Як ви познайомилися з чоловіком та ким він був у мирному житті? 

Мого чоловіка звати Сергій, він військовий, боєць полку «Азов», оборонець міста Маріуполь. Ми познайомилися ще у 2018 році в соцмережах, а вже через пів року я переїхала до нього. До повномасштабного вторгнення ми жили цивільним шлюбом у Хмельницькому та планували там майбутнє. Сергій навчається на психолога в університеті, але завжди пробував різні напрямки, наприклад, йому також подобається програмування.

Під час боїв у Маріуполі Сергій мені написав, що хоче зі мною одружитися після перемоги або після його повернення, якщо звичайно, вдасться вийти з оточеного міста. Але 20 квітня 2022 року він сказав, що хотів би зробити це дистанційно. Ситуація в місті була жахлива, тому я розумію, чому він поспішав. Одружилися ми 27 квітня 2022 року. Всі ці бої в Маріуполі кожного дня були неймовірним стресом. Щосекунди я чекала, коли коханий напише. Були різні думки. День нашого шлюбу став надією, що дійсно Сергій повернеться і все в нас буде добре. 

Як ви дізналися, що Сергій у полоні?

Сергій потрапив в полон так само як і інші захисники, які отримали наказ скласти зброю. 16 травня 2022 року він вийшов з Азовсталі, на той момент з пораненнями, про які я нічого не знала. Він взагалі мені мало розповідав, завжди намагався заспокоїти.

Дізналася я про полон з російських новин, тому що 16-17 травня ще не було підтвердженої інформації щодо виходу захисників з Азовсталі. Потім почали з’являтися перші відео, а президент України, Міністерство оборони та Генштаб все підтвердили. Чоловіка я побачила 19 травня 2022 року на відео з колонії в Оленівці. 

Кажуть, що міжнародні організації не працюють, як треба, — і це дійсно так. Наприклад, перед виходом з Азовсталі між українською та російською сторонами були  домовленості щодо самого процесу. Міжнародний комітет Червоного хреста мав всіх записати та опитати, щоб як мінімум сповістити рідних, що люди в полоні. Проте багато військових звідти залишилися непідтвердженими, зокрема мій чоловік. Його Росія офіційно визнала військовополоненим тільки 31 серпня 2023 року. Тобто півтора року абсолютно нічого не було зрозуміло. 

А ви спілкувалися після того, як він потрапив у полон?

Ні. Я писала Сергію три листи. Перший надіслала, коли чоловік був непідтвердженим військовополоненим — через Офіс уповноваженого Верховної Ради з прав людини, тому що зазвичай писати можна лише тим, хто офіційно у полоні. Чи отримав Сергій хоча б один мій лист? Я не знаю. Останній раз я його бачила на відео після злочину в Оленівці — тоді у лікарні російські пропагандисти запитували, що він чув і бачив під час теракту. 

Відомо тільки, що після Оленівки його повезли в Донецьку лікарню на місяць. Чи лікували його там — теж запитання.  Ще через місяць його направили знову в Оленівку, а в кінці вересня 2022 року всіх військовополонених розподілили в різні колонії. Де саме зараз перебуває Сергій, на жаль, невідомо.

А ви спілкувалися зі звільненими військовополоненими? Що вони кажуть?

Я зазвичай не пишу напряму звільненим, тільки через знайомих, або відповідаю тим, хто звертається перший. Тому що все ж ці люди пережили пекло, їм потрібна якісна і професійна реабілітація. Після обміну 21 вересня 2022 мені повідомили, що Сергій вижив під час теракту, отримав поранення ноги й що його скоріш за все перевели в колонію в Росії. Я спілкувалася з бійцями полку «Азов», тому що є інформація, що азовців переважно тримають тільки з азовцями, а не з іншими підрозділами. Оскільки з «Азову» обміняли дуже мало людей, залишається тільки надіятися та працювати. 

Що взагалі люди, які повернулися з полону, кажуть про умови утримання? 

Дуже різні свідчення, так само щодо теракту в Оленівці. Після боїв в Маріуполі потрібна була реабілітація, якої не було, потім полон, новий стрес, тому зрозуміло, що захисники можуть щось забути, десь переплутати. Але все, що я чула, було жахливо. Для бійців Азову умови суворіші хоча б через те, що вони переважно утримуються в повній ізоляції. Наприклад, раніше були свідчення про колонію в Таганрозі, що деякі бійці не могли витримати того постійного фізичного і морального тиску. І навіть хотіли покінчити життя самогубством.

Немає нормального відпочинку, їжа та вода на дуже низькому рівні, через що хлопці з полону повертаються з серйозною втратою ваги та різними хворобами. Зокрема зараз в російських СІЗО перебуває багато людей з пораненнями, які не отримують належної медичної допомоги, знаходяться в антисанітарії, не кажучи вже про допомогу безпосередньо в лікарнях. В деяких колоніях раз на добу випускають погуляти, в деяких — всього на кілька хвилин на тиждень. Це лотерея, в яке місце і до яких людей (тобто нелюдей) потрапиш.

Тиждень тому я брала участь в поїздці до ОБСЄ, з нами був звільнений з полону оборонець Маріуполя, який трішки розповів про умови утримання в Таганрозі. Також є велика стаття BBC про тортури в цьому місці утримання.

Наскільки я розумію, до бійців з Азовсталі окремо жорстоке ставлення. 

На жаль, так. Наприклад, щодо Оленівки ми знаємо, що це була не випадковість, а спланований теракт. У росіян були попередньо складені списки з оборонцями Маріуполя, які вони змінювали кілька разів. За ними полонених потім і переводили в окремий ангар на території промзони.

Так само звільнені з полону захисники, які пережили теракт, розповідали, що він готувався. Навіть є вже два звіти управління Верховного комісара з прав людини ООН. В першому (про теракт у параграфах 72-76) вони допитали багато свідків і знайшли докази тому, що це спланований напад. Зокрема під час самого вибуху росіяни стріляли з «Градів», розташованих прям біля колонії, щоб відвернути увагу від ангара. В Оленівці заздалегідь вирили траншеї, що призначалися для загиблих. Після вибуху не надавали медичну допомогу, а поранених почали відвозити до лікарень тільки через 5-7 годин. Тому доказів багато, а ще одне підтвердження особливого ставлення до азовців в тому, що зараз їх просто відмовляються обмінювати. В другому звіті про теракт — у параграфах 82-90.

На якому етапі з’явилася організація «Спільнота родин Оленівки»? 

Коли була розформована місія ООН, яка мала б встановлювати факти вбивства і поранення військовополонених. До того часу ми намагалися індивідуально звертатися до державних органів України та міжнародних організацій, що не давало жодних результатів. Коли ж розформували місію, ми зрозуміли, що не можна далі мовчати. Тема теракту в Оленівці з кожним місяцем стихала, про це вже практично ніхто не говорив і не пам’ятав. Тоді ми почали зустрічатися із державними органами України та намагалися зрозуміти, на якому етапі національне та міжнародне розслідування, і за що хапатися в першу чергу. 

За свідченнями тих, хто вижив, в тому бараці підірвали 193 людини. 21 вересня 2022 року під час обмінів вдалося повернути тільки 11 важкопоранених. Про всіх інших, хто залишився живий після теракту, майже нічого було відомо. Також ми не знали, скільки людей загинули, а скільки отримали поранення. Росіяни публікували списки, але ті були неповні та частково неточні. У списку загиблих було 48 людей, а поранених — 73. 

Ми почали самостійно відтворювати ці дані. Просили держоргани нам допомогти, на що отримували відповідь — це нереальна задача. Але ми, не маючи таких зв’язків, зараз майже повністю цей список сформували. Нам залишилося знайти близько 10 людей. Крім того, ми стали давити на міжнародне та національне розслідування, тому що, на жаль, зрозуміли — навіть всередині країни цим ніхто не займається. 

11 жовтня 2022 року вдалося повернути в Україну 62 тіла загиблих в Оленівці,  але скільки з них померло конкретно через теракт — невідомо. Тоді, коли ми розмовляли вперше з представниками державних органів, мала кількість тіл була ідентифікована. Звичайно, що рідні й поранених, і, ймовірно, загиблих кожен день до результатів жили в стресі. Зараз точну цифру загиблих від теракту сказати важко, але це понад 50 людей.  

Також ми зверталися до міжнародних організацій, намагалися в ООН запитати, чому все-таки місія була розформована. Нам відповідали, що Росія не надала доступу до місця злочину — і все. Але ж поранених перевезли в лікарні, їх можна було там відвідати, однак цього не зробили. Тому ми почали працювати з українськими правозахисними організаціями, зокрема з Медійною ініціативою за права людини, Українською Гельсінською спілкою та Регіональним центром з прав людини. Спільно з ними готуємо подання до Міжнародного кримінального суду щодо теракту в Оленівці. Ми не знаємо, чи візьмуть на розгляд цю справу, але будемо робити все можливе.

Робота з військовополоненими для нас найпріоритетніша, тому що людей в тому бараці хотіли вбити. Ніхто поки не зрозумів, для чого це було зроблено і чому саме вони. Вижило близько 130 людей — зараз 120 з них в колоніях, 59 — важко поранені. Вони досі можуть перебувати в смертельній небезпеці.

На зустрічах з державними органами та міжнародними організаціями ми завжди наголошуємо, що потрібно боротися за звільнення цих людей. І що Росія — це держава-терорист, і нам потрібно разом усім світом згуртуватися, щоб перемогти її. Також ми адвокатуємо, що треба звертатися до третіх країн, які також активно брали участь в обмінах. Це Туреччина, Об’єднанні Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Ватикан. Це дуже складно робити самостійно, має бути підтримка держави для цього.

Ще один напрям роботи — це вшанування пам’яті вбитих в Оленівці захисників. Ми створили петицію в липні 2023 року, просили владу та президента встановити дні пам’яті на державному рівні. Вона набрала понад 25 тис. голосів, проте відповіді ми досі не отримали. Але один з депутатів відгукнувся на наше прохання, зареєстрував законопроєкт — він зараз на розгляді. В ньому, скоріше за все, не буде слова про Оленівку, адже люди досі помирають в полоні. Тому назва буде на кшталт «День пам’яті за всіма вбитими та страченими в полоні». 

Я так розумію, що в вашій організації працюють родини поранених і загиблих в Оленівці?

Так, у нас є багато родин, яких вдалося знайти та доєднати до себе. Але в нашій організації активно працює саме 5 людей, серед яких двоє рідних загиблих. Вони дізналися про збіг ДНК їхніх рідних, вже коли ми почали активно працювати, на жаль. Це було в червні 2023 року.

Це неймовірне потрясіння. Чи не було у тих жінок бажання просто кинути все? 

Спочатку ні. Рідні загиблих намагалися робити від себе все можливе, але все-таки після роковин теракту в Оленівці більшість просто, мабуть, виснажилася. Ми ставимося з розумінням, тому що в кожного свій моральний стан і світогляд. Зараз багато людей хочуть жити далі, звичайно, це їхній вибір. А ми, хто залишився, все ж доведемо справу до кінця. Я щиро вірю, що мій чоловік повернеться з полону. Але я все одно буду продовжувати тему теракту в Оленівці, тому що хочу, щоб росіяни понесли відповідальність за цей жахливий і підлий злочин.

Бачила, ви долучаєтеся до багатьох акцій, не тільки в Україні, а й за кордоном…

Акції нагадують про військовополонених і про російські воєнні злочини. На допомогу нам відгукуються багато діаспор, що радує, адже люди за кордоном небайдужі. Що військовополонених потрібно намагатися звільняти, що на Росію потрібно тиснути, що вона має понести покарання за абсолютно всі скоєні злочини на території України. 

Ми неодноразово бачили, що полон — це не місце для «пересидіти». Там відбуваються страшні речі. Росіяни постійно катують наших хлопців, скоюють моральний і фізичний тиск. Українці повертаються виснаженими, хворими, потребують реабілітації. Нам необхідно, щоб світ зрозумів, — Росія не зупиниться, вона продовжуватиме вбивати українців кожного дня. РФ плювала на всі міжнародні конвенції, зокрема на Женевські конвенції про поводження з військовополоненими, на міжнародне гуманітарне право. Це геноцид. Міжнародна спільнота може хоча б через подібні акції тиснути на уряди країн і нагадувати — всі мають об’єднатися, щоб Росія віддала наших людей. В полоні тисячі українських захисників, а теракт в Оленівці росіяни можуть повторити в будь-яку мить.

Так само світ має розуміти, що ми боремося за цих людей і нам важливі їхні життя. Це мають робити не тільки родини та небайдужі, а й представники державних органів України. Ми готові долучатися, розказувати, показувати фото і відео, адже самостійно їх збирали з різних джерел. Тільки б ця тема звучала. 

А як взагалі будь-яка небайдужа людина може допомогти в тому, щоб повернути наших бійців? Є якісь конкретні кроки? 

Можна долучатися до акцій, які організовують рідні різних військовополонених. Анонси таких ми постійно публікуємо в наших соцмережах за посиланням. Можна організовувати подібні події у своєму місті. 

Якщо хтось знає добре іншу мову, може перекладати інформацію та поширювати. Пости про російські воєнні злочини англійською заходять у Твіттері, де поширюються на іноземну аудиторію. Якщо хтось гарно малює, може робити постери на підтримку військовополонених, і так само їх розповсюджувати або виходити з ними на протеси. Це дуже важлива місія — розповідати через різні інструменти. 

Після виходу захисників з Азовсталі нам довгий час казали мовчати, не показувати своїх рідних або їхні фото, не казати прізвища. Немов так ми нашкодимо, а їм в полоні буде гірше. Я довгий час в це вірила, але потім почала розповідати про свого чоловіка відкрито та показувати його фото. Я впевнена, що така медійна підтримка допоможе скоріше повернути його та інших полонених. Коли ми говоримо, що в колонії перебувають тисячі військових, — це жахливі цифри, але вони не сприймаються суспільством як щось конкретне. А якщо показувати реальних людей і розповідати реальні історії, хоч хтось помітить. 

Як взагалі ви конкретно і колеги з вашої організації працюєте зі своїм психологічним станом, тому що все ж таки це дуже складна місія? 

Я, наприклад, понад рік тому читала відповідну літературу, дивилась різні лекції щодо того, як допомогти військовим після бойових дій і після полону. Вивчала, як з ними правильно спілкуватись і як не нашкодити. Чомусь саме ця тема допомоги в майбутньому моєму чоловіку сильно допомогла мені справлятися самій. Зараз тримає те, що я працюю у напрямку теракту в Оленівці для того, щоб повернути свого чоловіка та інших військовополонених. Коли ти щось робиш, є надія. що Росія понесе відповідальність. Якби я працювала не кожного дня, то, мені здається, було б морально важче. 

Я досі шкодую, що після виходу бійців з Азовсталі й до теракту я довгий час мовчала. Так, долучалась до різних ініціатив, але була в тіні й не хотіла привертати зайву увагу, бо боялася. Шкодую. Можливо, якби з самого початку ми активно працювали у цьому напрямку, все було б зараз інакше.