобережжям Дніпра. — Platfor.ma) й знищувати все, що було поруч. А поруч селище Антонівка, околиці міста. Це зараз ми вже навчені й розумні, можемо приблизно прикинути, що й звідки летить. А тоді просто прокидаєшся — навколо все гримить, вибухає. Падаєш, повзеш кудись.
Тому почали евакуювати мешканців Антонівки. Щоправда, автобуси навіть жодного разу не змогли пробитися, бо попадали під обстріли. Більшість людей вибиралися пішки або на автівках, роблячи величезний крюк. Їх розміщували в спортзалах, школах, де тільки можна було.
І в цей момент власник готелю запропонував заселити людей у нас. Бо це нормальні умови — свої котельня, опалення, невеличка столова. Вже 25-го лютого приїхала перша сім’я — чоловік, жінка й двоє дітей, одному з яких було лише 2 тижні. 26-го — ще одна дівчина з малими дітьми. Ще сім’я. Двоє людей похилого віку. Так кожного дня кількість людей збільшувалася. Бували дні, коли приїжджали по 30-40. При цьому була своєрідна текучка, адже багато людей намагалися виїхати далі на підконтрольну Україні територію.
Це звучить як благородний вчинок. Але власник готелю непублічний?
Сергій: Ні, він не хоче розкривати своє ім’я.
Першу масштабну закупку припасів на дві вантажівки зробило якраз керівництво готелю. Адже ми всіх годували. Дорослих — тричі на день, для дітей було ще два перекуси. Врешті все настільки розрослося, що ми вже шукали вчителів та психологів, щоб вони якось організували дозвілля дітей. Роботи було дуже багато. Надалі вже домовилися і з жильцями, що вони теж допомагали в обслуговуванні: чергування на кухні, прибирання загальних місць користування.
Усім, хто до нас приїжджав, я казав одне: «Ми всі тут вимушено. Уявімо, що ми просто велика спільнота, велика родина. І кожен буде робити свій внесок в існування цієї сім’ї». Були різні історії, зокрема й погані — дехто до останнього поводив себе так, ніби ми їм щось винні. Але загалом правила спрацювали.
Впродовж окупації ми прийняли понад 5 тис. людей. Майже завжди загальна кількість постояльців була близько 140 людей, хоча при цьому готель розрахований на 125.
Анастасія: Приблизно 60-70% сімей жили у нас довго, фактично постійно. Ще 20% тих, хто перебував не надто тривалий час, бо кілька днів чекав евакуації. І десь 10% заїжджали буквально на день.
У нас було правило — коли люди їдуть, то поки не надішлють звістку з української сторони, ми номери не передавали. В один із днів одразу 15 людей поїхали пробиватися в евакуацію. Вранці вони відправилися, але ввечері телефонують: потрапили під обстріл, можемо повернутися? Ну, звісно! Але, кажуть, ми будемо не одні. Тоді під обстріл попала ціла колона, назад до Херсона вони дісталися вже під комендантську годину. Тому повернулися не тільки «наші» 15, а й ще додаткових 50 людей.
Місця у нас взагалі немає. Дзвонили керівництву міста, щоб відкрили хоч якийсь гуртожиток, але там відповіли, що давайте вже завтра. Але не лишати ж людей на ніч на вулиці, тим паче в комендантську. Почали якось підселяти, куди тільки можливо — дітей клали на ліжка, дорослих на підлогу. Так кілька ночей й тулилися, поки знову не дозволили евакуацію.
Загалом було багато випадків, коли люди намагалися виїхати — і це не вдавалося. Були дві жінки, які щодня о 6 ранку брали валізи, кішку і йшли на евакуацію, а ввечері поверталися, бо їх знову не випустили на якомусь з російських блокпостів. І так два тижні підряд.
А хто рекордсмен і прожив у вас найдовше?
Анастасія: Так і досі живуть. Це родина з Антонівки, бабуся, мати й син — їм просто немає куди їхати, плюс вже знайшли якусь роботу.
Була й ще одна родина, мама й четверо дочок, яка заїхала у перші дні окупації, вони виїхали тільки у липні 2023-го. Їм запропонували місце у Сумській області, й це було хорошим рішенням, адже тут четверо дітей просто цілими днями були змушені сидіти в номері й слухати обстріли, вони ніяк не розвивалися.
Як вам вдавалося самим триматися?
Анастасія: Був один випадок, коли я не витримала. Тоді на евакуацію їхали кілька автобусів. Один із них загубився — згодом виявилося, що люди сховалися від обстрілів у якомусь селі. У ще один було влучання, всі загинули. А ще один теж попав під артилерійський удар, було багато поранених, але частина прорвалася до нас.
Я стояла на ресепшн і як завжди пояснювала їм, що у нас за місце, коли години їжі та які діють правила. Була дуже втомлена, у певний момент просто опустила очі на ноги двох дівчат десь 7 і 10 років — і раптом побачила, що у них на кросівках чиїсь мізки та кров. Підіймаю голову на них — і розумію, що кров та мізки у них навіть у волоссі. А я їм тут про правила розказую. Ми відвели їх у номер і в мене просто почалася істерика. Далі ця сім’я ще раз спробувала пробитися на евакуацію. Вони не подзвонили, але я впевнена, що їм вдалося.
Була й інша історія. Уже після деокупації забігає військовий. Питаю: «Вам допомогти, ви щось хотіли?» Каже: «Вас і хотів!» Я сміюся, що вибачте, я заміжня. А він: «Ой, то ми мене не впізнали!» І починає розповідати, що він жив у нас з дружиною і двома маленькими дітками. Коли вони змогли виїхати на підконтрольну Україні територію, хлопець записався в Збройні сили й став одним із тих, хто звільняв Херсон. А ще за тиждень він знову забіг з величезним букетом квітів й побратимами, казав їм: «Дивіться, це вона нам дуже допомогла!» Я, звичайно, плакала.
А чому ви самі не виїхали?
Анастасія: Ми досі не можемо собі відповісти. Сказати, що не було шансу виїхати — був. Думки — були, тим паче, що росіяни постійно допитували то мене, то Сергія. Не знаю, чому.
Сергій: Щоразу думки про виїзд були відповіддю на щось. Наприклад, бесідами з росіянами. Але ми розуміли, що дуже потрібні саме у цьому конкретному місці.
Сидиш на ресепшн, заходить якесь чудо бурятське, чеченське чи русняве. Стоїть перед тобою зі зброєю в руках і каже: «Хочу номер». Якось людей 20 кубанських козаків так приїхали. Або офіцери ФСБ. Чеченці навіть казали: «Номер получше и девчонок еще найдите». А ти їм кажеш: «Нет» — і починаєш, пояснювати, чому — що у нас діти, сім’ї.
Анастасія: Щоразу в цей момент ми думали — це буде останнє «ні» у нашому житті.
Знаю, що росіяни тягали вас і до себе…
Сергій: Насправді нам дуже пощастило. Вони питали, чи знаємо ми диверсантів, націоналістів, чи дружимо з Правим сектором. Були ще тупіші питання — а чого це у вас немає нашої гуманітарки? Відповідали — ми нормально справляємося, нам не треба. «Не хочешь русское есть?» І що їм сказати? Ми не постраждали просто якимось дивом.
Бачили фільм «День бабака»? От у нас було те ж саме. Зранку прокидаєшся, за стінкою кричать діти, у коридорах галас — все починалося щодня однаково. Але закінчувалося завжди по-різному. Майже не було днів, коли ввечері просто спокійно заходиш в кімнату й лягаєш спати. Навпаки, регулярно в кінці дня думаєш: «Блін, а чому я ще живий?»
Пам’ятаєте день звільнення Херсону?
Сергій: Чудово пам’ятаю! Цей спогад зі мною до кінця життя.
Анастасія: Для мене це історія про перемогу. А ще — про білі хризантеми. Я тоді стояла біля готелю, аж тут підбігає один хлопчик і каже, що ЗСУ вже у місті! І тут бачу — йде Сергій з букетом величезних метрових хризантем. У мене зріст метр шістдесят, то вони були майже як я сама. Питаю: «Сергію, невже це правда, наші вже у Херсоні?!» Він: «Та наче ні. Це я просто так хотів тебе порадувати квітами».
Виїжджаємо у центр, а там все в українських прапорах! Їдемо далі, а назустріч машина з людьми у формі, і я одразу розумію — наші!
Сергій: Вони всі у камуфляжі, масках, але очі — одразу розумієш, що це не провокація, не руснява пастка якась. Це наші!
Вони всі у камуфляжі, масках, але очі — одразу розумієш, що це не провокація, не руснява пастка якась. Це наші!
Анастасія: Ми одразу поїхали за своїм прапором та кепкою з гербом. Ховали їх у підвалі під старим холодильником. А далі просто їздили по всьому місту, була дивовижна атмосфера ейфорії, радості, співали пісні. Ми підійшли до якихось наших бійців, спитали, чи не треба їм чогось. Один хлопець раптом попросив подушку, бо вже не пам’ятав, коли нормально спав. Швидко зганяли, привезли, запросили до себе.
Наприкінці 2023 року ви отримали відзнаку Золоте серце від Президента України. Розкажіть, будь ласка, як це було?
Сергій: Неймовірно приємно. Ми не знали до останнього.
Анастасія: Нас просто запросили до Києва, сказали, що поспілкуватися. Щоправда, по дорозі повідомили, що все скасовується, але ми все одно поїхали, бо мали в будь-якому випадку тепловізори забирати. І тут знову виходять на зв’язок, пояснюють, що все ж все буде, дають адресу. Приїжджаємо — а це Верховний суд України. Ми одразу жартувати: ох, що ми вже наробили?!
Далі зрозуміли, що тут Президент. Він ще здивувався, бо спочатку вийшов Сергій, потім я. Питає: «Ого, а чому це у вас однакове прізвище»? Пояснили, що подружжя. Емоції зашкалювали. Я, звісно, знову плакала.
Ви згадали про тепловізори. А як зараз продовжується ваше волонтерство?
Сергій: У нас все ще живуть люди. Діє гуманітарний хаб, допомагаємо з евакуацією, зашиваємо по місту вибиті після обстрілів вікна. Постійно організовуємо збори на потреби військових, купуємо тепловізори, такмед, смаколики всякі. Для цивільних, на щастя, держава зараз вже забезпечує все необхідне, тільки воду розвозимо по селах, де після Каховської дамби колодязі стали непридатними.
Що будете робити після перемоги?
Сергій: У мене такий список людей, з якими є домовленість піти на кілька днів у запій, що мені на це роки три знадобиться. Це жартую, звісно. Я думаю, це буде просто щастя.