За останні роки тисячі українців та українок стали потужними лідерами громадянського суспільства. Чи не найбільше участі волонтерського руху потребував Південь. Тож Platfor.ma вирішила підтримати волонтерів з Херсонської, Запорізької, Одеської та Миколаївської областей у проєкті «Лідери Півдня». Ми оголосили open call, попросивши номінувати активістів — і отримали понад 120 заявок. З них ми вибрали найяскравіших особистостей та поговорили з ними. Сьогодні у «Лідерах Півдня» — Христина, Катерина, Андрій та Ольга з миколаївської організації Rebel Volunteers, яка майже з самого початку вторгнення масштабно підтримує українське військо, забезпечуючи бійців всім — від шкарпеток до дронів та машин.
Ми просили людей номінувати ініціативи Півдня, про які варто розказати. Вас врешті згадували найбільше з усіх. Як ви думаєте, чому?
Можливо, тому, що у Миколаєві не так багато організацій, які допомагають такій великій кількості бригад по всій лінії фронту. Ми буквально живемо тим, що підтримуємо наших побратимів. Ми розуміємо, що якби не Сили оборони України, більше взагалі не було б кому допомагати. Можливо, тому нас і виділили.
А з чого взагалі почалися Rebel Volunteers?
Просто з якоїсь двіжухи, де були патріотично налаштовані знайомі з різних сфер. На початку в чаті нас було близько сотні, далі потрохи відсіялися — зараз найактивніших до десятка. Одразу вирішили, що будемо допомагати військовим, починалося все з якихось батарейок, серветок, консервів. Нас у супермаркетах ненавиділи, бо ми вигрібали абсолютно все. От зараз я згадую ці перші дні й розумію, що від засобів гігієни все прийшло до автомобілів, різних гаджетів для артилерії, дронів і навіть купівлі броньованої техніки. Тільки безпілотників з початку цього року ми купили на понад 7 млн грн.
А які у вас загалом зараз напрямки роботи?
Якщо чесно, це як спитати «А які у вас щоденно напрямки життя?» Є потреби людини. І так само є потреби війська. Ми намагаємося їх закривати. Тобто наша діяльність залежить від того, що треба бійцям: відновити те, що було знищено на позиції обстрілом, налагодити зв’язок між підрозділами, перевезти пораненого з точки А до лікарні, допомогти зібрати мобілізованих, підказати іноземним добровольцям щодо документів, знайти житло. Або поїхати в суд стати довіреною особою — насправді іноді такою дичиною займаємося, що це дійсно не волонтерство, а стиль життя. Часто наша діяльність — це просто зв’язати між собою підрозділи для обміну необхідними ресурсами.
А який найдивніший запит був?
Наприклад, на труну. Дівчинка написала: «Померла бабуся, дайте грошей на труну». Насправді ніхто не помер, це вона розводила організації на гроші.
На початку багато було дивного від цивільних, але згодом ми перемкнулися виключно на військових. Тим паче, що прийшло багато міжнародних організацій, у яких був принцип: тільки не на армію. Тому, всі свої ресурси ми скерували на те, щоб підтримати Збройні сили та їх потреби.
Де ви знаходите гроші на те, щоб закрити ці потреби?
Якимось магічним чином. У нас у всіх є роботи, які ми намагаємося якось ночами робити. І багато хто майже 100% одразу вкладає в волонтерство. По шість кредитів набираємо, стрибаємо по них. Але нічого, у фіналі все одно всі помремо — і останній кредит можна буде не закривати.
У вас були й досить незвичайні способи зібрати гроші, наприклад, спеціальне пиво разом з брендом «ШО» чи «Трешовий дрон». А які ще?
У нас в команді було подружжя Діма та Настя. От у них виникла ідея створити волонтерське пиво з фото нашого руху й продавати його за донати, які йшли на закриття запитів. Дуже смачний був лагер.
А «Трешовий дрон» — це постійний збір. Ідея в тому, що гроші можна знайти навіть під ногами чи на смітнику. Тож якщо здавати металеві банки чи папір на вторсировину, то це теж кошти, які можна донатити в цьому випадку на безпілотники. Це ж не складно — перебрати сміття. Ми й самі пару разів прибирали пляж, але сміття не викинули, а посортували й віддали на перероблення — гроші задонатили. Простий підрахунок: якщо мільйон людей пожертвують по 1 грн, то це вже буде 1 млн грн.
Також агітували людей здавати на макулатуру русняву літературу, бо майже у кожного десь на дачі валяється збірник постанов КПРС чи праці Леніна. От нафіга воно лежить? Здайте і задонатьте.
Бо часто люди скаржаться, що немає грошей на пожертви. Так от просто гроші буквально з нічого. Лозунг у нас відповідний: «Перетворюємо сміття на зброю, а ворога — на сміття».
У нас навіть бійці здавали металеві банки. Не секрет, що кров військовослужбовців на передовій десь на 80% складається з енергетиків. То вони позбирали ці банки, здали — і задонатили.
А який відгук на вашу діяльність згадується в першу чергу?
Насправді кожного дня приходить щось хороше. Наприклад, якщо брати такмед, то ми одразу вирішили, що хочемо відправляти не просто щось, щоб було, а якісне і сертифіковане. І регулярно приходять повідомлення: «Памʼятаєте, ви нам оклюзійки та турнікети дали? Вони от буквально допомогли врятувати життя».
А на самому початку вторгнення, коли ми ще сиділи по підвалах і не знали, що робити, окрім того, щоб скуповувати й відправляти військовим продукти, написав брат однієї з нас, Ольги, — він тоді ніс службу в Сєверодонецьку. Попросив коліматори й тепловізор. Ми якимось дивом знайшли гроші й де купити, відправили. А за кілька днів він написав, що це врятувало увесь їхній загін, бо вони вночі просувалися вперед, «просвітили» дорогу тепловізором і побачили прямо перед собою засідку. Ось такі відгуки дійсно запам’ятовуються.
І от прямо зараз, поки ми розмовляємо, пишуть з підрозділу, якому ми відправили антену для FPV-дронів: «Дуже вам дякуємо і питання — ви ще снаряди не почали виробляти? Якщо що, ми перші у черзі». Ось такі запити.
Чи трапляється емоційне вигоряння? Як вдається його перемагати, якщо, звісно, вдається?
Нападайте на панічну атаку першими! Ну, якщо серйозно, то що тут зробиш. Пий чи не пий заспокійливі, все одно щодня надходять новини з фронту про втрати, про те, що щось згоріло. Сімейні обставини. Життя. Все накладається одне на одне, вигоряєш. Але не можна розклеюватися. Бо мертвим ти вже не допоможеш, однак здатний допомогти живим. Приходимо в штаб, можемо поістерити, покричати один на одного. Тут саме ті люди, які тебе зрозуміють і не засудять, бо вони самі в тому ж стані.
Плюс гумор. Ми багато спілкуємося з бійцями й перейняли його від них. Нещодавно зустрічаємо знайомого військовослужбовця: «О, ти схуд?» А він після ампутації, відповідає: «Так, десь на половину ноги».
Ще ми зрозуміли, що нам не можна відпочивати. Ми два роки тому зробили собі кілька вихідних, поїхали на Західну Україну, бо навіть військові казали: «Та вам треба відволіктися, відпочити». Нічого не вийшло, тільки більше напружуєшся, що нічого не можеш робити, а потім стільки задач одразу навалюється. Можна відпочити, коли хворієш. І то лежиш і думаєш: «От зараз помру, а потім все ж треба буде той запит закрити».
Що будете робити після перемоги?
Коли приходять погані новини або коли втомлюєшся вже максимально, нас багато в чому тримає одна думка — плакати й вигоряти ми будемо вже після перемоги. Не думаю, що ми будемо сильно радіти. Ми всі сядемо й станемо думати про все, що було, і про всіх, кого ми втратили.