Війна ще триває, але українці вже відчувають потужну потребу вшанування пам’яті. Меморіалізація — це не просто про встановлення об’єкта на головній площі міста, це спосіб суспільної роботи з втратою. Коли ми промовляємо слово «меморіал», найчастіше уявляємо щось дуже масштабне і створене з «вічних» матеріалів типу мармуру та граніту. Але це не завжди так. Навіть в Україні вже є приклад стихійного меморіалу — маленькі прапорці на Майдані, що складаються у картину великої трагедії. Про те, якими неочікуваними можуть бути ідеї меморіалів на дуже складні теми, розповіла Оксана Довгополова, докторка філософських наук, кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво у безплатному навчальному курсі «Меморіальні проєкти про суспільні втрати» на каналі «Культурного Проекту».
«Зниклий дім», Німеччина
Цей меморіал — приклад того, як відсутність інколи може стати більш промовистим жестом, ніж створення великого об’єкта в просторі.
Невдовзі після падіння Берлінського муру французький художник Крістіан Болтанські побачив на вулиці німецької столиці порожнє місце, яке залишилося ще після бомбардування 3 лютого 1945. Частину будівлі відновили, а частину ні. Болтанські зацікавився цим місцем: хто тут жив? Хто загинув тут в 1945-му? Що взагалі може розповісти відсутній дім? Порожнеча зруйнованого дому стала відправною точкою пошуку митця — що означає ця рана на тілі міста?
Художник разом з німецькими колегами Крістін Бюхнер та Андреасом Фішером здійснив архівне дослідження та зібрав інформацію про мешканців дому. Й з’ясував, що дехто з тих, хто потрапив тут під бомби в 1945 році, жили у квартирах людей, які раніше загинули в Голокості.
В 1990 році Болтанські брав участь в художньому проєкті «Скінченність свободи», організованого на честь об’єднання Німеччини. Створену ним частину проєкту художник назвав «Зниклий дім». Ідея була проста: на стінах, які окреслювали місце відсутньої будівлі, були нанесені імена людей, які колись тут жили. Не тільки тих, хто загинув під час бомбардування в 45-му, а й тих, хто називав це місце домом до приходу нацистів до влади.
Такий художній засіб часто викликає цілі хвилі емоцій, причому інколи — протилежні. Глядач відчуває емпатію до загиблих під час бомбардування, але потім ставить собі питання — а як вони опинилися в цьому домі, в цих квартирах? Що думали про зникнення попередніх мешканців? Чи були вони прихильниками нацистської влади, що схвалювали злочини нацизму? В цей момент на глядача накочується вже інша емоційна хвиля. Інколи емоції можуть бути дуже неприємними — це може бути сором, ненависть до тих, хто нагадує про злочини твоїх предків, можливо членів твоєї родини.
Коробки з матеріалами про людей, які тут жили, теж є частиною меморіалу, будь-хто міг ними скористатись. Цікаво, що архів та «Зниклий дім» знаходились в різних частинах Берліну — в східній та західній. І це було символічне єднання як двох роз’єднаних частин міста, так і пам’яті про втрати та відповідальність.
«Полеглі», Франція
«Полеглі» (The Fallen) — назва тимчасової меморіальної інсталяції, присвяченої ювілею висадки союзних військ в Нормандії 6 червня 1944 року. Нагадаємо: в цей день, День «Д» (D-Day), Велика Британія, США, Канада та інші учасники антигітлерівської коаліції здійснили десантну операцію на берегах Нормандії. Це був найбільший у світовій історії морський десант та наймасштабніша місія Другої світової війни. Плацдарм, захоплений в ході події, був удвічі менший за той, який передбачалося зайняти відповідно до плану, проте в умовах абсолютного панування в повітрі виявилося можливим зосередити на ньому досить сил і засобів для подальшого наступу.
Чого можна очікувати від меморіалу такій неймовірній події? Гордості, захвату, вклоніння. Але митці Енді Мосс та Джемі Вордлі зосередилися на ціні, яка була заплачена за надскладну операцію.
Втрати загиблими саме під час висадки становлять 4 414 осіб — переважно американців. Однак варто зазначити, що лише під час підготовки операції (квітень-травень 1944-го), союзники вже втратили тисячі військових.
Інсталяція «Полеглі» була створена у 2013 році. Це меморіал без п’єдесталу та обелісків. Він — тільки відбитки на піску. За допомогою трафаретів фігури загиблих військових були нанесені на пісок десятками волонтерів: зрештою всі побачили узбережжя, вкрите контурами тіл. А за декілька годин все це змив приплив. Так само як ціна великих перемог часто змивається з колективної пам’яті.
Важливо наголосити, що цей жест скорботи став можливим тільки завдяки простим людям, які створили зображення. Художники лише запропонували ідею, а люди зголосилися прийти та втілити її в життя. Й насправді меморіалом є не змиті морськими хвилями зображення загиблих, а ті люди, для яких пам’ять, вшанування, скорбота були достатньо важливі, щоб прийти та втілити ідею художників.
«Фонтан Ашротта», Німеччина
Це дійсно фонтан, створений художником Хорстом Хохайселем. Але не зовсім.
Хохайсель виріс в німецькому Касселі та добре знав місцеві пам’ятки та міські легенди. Він пам’ятав, що колись біля міської ратуші був красивий фонтан в стилі неоготики, який згодом кудись зник. Коли місцевих мешканців питали про долю фонтану, вони відповідали, що він був зруйнований під час масових бомбардувань в 1945-му.
Зрештою Хорст дізнався, що насправді міську пам’ятку знищили не бомби з літаків антигітлерівської коаліції, а власне міське керівництво в 1939 році. Чому це сталося? І чому сусіди Хохайселя не пам’ятали таке недавнє минуле?
В 1908-му кассельський бізнесмен Зігмунд Ашротт замовив архітектору Карлу Роту проєкт фонтану для центральної площі. Фонтан став справжньою візитівкою та улюбленим місцем відпочинку мешканців Касселя. Але Зігмунд Ашротт був євреєм. Коли нацисти прийшли до влади, вони вирішили, що місто не може прикрашати подарунок від юдея. В 1939 фонтан знищили, а на його місці з’явилася величезна яма, яку згодом засипали землею та створили клумбу.
Коротка пам’ять мешканців Касселя жахнула Хохайселя, адже він сам був частиною цієї спільноти безпам’ятства. І коли в середині 80-х його запросили відновити фонтан або створити об’єкт, який би повернув пам’ять про нього, художник запропонував неочікуваний хід. Він сказав, що просто відтворити фонтан, як він був, буде не актом пам’ятання, а закріпленням безпам’ятства. Бо за пару років люди будуть щиро впевнені, що так було завжди, і що німці ніколи не забували тих, хто робив Кассель прекрасним.
Місце фонтану назавжди має залишитися порожнім. Але при цьому він має тут бути. Як це можливо? Хорст Хохайсель придумав незвичайний хід: копія фонтану в дзеркальному відображенні була розміщена під землею, а на площі лише позначалися його контури. Крізь прозорі «вікна» можна зазирнути вниз. Зверху з площі чутно шум води десь в глибині.
Художник описував свій меморіал так: «Підземний фонтан — це взагалі не меморіал. Це лише історія, перевернута в п’єдесталі, запрошення перехожих, які стоять над ним, шукати меморіал у власних головах. Бо тільки там він і може бути знайдений».
Пам’ятник тим, хто не має власної могили, Польща
Інколи ми не знаємо, де знаходяться могили людей, які загинули під час війни. І військових, і цивільних. Люди, які не знають місця поховання близьких, створюють символічні могили та кладовища для своїх мертвих родичів. Одним із таких символічних кладовищ став пам’ятник на честь жертв Катинської трагедії на військовому цвинтарі на Повонзках в Польщі.
У квітні та травні 1940 року за наказом СРСР без суду було страчено майже 22 тис. поляків, переважно армійських офіцерів, захоплених у полон восени 1939 року, коли СРСР вдерся до Польщі. Найвідомішим місцем масових розстрілів став Катинський ліс біля Смоленська. Масові страти також відбулися у в’язниці міста Калінін (нині Твер) і в Харкові. Керівництво СРСР до 1990 року заперечувало свою причетність до цих розстрілів.
За часів комуністичного панування про злочин радянської держави в Катині було заборонено говорити. Але поляки намагалися — в 1974 році на цвинтарі на Повонзках вперше поставили хрест в пам’ять вбитих в Катині. Коли влада його прибрала, хрест знову з’явився. Так повторювалося багато разів.
«17 вересня 1995 року на перехресті вулиць Мурановської та генерала Владислава Андерса у Варшаві було відкрито пам’ятник загиблим і закатованим на Сході», — розповідає польська дослідниця Зузанна Богуміл. Вона записувала спогади родичів загиблих в Катині та на радянських засланнях (в Польщі їх називають «сибіряками»).
Коли пам’ятник було встановлено, він перетворився на важливе місце відправлення ритуалів пам’яті для «сибіряків», які до встановлення пам’ятника не мали «власного» подібного місця. Як згадує одна зі співрозмовниць під час інтерв’ю, перші ритуали були неформальними, але сповненими жалоби.
Пам’ятник збудовано у вигляді вагона для депортації, на якому стоять хрести, латинські та православні, а також єврейський і мусульманський надгробок, що «символізують жертви з різних народів, які тоді проживали на землі Другої Речі Посполитої». Перед платформою, що стоїть на пероні, покладено 41 шпалу, на кожній із яких розміщено назви полів битв, де гинули поляки, а також місцевостей, де розстрілювали поляків у СРСР.
Пам’ятник став символічним кладовищем для людей, які не знали, де могили їхніх родичів, або не могли їх відвідати. Одна зі співрозмовниць Зузанни Богуміл розповідала, що вона роками приходила до пам’ятника на Гробки, щоб запалити лампадку біля шпали з написом «Волейка», бо там, ймовірно, загинув її родич.
Церква святого Христофора, Німеччина
Інколи людям, що живуть в містах, по яких пройшлась війна, хочеться якнайшвидше прибрати всі сліди руйнувань, щоб вони не змушували знов пережити той самий біль. Інколи люди навіть хочуть просто все знести та збудувати нове місто — як фактично сталося з Роттердамом. Чи відтворити все до останньої деталі — як Амстердам. Але коли проходить час, вони подекуди вирішують, що краще зберегти зруйновану будівлю як меморіал. Щоб після того, як війна закінчиться, всередині мирного прекрасного життя було нагадування про те, що це життя легко зруйнувати та що його треба берегти й підтримувати кожного дня.
Одним з таких меморіалів є Церква святого Христофора в німецькому Майнці. Перша бомба впала сюди в 1943-му, бомбардування 1945-го довершили справу. Від церкви, яка була заснована на початку XI століття, залишилися частини стін та руїни башти. Важливість її не тільки в віці: саме тут хрестився винахідник книгодрукування Йоган Гутенберг.
Але церкву не відбудували заново, після Другої світової її залишили нагадуванням про війну. Зараз це простір без стелі, відкритий та позначений лише контуром в просторі — вона залишилась такою, якою й була в 1945-му. Всередині зруйнованої церкви ведуться богослужіння за припинення війн, а сама вона слугує важливим нагадуванням про руйнівну силу війни та про необхідність збереження миру.
Освітній відеокурс «Меморіальні проєкти про суспільні втрати» створено в рамках програми «Культура пам’яті в повоєнній Україні» (The Post-War Memory Culture in Ukraine) Громадською організацією «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві з платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво за підтримки Швейцарії.