У різні епохи тварини були об’єктами релігійного поклоніння, а люди залежали від них у питаннях їжі, одягу, пересування. За останні століття у них виникла й нова роль — як домашніх улюбленців, для спілкування і задоволення. У 18 столітті з’явилися особливі жалобні вірші елегії задля оплакування домашніх тварин у Британії. Дослідниця Інгрід Тег порахувала їх: 53 собаки, 17 котів, 12 канарок і шість мавп. Одна з перших офіційних виставок собак відбулася в Ньюкаслі в 1859 році для пойнтерів і сетерів. У тому ж році Чарльз Дарвін опублікував своє знамените «Походження видів», а виведення нових порід стало більш науково обґрунтованим.

Це розповідь про кілька найвідоміших одомашнених істот цієї планети.

Собаки

«Ми знаємо, що собаки, безсумнівно, були першою одомашненою твариною», — констатує Грегер Ларсон, директор дослідницької мережі палеогеноміки та біоархеології Оксфордського університету. 

У певний момент люди зрозуміли, що вовченята можуть звикати до людей і засвоювати команди, якщо з дитинства живуть поруч. Коли саме цей момент настав — точно невідомо, одні науковці говорять про 12 тис. років тому, інші — про те, що одомашнення вовків сталося двічі: 16 тис. тому в Європі й потім ще раз 14 тис. років тому в Азії. А один із науковців навіть публікував дослідження про череп собаки з печери у Бельгії, якому аж 32 тис. років.

При цьому люди були зручними для вовків, адже стали постійним джерелом м’ясних залишків. Так потроху ці два види звикали одне до одного, що врешті призвело до мопсів та чихуахуа. 

Ймовірно, собак вважали компаньйонами ще 12 тис. років тому. У Ізраїлі знайшли палеолітичну гробницю, де людина була похована з собакою або цуценям вовка. При цьому рука померлого ніби обіймала тварину, що, можливо, підкреслювало глибоку прихильність за життя. Щоправда, не завжди це були відносини дружби й підтримки — наприклад, 9,4 тис. років тому в Техасі собак розводили й принаймні іноді їли.

Подекуди собаки й самі отримували особливі поховання, іноді з дорогоцінними предметами. Принаймні такі випадки були 8 тис. років тому — але причина особливого ставлення невідома. Зате більше про це стає відомо стосовно вже ближчих до наших часів.

У античній Греції про сильний емоційний зв’язок між собаками та людьми свідчать численні зображення на вазах, чашах, глечиках, статуетках, а також письмові згадки. Особливе джерело інформації — поховальні стели. Греки ховали своїх домашніх тварин в спеціальних могилах, і влаштовували при цьому урочистий обряд. Ось, наприклад, один із надгробків: «Це могила собаки на ім’я Стефанос, який загинув, і за яким Родопа пролила сльози й поховала його, як людину. Я є собака Стефанос, і Родопа поставила мені могилу». А позаду головної будівлі афінського ринку було знайдене стародавнє поховання собаки, куди також поклали для покійного улюбленця велику яловичу кістку. Ну а Олександр Македонський на честь улюбленого пса Перітаса взагалі назвав ціле місто.

Щобільше, ми можемо навіть побачити одного древнього собаку. У Єгипетському музеї в Каїрі експонують улюбленого пса фараона Аменхотепа II (1427–1401 рр. до н.е.).

В Україні домашні собаки, ймовірно, були вже у трипільців. Тримали їх і скіфи — так, торік на Полтавщині знайшли поховання пса, на шиї у якого було коштовне намисто. А в літописах Русі собак згадували як вірних друзів, з якими ходили на полювання.

У середньовічній Європі ці тварини були популярними серед аристократії та частини вищого духовенства. Чоловіки зазвичай обирали мисливських собак, а знатні дами заводили собі маленькі породи. У певний період у моду навіть увійшов спеціальний одяг із кишенями для невеликих собак. 

Ну а пару сотень років тому собака остаточно зайняв своє місце поряд із людиною — не лише як помічник чи компаньйон у полюванні, а і як справжній друг.

Коти й кішки

Собаки так давно з нами й так сильно прив’язані, що часто перебування з людьми — це їхній єдиний шанс вижити. Натомість коти з’явилися в нашому житті порівняно нещодавно і насправді й досі легко обійдуться без когось, хто відкриє для них банку з кормом. Щобільше, існують навіть дискусії щодо того, чи відповідають ці тварини загальноприйнятому визначенню одомашнення, адже мало що відрізняє звичайного домашнього кота (Felis Catus) від його диких родичів (Felis silvestris).

Стосунки людства з котячими могли розпочатися 9-10 тис. років тому, коли життя людей почало змінюватися. Кочівники переходили до більш осілого хазяйства — тут і почалася співпраця. Будинки, комори та склади на Близькому Сході забезпечили мишам та іншим гризунам нову екологічну нішу. Коти слідували за здобиччю в людські поселення, попутно демонструючи гомо сапієнс власну користь. А звідти розповсюдилися сухопутними та морськими торговими шляхами, ловлячи щурів і просто складаючи компанію. Тобто фактично коти були супутниками та навіть своєрідними співучасниками поширення людської цивілізації.

Особливе місце ці тварини займали у Стародавньому Єгипті, де відбулася друга хвиля приручення. За словами історика Геродота, єгиптяни навіть голили собі брови, коли помирала домашня кішка. А ось, наприклад, саркофаг кішки принца Тутмоса, що зараз виставлений в Єгипетському музеї.

А от у Древній Греції котів було не надто багато — вони рідко зустрічаються в згадках чи на зображеннях. Замість них мишей та інших шкідників в будинках ловили в основному ласки та тхори.

На території сучасної України коти з’являються у неоліті в трипільців. Але тут є проблема — відсутність генетичного аналізу їхніх решток. Річ у тім, що домашні коти є нащадками кота степового родом з Азії й Північної Африки. А в Україні й зараз зустрічається інший вид — кіт лісовий. Розрізнити їх лише за рештками складно.

Далі котячі на певний час майже зникають з археологічних знахідок України, і знову з’являються в античних колоніях Причорномор’я. Після їхнього занепаду, у 5-8 століттях ці тварини ще раз щезають, але далі сюди приходять вікінги — і знову приносять із собою котів. Бо який же вікінг без котика? У давньоруському поселенні Шестовиця знайдено древнє поховання, де на горщик з прахом людини поклали тіло кота, а зверху насипали курган. Проте незрозуміло, хто це був — на місці знайшли предмети скандинавського типу, але частина обряду нагадує слов’янський.

А з 12 століття коти вже є невіддільною частиною України, коли вони стають повсюдними як у містах, так і в селах.

Що цікаво, після одомашнення тварини часто стають менших розмірів — як, наприклад, собаки, що значно компактніші за вовків. Натомість коти виросли на 15-20% порівняно з епохою вікінгів. А ще після одомашнення в них стали більші очі, оскільки так вони ніби більше подобалися людям. 

При цьому різноманітні породи виникли вже дуже пізно. Тих же собак розводили ретельно, що призвело до нинішніх 350-400 офіційних порід. А от котів обирали переважно за кольором хутра чи візерунками, тому тепер є лише близько 40-75 порід залежно від класифікації. І кожна з цих порід, здається, вважає себе кращою за людину.

Тож насправді коти — дуже особливі тварини. І в певному сенсі саме вони приручили людей.

Курка

Кури — ймовірно, наймасовіша одомашнена істота. Хоча тривалий час залишалося загадкою, коли саме дикі птахи джунглів стали тими птахами, яких ми знаємо сьогодні.

Почалося все, ймовірно, з того, що червоні джунглеві птахи почали з’являтися поблизу людських поселень у Південно-Східній Азії. Їх приваблювали поля рису та зернові запаси. Поступово птахи звикли до людей, а люди — до них. І, хоча курей довго не сприймали як харчовий ресурс, з часом вони стали частиною життя. Серед найдавніших знахідок — кістки молодих курей із поселення в Таїланді віком 3,25-3,65 тис. років.

Коли вчені простежили шлях курячих кісток з Азії, вони виявили міцну кореляцію між розповсюдженням рису, проса та інших зернових — і появою курчат. Близько 3 тис. років тому кури з’явилися в північному Китаї та Індії, а 2,8 тис. років тому — на Близькому Сході та в Північно-Східній Африці.

Перших курей в Європі знайшли в етруському місці в Італії 2800-річної давнини. Дослідження також підтверджується письмовими джерелами, зокрема Біблією: у Старому завіті немає курей. Минуло ще 1000 років, перш ніж кури поширилися на північ до Британії (разом з римлянами), Скандинавії та Ісландії.

Проте лише з часом люди почали сприймати цих птахів переважно як їжу. Раніше ними торгували як екзотичним майном, цінним за пір’я, забарвлення та голосне кричання на світанку. Ранні кури були меншими, і не вважалися серйозним джерелом м’яса. Їх іноді навіть ховали разом із людьми. Можливо, вони вважалися особливими, ритуальними або навіть священними. Та й у мистецтві — як античному, так і середньовічному — кури часом зображувалися з повагою.

Античні греки, засновуючи свої колонії на узбережжі Чорного моря, привозили не тільки амфори й міфи, а й курей. Їхні рештки знаходили у Херсонесі, Пантікапеї та Ольвії. Хоча подекуди й досі можна знайти твердження, що одомашнили курку ще трипільці — це історичний фейк.

Натомість абсолютною правдою є те, що раніше і в Україні, і в Західній Європі домашніми птахами вважалися сірі журавлі. Щоправда, сучасній людині їхнє м’ясо здасться жорстким і несмачним. Та й взагалі — вони тепер у Червоній книзі, тож і не думайте.

З плином часу ставлення до курей змінювалося. Якщо спочатку їх більше цінували за вигляд та голос, то ближче до наших днів почали вирощувати масово — тепер не заради краси, а задля м’яса та яєць. У середньовічній Європі вони стали вже звичними мешканцями дворів.

Ну а сьогодні кури — абсолютні рекордсмени серед домашніх тварин. Їхня чисельність перевищує 80 млрд — вдесятеро більше, ніж населення людства. Хто б міг подумати, що галасливий птах із джунглів, якому просто сподобався рис, стане таким популярним.

Корови

Корови, вірогідно, були одними з перших одомашнених ссавців, — стверджують археологи, які знаходять сліди великої рогатої худоби на місцях неолітичних поселень. Але спершу їх утримували не заради молока, а для м’яса й шкіри.

Предком сучасної корови вважають тура — дикого бика, що колись у великій кількості мешкав на території Європи, Азії та Північної Африки. В Україні тури теж були поширені — за часів Русі полювання на них вважалося розкішшю для знаті.

Опис таких розваг залишив навіть візантійський історик, згадуючи приїзд до Галицького князя Ярослава Осмомисла його родича Андроніка Комніна. Та згодом турів стало менше: їх винищували заради м’яса, і зрештою вони остаточно зникли.

Одомашнення великої рогатої худоби, як вважають учені, відбулося принаймні двічі: понад 10 тис. років тому на Близькому Сході (лінія Bos taurus taurus) і близько 7 тис. років тому в долині Інду (лінія Bos taurus indicus). Є й версія про окреме одомашнення в Африці. У результаті маємо сотні порід худоби: від масивних європейських до зебу з горбом, що витримують спеку.

Для всюдисущих трипільців корова була більше ніж просто худоба — вона втілювала богиню. На півдні сучасної України археологи знаходили керамічні статуетки корів, а також залишки тварин, похованих разом з людьми. Іноді — навіть живцем. Це, ймовірно, мало ритуальний характер, що підкреслює роль худоби в тогочасному світогляді.

Цікаво, що не завжди люди могли споживати молоко. У давнину вживання молочних продуктів вимагало попередньої обробки — сироваріння, збивання масла. Бо більшість дорослих втрачала здатність перетравлювати лактозу. І досі лише приблизно третина людей має здатність засвоювати молоко й у дорослому віці.

Хоча тури давно вимерли, дикі корови в Україні все ж є, адже у 2016 році в Чорнобильській зоні з’явилося здичавіле стадо. Воно походило з покинутих господарств, коли померли останні самосели. Корови не лише вижили — вони створили ціле стадо, даючи потомство, уникаючи хижаків і живучи вже без людей. Їх вважають символом адаптації — і в буквальному сенсі повернення до витоків.

Коні

Саме цю тварину найчастіше малювали у печерах палеоліту. Ще 30 тис. років тому первісні художники залишали зображення цих граційних тварин на стінах печер Євразії. Але ще задовго до цього — понад пів мільйона років тому — предки людини вже полювали на диких коней, використовуючи дерев’яні списи, і робили з їхніх кісток примітивні знаряддя.

Пізніше, з настанням епохи пастуших культур, коні стали головними помічниками в житті людини. Їх використовували не лише як джерело їжі, а і як засіб пересування, тяглову силу та військовий ресурс. Саме з одомашненням коня почалося те, що можна назвати «революцією мобільності».

Раніше вчені вважали, що коней почали приручати ще в культурі Ботай (Казахстан), але сучасні дані свідчать, що тодішні коні ще не були повністю одомашнені у звичному для нас сенсі.

Найновіші дослідження ДНК підтвердили, що сучасні домашні коні походять із Північного Причорномор’я, тобто зокрема території сучасної України. Вважається, що процес одомашнення почався близько 2,2 тис. років до нашої ери, на тисячу років пізніше, ніж думали до цього. Генетичний аналіз понад 475 стародавніх кісток коней показав, що саме тоді одна лінія тварин стала домінантною і за кілька століть поширилася Євразією.

У військовій справі кінь став революцією. Колісниці, які з’явилися близько 2000 р. до н.е., кардинально змінили хід битв. І хоча перші коні бронзового віку були за нинішніми мірками зовсім невеликими, вони врешті стали активно використовуватися і для їзди, і для тяглової сили. А Олександр Македонський настільки любив свого коня Буцефала, що назвав на честь нього місто. Воно існує в Пакистані й зараз — щоправда, вже під іменем Джалалпур.

Зрештою, кінь — це тварина, яка зробила можливим контроль великих територій, швидке пересування, розвиток торгівлі та комунікацій. І аж поки промислова революція не принесла двигуни, саме кінь був мотором цивілізації.

Свині

Свиня — одна з найдавніших і найважливіших домашніх тварин для людини, а її історія одомашнення є складною та багатошаровою. Вона почалася понад 9 тис. років тому і — на відміну від інших тварин — відбулася щонайменше двічі, незалежно одна від одної: у долині Меконгу в Китаї та на території сучасної Туреччини.

У Китаї свині одразу стали ключовою частиною побуту. Про це свідчать не лише поховання, де тварини лежали поруч із господарями, а й символіка: ієрогліф «дім» буквально зображає свиню під дахом.

У Європу свині, ймовірно, потрапили з Близького Сходу близько 8,5 тис. років тому. Але щойно вони опинилися в нових умовах — одразу почали схрещуватись із місцевими дикими кабанами. Це явище, що зветься ретрогресією, зробило європейську свиню гібридом: вона втратила більшість генів своїх близькосхідних предків. Це був довготривалий, неконтрольований процес схрещування, який змінював породи поступово. Схожа ситуація, до речі, трапляється й сьогодні — фермери досі скаржаться, що дикі кабани потрапляють до стада й вносять корективи у генофонд.

На території України свинарство було поширене ще з часів грецьких колоній у Північному Причорномор’ї. В Ольвії, неподалік сучасного Миколаєва, археологи знаходили численні свинячі кістки, що свідчить про важливу роль цих тварин у харчуванні колоністів. Свиней утримували для м’яса, сала та шкіри, і ця практика була швидко перейнята місцевим населенням. Звісно ж, знаходили свині кості й відповідні скульптурки й ще до того у неминучих трипільців.

А якщо зараз ви спробуєте уявити свиню, то майже напевне подумаєте про породу під назвою велика біла. Що цікаво, її поява та популярність пов’язані з королівським флотом Великої Британії. У 18 ст. він переживав бурхливе зростання — і при цьому потребував колосальної кількості сала, адже на вітрильниках усі механізми й дно корабля змащувалися смальцем. Тож він перетворився для Британії на стратегічну сиро­вину.

Після численних спроб свиней графства Йоркшир схрестили з сіамськими, португальськими, неаполітанськими й китайськими породами, завдяки чому й з’явилася знаменита велика біла. В Україні вона ще видозмінилася в результаті селекції, й зараз становить близько 90% від усіх порід.

Бджоли

Ще 3500 років тому Мойсей переконував ізраїльтян рушати в дорогу, щоб побачити «землю, де багато молока та меду». А сучасніший діяч професор Алан Аутрам з Університету Ексетера пояснює надзвичайне значення меду в древності: «Великі запаси солодкої їжі — це зовсім нове явище. В минулому знайти щось солодке було неймовірно важко».

Ще задовго до того, як з’явилися перші фермери, люди вже збирали дикий мед. Це видно зі стародавніх наскельних малюнків, як-от сцена в печерах Куевас-де-ла-Аранья в Іспанії — людину з кошиком, яка видирається до бджолиного гнізда, зобразили близько 8 тис. років до н.е. Але є й давніші свідчення — наприклад, зображення стільників у печері Альтаміра, яким приблизно 25 тис. років. Очевидно, що мед із самого початку був дуже бажаним — як єдине природне джерело солодкого.

Можливо, саме бджоли першими вирішили піти із людьми на контакт. У регіонах Родючого Півмісяця, де було багато квітів, але мало природних порожнин для гніздування, дикі рої могли заселяти порожні глиняні горщики чи кошики, кинуті людьми. Люди ж поступово помітили цю закономірність і навчилися не лише збирати мед, а й доглядати за роями. Так з’явилася пасіка — спочатку просто як скупчення вуликів поруч з оселею, згодом як ціле ремесло.

Перші прямі сліди контакту між людиною і бджолою — це залишки воску на посуді, знайденому на території сучасної Туреччини. Ці фрагменти датуються приблизно 7 тис. років до н.е. — коли люди вже починали вирощувати перші культури та тримати худобу. Віск, судячи з усього, використовували для гідроізоляції посудин або для склеювання наконечників до стріл і списів. Але не виключено, що й сам мед теж ішов у справу — як рідкісний, але дуже цінний смаколик.

А от перші свідчення справжнього бджільництва — вже не просто збирання, а системної роботи з бджолами — походять зі Стародавнього Єгипту. У храмі фараона Ніусерра, якому близько 4,5 тис. років, є зображення пасіки: чоловік обкурює вулики димом, інші переливають мед, запечатують горщики. Сцена настільки детальна й технічно точна, що очевидно — тоді це вже була цілком розвинута технологія. Можливо, вона існувала ще раніше — просто не залишилася в камені.

У Європі бджоли з’являються приблизно в той самий час, що й землеробство. На Балканах, у Центральній Європі та Північній Африці археологи знаходили сліди воску в глиняному посуді, що належав до перших аграрних культур. Цілком можливо, що разом з посівами й худобою фермери переносили й бджіл.

На українських теренах бджільництво здавна було важливою частиною господарства. Збереглися назви сіл і річок, які прямо вказують на цей промисел — Бортники, Мединичі, Бортне. Вже в часи Русі мед і віск були не лише їжею, а й своєрідною валютою: їх вивозили до Європи, використовували як данину, а також у релігійних церемоніях. Після прийняття християнства віск став незамінним для виготовлення свічок. Точно знала про мед і княгиня Ольга, яка в межах свого плану помсти повеліла древлянам наварити якомога більше хмільного меду для поминок убитого князя Ігоря.

Та найміцніший зв’язок зі світовою історією меду — в українця Петра Прокоповича. У 1814 році він винайшов рамковий вулик — такий, де можна було витягнути частину зі стільниками, не нищачи всю колонію. До цього мед діставали, просто виганяючи або вбиваючи бджіл димом. Завдяки Прокоповичу бджільництво стало більш гуманним і значно ефективнішим. Його система стала основою сучасного пасічництва в усьому світі.

Зараз ми легко можемо купити мед на базарі або в супермаркеті, але в цій банці меду — тисячолітня історія співпраці людини й комахи.