Українські фольклорні традиції не обмежуються розповідями про чарівних лісових істот, неосяжний природний світ і юних закоханих, які долають будь-які випробування, аби щасливо жити у власній хаті з купою діточок. Насправді наші народні історії можуть бути таємничими, моторошними та подекуди жахаючими. А найяскравіші перлини з них — саме казки. Ми провели власне дослідження, а також поспілкувалися з завідувачкою кафедри фольклористики університету ім. Тараса Шевченка, щоб знайти українські автентичні страшні казки та пояснити — для чого вони потрібні.
гадаємо нашу міфологію. Мавку завжди зображують як молоду гарну дівчину з зеленим волоссям і неабиякою привабливістю. Але про те, що за каноном у неї в спині величезна діра, з якої вивалюються нутрощі, — згадують нечасто. Або от чугайстер, гуцульський лісовий велетень — для людей, за повір’ям, загрози не становить. Зате тих самих мавок розриває навпіл та їсть. Більше про це та інших міфічних істот ми вже розповідали в цьому матеріалі.
Українські народні казки також наповнені моторошними сюжетами. Так-так, потойбіччя, чорти, магія, перетворення на звірів, надприродні істоти та боротьба зі злом — це класика українського фольклору. Інша справа, що більшість з таких казок зазнала сильних змін. Раніше їхнє переповідання було справою побутовою та звичною, як нині дивитися серіал. Українці робили це біля вогню пізно ввечері, за святковим столом після чергової чарки, під час випасу худоби, в чергах на ринку, на вечорницях або у Різдво.
Сюжети могли змінюватися та доповнюватися різними деталями, іноді оповіді затягувалися на кілька днів, проте фабула та головна ідея залишалися незмінними. З часом же, коли українські народні казки стали фіксувати та записувати письменники, їх вирішили трохи причепурити та адаптувати, щоб зайшло ширшій аудиторії.
«Порівняно з німецькими казками, до яких всі апелюють, в українському фольклорі збереглося менше автентичних текстів. Не тому, що їх не було. Коли почалася фіксація цих казок ледь не в середині XIX століття, народ їх вже відшліфував. Історії пройшли через естетичний фільтр. Казка, втратила свою прив’язку до міфу та до певної прагматики, набула суто розважальної функції. Порівняно з архаїчнішими варіантами, ми втратили колосальний пласт.
А все почалося з міфу. Якщо ми подивимося на інші народи світу, то вони стали фіксувати міфи, як тільки стали опановувати писемність. Якщо це шумери, то це 4 тис. до н.е. А українці дійшли до цього або з введенням християнства, яке надавало міфам релігійного контексту, або вже коли почали записувати фольклорні тексти в той же середині XIX століття», — розповідає Олеся Наумівська, докторка філологічних наук і завідувачка кафедри фольклористики університету ім. Тараса Шевченка.
Те ж саме стосується європейських казок — однак їх, на відміну від наших, краще документували. Наприклад, ми знаємо чарівну історію про сплячу красуню — вколола палець веретеном, заснула, приїхав принц, поцілував, розбудив, любов, кінець. Проте неаполітанський поет Джамбаттиста Базіле записав ранню версію, яка є дещо іншою. В ній парубок, який побачив прекрасну дівчину без тями, зґвалтував її та покинув. Через 9 місяців у сплячої красуні народилися двоє дітей, один з яких смоктав її палець і витяг таким чином скалку. Дівчина прокинулася і, м’яко кажучи, здивувалася змінам у своєму житті.
Найбільше на збереження моторошних версій казок, звісно, вплинули брати Грімм. Саме вони презентували версію Попелюшки (а їх близько 24 різних), в якій її сестри, щоб помістити ногу в ту саму туфельку, відрубали собі палець і п’яту відповідно. А в казці про Білосніжку королева просила мисливця принести печінку та легені героїні, які приготували та подали на вечерю. Також брати Грімм зафіксували версію історії про Румпельштільцхена, в якій він так гопнув ногою у кінці оповіді, що частково провалився під землю. А намагаючись вибратися, сам розірвав себе навпіл.
Популярна й у нас Червона шапочка також переповнена жорстокістю — окрім очевидного людожерства, у версії братів Грімм вовку там розрізають черево. А у Шарля Перро, який теж обробляв цю казку, вона закінчується на тому, що вовк з’їдає Шапочку і спокійно собі засинає.
«Коли казки почали фіксуватися в Європі, ще до братів Гримів, якраз популярною була думка, що фольклор — це дуже романтично і цікаво. Але його треба літературно обробляти, щоб він ставав високохудожнім. Брати Грімм першими почали записувати фольклорні тексти в автентичному вигляді та захопилися цим. Вони пішли наперекір всьому, чому їх навчали, і документували тексти так, як їх чули. Це був їхній прорив у фольклористиці. Потім вони взагалі почали створювати наукові теорії та започаткували міфологічну школу», — додає Олеся Наумівська.
Українські сюжети, що до нас дійшли, все ж сильно естетично трансформувалися через плин часу. Проте навіть якщо подивитися на найвідоміші з них, часто головним злодієм там є чорт — істота з потойбіччя, сама по собі наділена лячними рисами, прообраз диявола. Так само нерідко у ролі антагоніста виступає змій або, до речі, слов’янський Кощій Безсмертний. Та й кого з нас у дитинстві не лякали Бабаєм, нічним духом, який викраде нас у батьків за погану поведінку? Вже самі персонажі викликають острах і відразу.
Символізм в українських казках надзвичайно потужний — все відбувається за певними правилами та має своє значення. Наприклад, для української фольклористики близька тема природи, тому зустрічаються такі елементи, як дерево життя, горобина, водограй, гай тощо. Людям часто допомагають Вітер, Сонце і Місяць.
В багатьох історіях герой або героїня, щоб пройти те чи інше випробування, відправляються у ліс, який насправді є уособленням потойбічного світу. Наші предки вірили, що світ духів знаходиться десь поруч з нами — звідти й ця аналогія. Там умовний Степан йде «куди дивляться очі» та шукає своє випробування, щоб пройти через нього та зазнати трансформацій. Йому заважають страшні негативні герої, які є уособленням перешкод, а перемога над ними стає точкою росту. Натомість хата в казці навпаки є територією людського світу, місцем захищеним. Але і там є портали для темної сили: вікна та комин. А от двері для нелюдів завжди під табу.
«Основний закон казки — добро перемагає зло. Часто дорослі уникають читати “Червону шапочку” дітям, тому що там вовкові розпорюють живіт. Проте дитина або людство загалом на своєму дитячому етапі не сприймає цей епізод як жорстокість. Тільки усвідомлює, що добро перемогло і всі врятовані.
У Чубинського є записана казка “Маруся — козацька донька” про те, як дівчина покохала хлопця, а її майбутня свекруха тому не зраділа. Тож у прагненні звести зі світу героїню послала її до потойбіччя, до померлої тітки. І там ту намагаються годувати мертвечиною, вона відрізає ноги та кидає за пазухи тощо. Але це все та ж парадигма. Дівчина проходить ініціацію, повертається, здобуває собі свого нареченого. Добро перемагає зло.
Взагалі-то казки первинно аж ніяк не були текстами для дітей. Це історії дорослих для дорослих. Тому вони не були спрямовані конкретно на повчання. Скоріше на виховання людства в дитячу пору людства, як казав Франко. Вони були взірцевим еталоном, поведінковим маркером для людей в цілому. А оскільки казки творяться в різні епохи, на кожному етапі свого існування вони консервували та художньо завуальовували своє бачення ідеального героя та справедливості», — пояснює пані Олеся.
Що цікаво, між нашими героїнями та колегами з європейських казок є серйозні відмінності. Для іноземок головною рисою була краса — саме через неї принци готові були скакати на своїх конях в тридев’яте царство, боротися з драконом і шукати чарівні зілля по кролячих норах. Наші дівчата цінувалися за працьовитість, чемність, благородність та чесність. Саме ці чесноти й рятували їх з кризових ситуацій і обіцяли щасливий фінал, в якому чоловік-визволитель не був обов’язковою частиною. Цей факт підкреслює, які людські риси найбільше цінувалися у суспільстві на момент створення казки.
У народній казці «Кобиляча голова» саме працьовитість та чемність озолотили головну героїню. А взагалі сюжет не з легких. Тут головні події якраз відбуваються в лісі, де дідова внучка має пройти ініціацію. Коли на порозі лісової хати з’являється кобиляча голова (так-так, без тіла), дівчина робить все, що та просить. В результаті забирає скарби з її вуха та їде спокійненько в місто жити заможне життя.
Бабина онучка, яка прагнула до того ж самого, натомість лінується та пропонує кобилячій голові попіклуватися про себе самостійно. У відповідь та дівчину з’їдає, залишивши кісточки в мішку над пічкою. Але найжорстокіший момент всієї історії — детальний опис того, як бабка (негативний персонаж, раз у неї така онучка) ламає собаці лапа за лапою. «Розсердилась баба і вбила сучечку» — такий фінал.
«В “Кобилячій голові” є чіткий ритуал — хто проходить ініціацію, як дідова онучка, той повертається до світу прийдешнього з перемогою. Хто не проходить — той карається. Це прадавні обряди, які були поширені не тільки в українців, а в усьому світі. Ініціація є центральним сюжетотвірним елементом чарівної казки. Вона відбувається на межовому просторі між світами або вже в потойбіччі. З погляду творця, тут немає нічого поганого. Навпаки, через проходження цього шляху актуалізуються чесноти, які більшої мірою цінувалися народом-творцем під час створення тексту», — додає пані Олеся.
Каліцтва — також звична справа для українських казок. У різних варіаціях історії «Білокоров» приходить злотворець, ставить гарячий котел на груди героям і їсть звідти. У «Про того цара, що був під землею» герой потрапляє до Потойбіччя й вбиває там змія. А повертаючись назад до цього світу, сідає на спину грифа, але зобов’язується його годувати. Коли в героя закінчується м’ясо, він відрізає шматок своєї литки. Однак гриф її випльовує і повертає герою. В подібних моментах відображені рефлексії на прадавні ритуали — в цьому випадку, принесення тотемному божеству. В казці «Троє братів і песиголовець» один з героїв сокирою відрубує собі пальця, щоб позбутися персня, який показував його місцеперебування.
«Чорт-змій і запродані діти» — взагалі історія неоднозначна. Там сестра, одна з головних героїнь, крутить роман зі змієм, який є головним злодієм, та намагається вбити рідного брата. Закінчується все тим, що той прив’язує її до коня та пускає полем, що в українському фольклорі є розповсюдженим способом страти. Наприклад, в історії «Калинова сопілка» одна сестра вбиває іншу з заздрощів і щоб привласнити собі чужі заслуги. На місці вбитої виростає калина, з якої роблять сопілку. Та в результаті, коли на ній грають, розповідає всю правду — горе-вбивцю також пускають полем.
Назва ж казки «Безручка» вже наштовхує на моторошні думки. Починається з того, що братова дружина сильно ревнує до його сестри, яка живе поруч. Спочатку дружина вбиває власних корів і перекладає провину на сестру, але брат ту пробачає. А потім душить власного сина. Таке брат вже не ігнорує, відводить сестру у ліс, відрубує їй обидві руки «щоб більше нікого не задушила», там і залишає. Далі історія розгортається як в індійському кіно — несподівана любов, двоє золотоголових синів, знову підступи дружини, мандрівки, чарівне зцілення, неймовірні збіги. І в результаті фінал — брата та його підступну дружину розстрілюють.
У казці «Молодильна вода» царевич, щоб інсценувати власну смерть, відтяв собі пальця, а також наказав вийняти серце у собаки та видати за своє. В історії про «Телесика» є моторошна фраза: «Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись». В «Бабиному проклятті» онука помирає через прокльон злобної бабусі та стає привидом у весільному вбранні, який постійно плаче.
В казці «Іванко-цар звірів» батько по класиці залишив своїх дітей у лісі, тому що так йому сказала нова жінка. Після деяких пригод хлопець вбив одинадцять розбійників, а одного тільки поранив. А той, не будь дурник, спокусив його сестру. Разом вони виколупали Іванові по оку та кинули в колодязь. Але далі — випадкова зустріч, диво зцілення, — і от вже хлопець зі своїми звірами-помічниками роздирають розбійника на шматочки та змушують сестру тікати. В цій же казці Іван бореться зі змієм, відрубає йому 12 голів, з кожного язика відрізає кінчик і збирає у шкатулку. В кінці здобуває найкращу жінку на світі.
«Є багато варіантів казки, записаної в Чехії від українського переселенця — про “Янка, який гарно вмів грати на сопілці”. Приходить до парубка змій і просить навчити гарно грати на цьому інструменті. Хлопець каже: “У тебе пазурі криві” і пропонує вставити їх у колоду, щоб вони виправилися. Змій потрапляє в цю пастку, Янко починає його бити. Змій каже, що віддасть найцінніше, аби відпустили. Янко бере срібне яблучко, але слово своє порушує і змія вбиває. Начебто жорстоко та й хлопець вчинив непорядно, але казка виконала свою функцію», — розповідає пані Олеся.
Функції казок в сучасному світі змінилися. Але й зараз, через багато століть після появи перших міфів, в Україні продовжують розповідати ці древні магічні історії.
Ілюстрації:
Казки та оповідання, Андерсен Х. Г., Нью Йорк, 1923.
Про дідову дочку Марусю і про бабину Галюсю, Б. Лепкий, Львів, 1931.
Казки братів Грімм, Грімм Я., Грімм В., Нью Йорк, 1923.