Бувають миті, коли ліс раптово затамовує подих. Усе довкола завмирає, і саме в цій живій тиші перед об’єктивом прихованої фотопастки з’являється рись. 

Вона проходить повз камеру м’яко й упевнено, розчиняючись у темряві наступної ж миті. А для дослідників ці кілька секунд перетворюються на місяці кропіткої роботи. Науковці WWF-Україна ретельно вивчають кожен кадр, щоб розшифрувати мову лісу: дізнатися за унікальними плямами хутра, хто саме пройшов стежкою, куди веде цей маршрут і скільки рисей насправді залишилося в українських Карпатах та Поліссі. Це дослідження — спроба зрозуміти, чи зможе обережний хижак вижити у світі, де екосистеми дедалі більше змінюються під впливом людини, а простору для дикої природи стає все менше.

Найбільша дика кішка Європи 

Рись євразійська є своєрідним індикатором стану довкілля — так званим парасольковим видом. Її присутність у лісах свідчить про те, що екосистема залишається збалансованою, а самі території — достатньо великими та малопорушеними. Оберігаючи масштабні природні території, необхідні для життєдіяльності цієї дикої кішки, ми автоматично забезпечуємо захист та збереження тисяч інших видів рослин і тварин, які розділяють із нею одне оселище. 

Доросла тварина важить близько 25 кг, має довжину тіла від 80 до 130 см і потребує для життя від 100 до 200 кв. км непорушеної території. За добу рись зазвичай долає від 7 до 15 км, а самці на рівнинному Поліссі здатні проходити до 25 км. Такі масштаби означають, що для виживання виду необхідний не просто окремий ліс, а цілісна мережа територій, між якими тварини можуть вільно пересуватися. 

В Україні рись мешкає у двох основних регіонах — Карпатах і Поліссі. За офіційними даними, загальна чисельність виду в країні становить понад 500 особин: близько 400 з них населяють Карпати, ще понад 100 — Полісся.

З 1994 року рись євразійська занесена до Червоної книги України зі статусом «рідкісний вид». Крім національного законодавства, вона охороняється міжнародними угодами — Червоним списком МСОП, Бернською конвенцією про охорону дикої флори і фауни, а також Конвенцією CITES, яка регулює міжнародну торгівлю рідкісними видами.

Від слідів до фотопасток: як ми досліджуємо рись

Протягом десятиліть дані про чисельність рисі в Україні базувалися переважно на непрямих методах: підрахунку слідів на снігу, опитуваннях єгерів, лісівників, місцевих мешканців та випадкових візуальних спостереженнях. Такі підходи показують лише приблизну картину. Вони не дають змоги точно визначити, скільки саме особин живе на конкретній території, чи перетинаються їхні ділянки, як побудована структура популяції та яке співвідношення серед них самців, самок і молодняку.

Щоб отримати точні дані, від початку 2024 року WWF-Україна розпочав систематичний моніторинг рисі євразійської на території Ужанського національного природного парку — одного з найважливіших оселищ цього хижака в Карпатах. Дослідження охопило ділянку площею до 600 кв. км. На 30 локаціях, які охоплюють як прикордонні зони, так і центральну частину парку, науковці встановили спеціальні фотопастки — автоматичні камери, що фіксують тварин у момент руху.

За два роки роботи дослідники отримали та опрацювали цілий масив даних – 49250 фото- та відеофайлів. Така детальна фіксація вперше дозволила не просто підтвердити присутність виду, а й буквально познайомитися з кожною твариною. Річ у тім, що усі рисі мають унікальний малюнок плям на хутрі — це як відбитки пальців у людей. Візерунок є своєрідним природним паспортом, за яким тварину можна безпомилково відрізнити від інших особин. 

Саме цей підхід ліг в основу унікального детерміністичного моніторингу — методу спостереження, за якого фотопастки розташовуються в зимовий період у межах визначеної сітки квадратів розміром 2,5 на 2,5 км. Він дозволяє вченим перейти від розмитих припущень (на кшталт «десь тут живе близько десяти рисей») до підтверджених фактів: «Тут живе саме ця рись, ми її знаємо».

Такий детальний аналіз дозволив суттєво уточнити знання про місцеву популяцію. Попередні багаторічні спостереження (2017–2025 роки), що базувалися лише на слідах життєдіяльності та поодинокій фотофіксації, показували, що в межах парку може мешкати від 6 до 13 особин рисі. Однак моніторинг допоміг встановити точну цифру: на території Ужанського НПП підтверджено присутність семи окремих особин рисі євразійської, з яких чотири — самці.

ID-4, або Борсук, якому байдуже до кордонів

Серед рисей, яких вдалося ідентифікувати, особливу увагу дослідників привернув самець ID-4. Гіперактивний — так його характеризують дослідники WWF-Україна.

Цей самець регулярно здійснює переходи між Україною та Словаччиною, перетинаючи державний кордон так само буденно, як людина переходить вулицю. По обидва боки кордону його знають під різними іменами. В Ужанському НПП рись прозвали Соніком — за неймовірну спритність і швидкість, що нагадують легендарного персонажа відеоігор. Натомість словацькі колеги називають його Борсуком.

ID-4 добре ілюструє те, наскільки умовними є кордони для диких тварин. Фотопастки регулярно фіксують його як в Україні, так і у Словаччині. Відстань між крайніми точками його реєстрації — від Ужанського НПП до словацького національного парку «Полоніни» — перевищує 40 кілометрів. Причому на цих маршрутах його спостерігають щонайменше з 2023 року. 

Для науковців такі спостереження мають особливу цінність. Вони показують, що карпатська популяція рисі функціонує як єдина система, а окремі тварини можуть регулярно переміщуватися між країнами. Поведінка ID-4 наочно демонструє — дикі тварини не знають кордонів. Саме тому збереження виду — це завдання, яке неможливо вирішити в межах лише однієї країни.

Наукова співпраця між країнами

Тут наука підходить до іншого важливого інструменту – синхронного транскордонного моніторингу. 

«Основна проблема нині полягає в тому, що немає єдиної системи моніторингу, а між різними установами — як на національному, так і на міжнародному рівнях — бракує координації, — пояснює менеджер проєктів “Рідкісні види” WWF-Україна, доцент кафедри біології та екології Карпатського національного університету Роман Черепанин. — Через це одну й таку саму тварину можуть порахувати кілька разів, що часто призводить до штучного завищення реальної чисельності. Власне, однією з цілей роботи WWF-Україна є впровадження спільних підходів до обліків великих хижаків, зокрема рисі, на транскордонному рівні. Це дозволить отримати порівнювані та надійні дані в межах країн Карпатської конвенції».

Дуже показовою в цьому контексті є історія молодого самця бурого ведмедя на ім’я Iwo, якого у 2015 році польські науковці відстежували за допомогою GPS-нашийника. Ведмідь здійснив грандіозну подорож із Польських Бескид через Словаччину до України.

В Українських Карпатах Iwo встиг побувати в межах трьох областей (Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської) — і зрештою заліг у зимову барлогу. За відсутності координації, цього ведмедя могли б внести до статистики щонайменше двічі в кожному з п’яти районів. Як результат — один реальний ведмідь у паперових звітах перетворився б на десятьох.

Приклад Iwo та регулярні транскордонні прогулянки рисі ID-4 доводять: традиційні методи обліку без взаємодії між природоохоронними установами та сусідніми країнами часто викривляють реальні дані про чисельність великих хижаків.  

Саме підхід, заснований на індивідуальній ідентифікації кожної особини за її цифровим паспортом, у поєднанні з обміном даними дає науковцям реалістичну картину. Тільки знаючи точну ситуацію, ми можемо створювати ефективні програми охорони для рисі євразійської та інших великих хижаків Карпат.

Борись із Полісся

Поки в Карпатах науковці вивчають рисей за допомогою фотопасток, на Поліссі дослідники отримали можливість зазирнути в життя хижака значно детальніше. 

У лютому 2023 року в Рівненському природному заповіднику на самця рисі євразійської встановили GPS-нашийник із передавачем. Так розпочалося перше в Україні телеметричне дослідження поліської популяції рисі. Самця назвали Борисем.

Завдяки нашийнику науковці отримали близько 500 точок його перебування. Ці дані дозволили не лише простежити маршрути тварини, а й оцінити розміри території, яку вона використовує. Виявилося, що індивідуальна ділянка Борися охоплює щонайменше 143 кв. км та простягається далеко за межі Рівненського природного заповідника. Його маршрути проходять через території одразу шести різних землекористувачів — ще одне нагадування про те, що великі хижаки живуть не виключно в межах заповідних територій.  

Спостереження також показали, наскільки різноманітним може бути спосіб життя рисі. В окремі дні Борись долає лише кількасот метрів, а інколи проходить до 20 км. На відміну від поширеного уявлення про котів, він зовсім не уникає води. Зафіксовано випадки, коли рись долала кілька кілометрів через заболочені ділянки Полісся. 

Телеметрія допомогла більше дізнатися і про раціон хижака. Під час обстеження місць його перебування дослідники знаходили залишки косуль та зайців. Аналіз зразків посліду показав, що меню рисі ще різноманітніше: серед здобичі птахи, а також інші дрібні тварини. У зразках також виявляли рослинні рештки — насіння, хвою, мох та гілочки, які потрапляють до організму разом зі здобиччю або під час пересування лісом.

Ще одним несподіваним відкриттям стала взаємодія рисі з бобрами. Дані показали, що Борись регулярно відвідує боброві поселення на своїй території. Боброві загати він використовує не лише як місця потенційного полювання, а і як своєрідні мости, які допомагають долати водні перешкоди в заболоченому ландшафті Полісся. 

Дослідники також звернули увагу на ще одну цікаву деталь. Від початку телеметричних спостережень було зафіксовано кілька випадків загибелі єнотоподібних собак — чужорідного для українських екосистем виду. Це дає підстави припускати, що рисі можуть відігравати важливу роль у природному стримуванні чисельності окремих інвазивних тварин, хоча для остаточних висновків потрібні додаткові дослідження. 

Матеріали, отримані завдяки Борисю, вже стали основою для першої наукової публікації про телеметричні дослідження поліської популяції рисі в Україні. У майбутньому WWF-Україна планує поширити такі дослідження і на Карпати.

Відкриття: рись ближче до людей, ніж ми думали

Коли дослідники починали моніторинг рисі у Карпатах та Поліссі, вони очікували побачити її передусім у важкодоступних лісах, далеко від людської присутності. Однак дослідження поступово почали руйнувати цей стереотип. 

Рись справді залишається однією з найобережніших тварин Карпат і Полісся, але це не означає, що вона живе виключно в глухих хащах. Камери дедалі частіше фіксують її на територіях, де людина давно стала частиною ландшафту: поблизу сіл, у межах мисливських господарств, на лісових дорогах та за межами природоохоронних територій.

Для науковців це стало важливим сигналом. По-перше, реальний ареал рисі може бути ширшим, ніж вважалося раніше. По-друге, стає очевидно: майбутнє цього виду залежить не лише від заповідників та національних парків. Значна частина життя рисі проходить на територіях, де вона неминуче перетинається з діяльністю людини. 

Саме тому дослідники дедалі більше говорять не лише про охорону виду, а й про співжиття з ним. 

Водночас частину даних про переміщення рисі науковці свідомо не публікують. Інформація про маршрути або місця регулярних фіксацій може становити інтерес для браконьєрів, а тому потребує додаткового захисту.

Як навчитися жити поруч

Рись залишається одним із найменш конфліктних великих хижаків українських Карпат і Полісся. На відміну від вовка чи ведмедя, вона рідко завдає шкоди господарствам. Проте повністю уникнути таких випадків неможливо. Час від часу рись може вполювати вівцю на високогірному пасовищі, а для фермера навіть одна втрачена тварина означає збитки. Саме такі ситуації часто стають причиною негативного ставлення до хижаків. 

Саме тому поряд із науковими дослідженнями WWF-Україна вже багато років працює над практичними рішеннями, які допомагають запобігати таким ситуаціям. Одним із найефективніших інструментів стали електричні огорожі для господарств вівчарів.

Починаючи з 2019 року, WWF-Україна передав понад 45 комплектів електроогорож громадам у Карпатах, які регулярно стикалися з нападами великих хижаків. Разом із цим фермери отримували консультації та практичні знання про методи співжиття з дикою природою. 

Такі заходи працюють. Якщо у 2018 році в українських Карпатах зафіксували 19 випадків загибелі овець унаслідок нападів рисі, то у 2023 році — лише чотири. Науковці не пов’язують це виключно з одним фактором, однак поширення електричних огорож стало однією з причин такого зниження. Для природоохоронців це приклад того, що співжиття людини та великих хижаків не обов’язково має будуватися на конфліктах. У багатьох випадках проблеми можна уникнути ще до того, як вона виникне. Іноді достатньо простих і практичних рішень, щоб захистити й господарство, і тварину, яка живе поруч.

Парадокс воєнного часу

Повномасштабна війна завдала довкіллю України катастрофічних збитків. Утім, деякі її опосередковані наслідки мали несподіваний вплив на окремі види диких тварин.  

На Рівненщині, де зосереджена одна з найбільших поліських популяцій рисі, чисельність цього хижака за останні роки помітно зросла. Якщо до 2022 року в області офіційно обліковували близько 35 особин, то станом на 2025 рік — уже 65–70. 

Дослідники пояснюють це поєднанням кількох факторів. Один із них — зменшення мисливського тиску та фактична заборона полювання під час воєнного стану. Інший — значне покращення якості моніторингу, зокрема завдяки проєктам WWF-Україна. Останніми роками науковці почали активніше використовувати фотопастки, телеметричні дослідження та сучасні методи обліку, що дозволило отримати значно точніше уявлення про реальну чисельність виду. 

Схожий ефект фіксували й в інших регіонах України: зменшення антропогенного тиску на природні території тимчасово створювало кращі умови для диких тварин.  

Втім, науковці застерігають від надто оптимістичних висновків. Війна залишається масштабною загрозою для довкілля — від знищення природних оселищ і руйнівних пожеж до забруднення територій та фрагментації екосистем. А тому локальні позитивні зміни не скасовують довгострокових викликів, з якими сьогодні стикається дика природа.

Загрози, які нікуди не зникають

Одна з головних загроз для рисі в Україні — фрагментація середовища її існування. Дороги, залізниці, забудова, сільськогосподарські угіддя розрізають суцільні ліси на ізольовані клаптики-острівці, між якими хижакові важко переміщатися. Для тварини, якій для нормального життя потрібно від 100 до 200 кв. км простору, це фактично пастка — рись залишається замкненою на обмеженій ділянці й втрачає доступ до решти свого ареалу.  

Ізоляція популяцій має конкретні біологічні наслідки: коли тварини не можуть вільно переміщатися між ділянками, припиняється обмін генами. Результат схрещування близькоспоріднених особин, тобто збіднення генетичного різноманіття і поступове ослаблення популяції. Саме тому WWF-Україна зосередився на дослідженні екологічних коридорів — природних маршрутів, якими рисі переходять між ізольованими територіями. Без розуміння того, де і як відбуваються ці переміщення, будь-яка стратегія охорони виду залишатиметься неповною.

Окрема загроза — браконьєрство. Воно менш задокументоване, ніж руйнування оселищ, але не менш реальне. Саме тому дослідники свідомо не публікують детальні дані про маршрути та місця перебування тварин. 

Нарешті — наукові прогалини. Попри прогрес у моніторингу, генетична структура карпатської та поліської субпопуляцій рисі досі вивчена недостатньо. Невідомо, наскільки тісно вони пов’язані між собою і чи утворюють єдину стійку популяцію — чи вже рухаються в бік генетичної ізоляції. Це не лишень академічне питання: від відповіді залежить, яким є реальний стан виду в Україні й що саме потрібно робити для його збереження.

Що далі?

Попри вже значний прогрес у дослідженні рисі, науковці WWF-Україна не планують зупинятися, адже більшість важливих запитань досі залишаються відкритими. 

Дослідники прагнуть зрозуміти не лише скільки рисей мешкає в Карпатах і на Поліссі, а і як ці популяції пов’язані між собою. Наступним кроком має стати вивчення генетичної структури карпатської та поліської субпопуляцій. Науковці хочуть з’ясувати, наскільки різноманітними є ці групи, чи відбувається між ними генетичний обмін та наскільки вони залишаються життєздатними у довгостроковій перспективі.

Паралельно триватимуть телеметричні дослідження. Якщо раніше дані про переміщення рисі надходили з Полісся, то в майбутньому подібні дослідження планують розгорнути й в Карпатах. 

Ще одним важливим напрямом залишається продовження детерміністичного моніторингу. Чим довше працюють фотопастки, тим краще науковці розуміють структуру популяції, її чисельність, співвідношення самців і самок, успішність розмноження та зміни, які відбуваються з роками.

Окремий блок роботи пов’язаний із дослідженням екологічних коридорів — маршрутів, якими великі хижаки переміщуються між різними природними територіями. Саме такі коридори можуть визначати майбутнє виду в умовах дедалі більшої фрагментації природних оселищ. 

Паралельно WWF-Україна продовжує працювати над поширенням сучасних підходів до моніторингу великих хижаків. Для представників природоохоронних установ та лісомисливських господарств уже розроблено й апробовано методики синхронного моніторингу, які допомагають отримувати більш точні та порівнювані дані про стан популяцій. 

Важливим кроком стало і створення Національного плану дій зі збереження рисі євразійської — першого в Україні системного документа такого рівня. Його розробили спільно WWF-Україна та Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів за участі науковців і фахівців із 13 природоохоронних, наукових та освітніх установ.

Утім, головна цінність усіх цих досліджень — не в кількості встановлених фотопасток, GPS-передавачів чи наукових статей. За кожним маршрутом ID-4, кожною точкою на карті Борися та кожним новим кадром із карпатського лісу стоїть спроба відповісти на непросте запитання: що потрібно зробити сьогодні, аби рись залишалася частиною української природи й через десятки років. 

І, можливо, найважливіше відкриття останніх років полягає в тому, що ми лише починаємо по-справжньому знайомитися з цією твариною.