Це звучить як не дуже типове поєднання — багатоборства і педагогіка у галузі історії й правознавства. Як ви прийшли до цих кількох сфер?

Військові багатоборства — це поєднання всестильового рукопашного з ножовим боєм та стрільбою. Все це мені подобалося з дитинства: батьки привчали до здорового способу життя, був чудовий приклад обдарованого фізично і підкованого інтелектуально вчителя фізкультури, плюс у 90-ті роки по телебаченню крутили купу фільмів про єдиноборства. Все це спонукало мене до тренувань у різних стилях — від боксу до боротьби.

Я і зараз не полишив цю справу. Під обстрілами в Куп’янську, на позиціях в Часовому Яру, навіть на Курщині виконував елементарні вправи для підтримання форми. Бій з тінню — вільне боксування, хоча б кілька хвилин давали можливість виплеснути усі емоції й не травити себе ними.

А професію вчителя історії та правознавства, якщо чесно, я обрав випадково. Довго вагався, куди піти вчитися. І спорт, і математику любив, і економіка цікавила. Ще з дитинства мріяв стати спецпризначенцем, тому як варіант була армія. Однак коли зайшов у приміщення факультету історії та права Центральноукраїнського державного педагогічного університету, одразу сказав — це моє, хоча навіть не нічого не знав про професію. Просто відчув і жодного разу не пожалкував.

Коли став вчителем у сільській школі, самостійно тренувався на стадіоні після роботи. Це привертало увагу школярів, вони стали займатися разом зі мною — так я поступово почав тренерську діяльність. Це заодно допомогло знайти спільну мову з багатьма учнями — і поєднало спорт з історією!  

Зазвичай директор асоціюється з досить суворою людиною, адже дисципліна в школі річ не зайва. А ви на майже усіх фото, що я бачив, навпаки усміхнений. Як так?

То мене просто смішили для фото! Насправді я досить вимогливий як до себе, так і до оточення. Можливо, посмішка була моїм способом долати проблеми. І якщо ви помічаєте на більшості світлин мою посмішку, значить я дійсно був щасливим у тому, де я був і що робив. Бо відчував, що роблю важливу справу.

Розкажіть, будь ласка, як для вас пройшло 24 лютого 2022 року?

Я був серед тих, хто передбачав такий хід подій. Тому для себе заздалегідь припускав можливі варіанти своєї участі у війні, якщо буде потрібно — то й зі зброєю в руках.

Ще 15 лютого я закупив необхідні речі для усієї сім’ї, склав все у багажнику авто. Купив бензину, зняв готівку. І коли 24 лютого мене набрала заступниця і сказала, що розпочалася війна — з одного боку, це все одно було шоком, бо що робити далі — відповіді не було. Але з іншого, я був підготовлений. Поїхав до школи й побачив кілометрові черги біля банкоматів, у магазинах, біля заправних станцій, паніка серед людей, страх в очах. Ракети, які свистіли над нами й наші літаки, що збивали ці ракети. Ніби одразу попав у зовсім інший світ. Не вірилося, що це відбувається тут і зараз саме з нами.

Почав одразу організовувати волонтерську роботу, а пізніше поїхав у військкомат, але з першого разу від мобілізації мені відмовили, оскільки я мав бронювання.

Загалом вдень ще було нормально, але як тільки стемніло, я реально злякався за сім’ю. Я змушував їх при кожній тривозі чи звуці літака ховатися до підвалу, а сам цілу ніч ходив і вслухався у різні звуки, адже тоді усюди чекали на російських диверсантів. От якось так минув перший день.

А як вирішили піти у Сили оборони? Як відреагували сім’я, колеги, друзі?

Думка прийшла миттєво. Хоча я мав сумніви, але розумів одне — якщо зараз не стати на захист своєї родини, можна втратити все. Саме родина — це основна моя мотивація, бо Україна складається з мільйонів таких сімей. І я думав, що так вважає кожен чоловік. На жаль, помилявся.

Я кілька разів звертався до ТЦК з проханням мобілізувати мене. Врешті я попав у роту охорони, пізніше — до 41 омбр. Дружина підтримала. Батьки хоч і переживали, але не відмовляли, знаючи що моє рішення обдумане і немає сенсу сперечатися. На той момент іншої ролі для себе я не бачив. А школою могли керувати й мої заступниці.

А чому, якщо не секрет, позивний Туман? Не Директор чи, скажімо, Вчитель. Як загалом побратими реагують, коли дізнаються, що ви директор школи й переможець різних конкурсів?

Я розумів, що кардинально змінюю своє життя — від звичок до оточення. Тому вирішив, щоб ніщо не нагадувало про моє минуле — взагалі не говорити про свою професію. Тому відмовився від позивних типу Директор, Вчитель, Історик, Тренер. Мої побратими довгий період навіть не знали, чим я займався. Коли дізналися, то не всі могли у це повірити. Особливо, коли чули, що я був успішним директором школи, переможцем багатьох конкурсів.

А позивний прийшов сам собою. Для розвідників туман — найкращий друг, щоби приховано виконувати свої завдання. І коли ще ми з побратимами проходили злагодження й імітували певні задачі, завжди намагався умовного ворога заплутати, напустити туману в очі. Так і вчепилося.

Знаю, що ви з сім’ї афганця, але все ж — чи є щось, що найбільше здивувало, коли ви самі безпосередньо зіткнулися з армійським життям?

Так, мій батько колишній військовий. Попри це, моє дитинство і юність не були як у казармі. Батько хоч вимогливий і суворий, але давав свободу у виборі. І певний час я дуже хотів стати військовим, зокрема мене вабили спецвійська. Я посилено тренувався, вважаючи, що колись буду спецпризначенцем. Це називається — бійся своїх бажань. Насправді я досить адаптивний. І армійське життя мене не вибило з колії, оскільки готовий був до всього. Навпаки швидко адаптувався і відчув себе у своїй стихії.

Вичитав також, що ви завжди цікавилися історією конфліктів. Як ви можете порівняти бойові дії минулого з нашою війною?

Я завжди цікавився циклічністю історії. Намагався знайти певні закономірності. Дивився на військові конфлікти не на як випадкові або ситуативні явища, а як вимогу часу. Особливо, коли є незавершені справи. Історія людства — це як аналогія до відносин звичайних людей. Скажімо, у вас із сусідом є конфлікт, ви спробували його замирити, але насправді жевріє думка, що це може повторитися. Та ж ситуація і на глобальному рівні. А бажання росіян знищувати український народ ніколи в принципі й не приховувалося. Тому ця війна – це спроба закрити віковічне питання – чи готові ми відбитися від сусіда, який хизується своєю силою і нічого крім агресії не відчуває до вас?

Якщо порівнювати сучасну війну з умовно бойовими діями Другої світової, то вона водночас дуже схожа і відмінна. До прикладу, Друга світова була «тотальною»: повна мобілізація економік і населення, стратегічні бомбардування міст, фронти на кількох континентах. Війна Росії проти України — географічно обмежена, але з глобальними наслідками (санкції, енергетика, безпека), і ведеться переважно як високоінтенсивний конфлікт на території однієї державі, ну і трішечки на стороні агресора.

У Другій світовій сторони прагнули завоювати панування в повітрі й часто його досягали. В Україні ж жодна сторона стабільно не має переваги в повітрі, що веде до позиційних боїв, траншей і великої ролі ППО та РЕБ. Сьогодні масово авіацію заміняють дрони. FPV, боєприпаси, що баражують, й БпЛА розвідки стали «артилерією точного наведення» й очима/руками піхоти та артилерії. Вони зривають логістику, полюють на техніку і працюють роями — це якісно інша тактична екосистема, якої у 1939–1945 роках не було. І якщо артилерія раніше мала визначальну роль, то сьогодні мала авіація — більш точна й економічно обґрунтована — приносить значно більшу шкоду противнику. Ну і не забуваємо за інновації. Обидві сторони постійно модернізують БпЛА та засоби протидії — цикл «атака/контрзасіб» зараз вимірюється тижнями, а не роками. Хоча, як би то не звучало, а війна завжди прискорювала інноваційні рішення.

Розкажіть, будь ласка, про перше бойове зіткнення, коли ви на собі відчули, що таке війна. Це ж було під Куп’янськом?

Відверто кажучи, це не те, про що хотілося б згадувати. Так, перший бойовий досвід прийшов саме під Куп’янськом. У нас був час для адаптації, ми працювали на другій лінії й перше зіткнення у нас було не з противником віч-на-віч, а з її артилерією. Разом з водієм ми супроводжували піхоту до позицій і вже на зворотному шляху нас накрили артою. Яскраво пам’ятаю, як авто на повороті підкинуло від вибухової хвилі. На сьогодні це вже здається дитячою забавкою, а тоді то був перший раз, коли відчув, що смерть дихала в потилицю.

Далі були інші завдання і прийшло певне звикання. Жорстким ударом стала перша втрата нашого взводу під Лиманом Першим. З того часу цей біль не згас. І він спонукав мене до того, щоби перепрофілювати взвод під БпЛА і я з побратимами почав вчитися літати на FPV, самостійно експериментував, виїжджав на позиції, стикався з безліччю технологічних проблем, для вирішення яких взаємодіяв з десятками досвідчених пілотів. Врешті-решт ми зуміли налаштувати все таким чином, щоби знищувати ворога більш ефективно. 

Я знаю, що ви знищили ворожий Т-90? Як це загалом відбулося, що відчували?

Після Куп’янського напрямку нашу бригаду перемістили на Часів Яр. Там я набивав руку, здійснюючи на FPV по 30-35 вильотів на день. Я був командиром взводу, шукав вибухівку, дрони, плати ініціації, прошивав дрони, налаштовував ретранслятори, тестував усе і виїжджав на позиції. Поступово вчив цього своїх побратимів, формуючи самостійний екіпаж.

Танк ми підбили у липні 2024 року. Це було пекельне літо. Найгарячіший напрямок. Росіяни атакували Часів Яр з трьох напрямків одразу трьома бронеколонами, в основі яких рухалися танки — гордість путіна — Т-90-М «Прорив». Це був один з найбільш пекельних штурмів у моєму досвіді. РЕБ противника давив страшенно, але ми екіпажем спробували обійти його лісовим масивом, облетівши півколом місце, куди направлялася техніка. Тоді я ледве розгледів в окулярах рух ворожої техніки. Мій побратим «Карат» як досвідчений штурман допомагав орієнтуватися, без нього я колони б не побачив. Через РЕБ управління періодично відпадало, але все одно вдавалося його направляти по танку. Хоча я тоді не те що про розрекламований «Прорив» не розумів, навіть до кінця не знав, що це танк, настільки зображення було погане. Потім взагалі все зникло, доводив дрон «наосліп». Врешті на паралельному стрімі з іншого дрона ми побачили, що танк уражений. Неможливо й передати, скільки в нас тоді було емоцій! Лише згодом ми дізналися, що знищили саме «Прорив». Але я загалом був дуже задоволений роботою, яку провів увесь наш взвод, щоби ми почали вражати такі цілі.

Згодом я сам вже перестав літати, у нас сформувалися два окремих самостійних екіпажів FPV, які успішно громили противника спочатку у Нью-Йорку і Торецьку, а згодом і на Курському напрямку, а сьогодні продовжують уже на Сумському.

А є мрія, що хотілося б знищити, але поки не вдалося? І чи сумуєте за безпосередньою роботою на пульті?

Так, за пультом сумую. За тим, що відчував ціну свого польоту. Вкладав у кожен виліт усю свою енергію і бажання знищити противника і вберегти нашу піхоту. Але ніколи цього не романтизував. Я завжди холодно розумів, що то ворог і якщо ми його не знищимо, наших хлопців вони не пожалкують. Тому було абсолютно все одно куди летіти й що вражати. 

З хлопцями жартували колись, що було б фантастично збити ворожий гелікоптер. А потім це зробили наші колеги із ЗСУ! Сьогодні я більше мрію про створення бойового організму БпЛА, який не даватиме вільно дихнути українським повітрям жодному російському загарбнику.

Хоча ні, насправді мрія є. Я б з радістю ліквідував би путіна, але розумію, що конкуренція тут завелика.

Який момент був для вас найнебезпечнішим на війні?

Не можу виділити чогось одного. На війні важливо мати янгола-охоронця, бо можна пережити страшні речі, а загинути від безглуздих. Падали мінометні постріли й FPV у кількох метрах, рятували рефлекси й швидкість реакції. Свистіли кулі ДШК над головою, коли евакуювали тіла наших побратимів на щиті з Курщини. Дуже небезпечно було, коли з побратимом Гагою намагалися евакуювати бійця, який залишився на позиції без ноги на Курщині. Нас почали розбирати FPV противника, змушені були повернутися. У кожний із моментів здавалося, що страшніше і небезпечніше не буває. Тому все умовно.

А що ви загалом відчували й думали, коли ступили на землю ворога під час Курської операції.

Коли вперше перетнув кордон РФ, я подумав, що у них теж таке ж повітря, така ж чудова природа, таке ж сонце — навіщо вони поперлися до нас? Хіба свого замало?!
Надалі довелося адаптуватися і там. На війні ж однаково, де ти. Стріляє все однаково і вбиває теж. Треба не думати, а діяти. Швидко звикали до динаміки дій. Тому що ми вперше опинилися не на сталих позиціях, а у постійному русі, з постійною зміною позицій, логістики, характеру дій. Все змінювалося за кілька годин. Ця операція навчила діяти набагато швидше і сміливіше.

Розкажіть, будь ласка, про те, як педагогічна спільнота підтримує своїх на фронті? А зустрічали учнів чи колег на війні?

Мої учні — це особлива категорія. Окрім того, що я був вчителем і директором школи, я тренував дітей рукопашному бою. І моїх вихованців дуже багато. Сьогодні серед них є захисники України в прикордонних військах, в бригаді «Лють», в 3-й штурмовій. Я ними безмежно пишаюсь.

Колектив школи, в якій я був директором, завжди мене підтримує  як фінансово, під час різноманітних зборів, так і морально. Це важливо.

Окрім моїх колег, у мене є дуже велика і згуртована спільнота вчителів з усієї України. Серед них — громадська організація «НОВІ», до якої входять фіналісти премії Global Teacher Prize. Також це організована Юрієм Гайдученком і Людмилою Булигіною дуже потужна спільнота благодійного фонду «Вчитель йде у ЗСУ». Цей фонд — моя підтримка усі роки війни.

Моя мрія — не зустрічати учнів на війні, але це стається. Зокрема, зовсім недавно спілкувався зі своїм вихованцем з рукопашного бою Володимиром. Хлопець став справжнім чоловіком, але я б волів, щоб він створював свою сім’ю, а не збирав дрони й щосекунди ризикував власним життям.

Ви з учнями іноді розмірковували над тим, як історія могла б розвиватися альтернативно — наприклад, якби не Переяславська угода. На вашу думку, який момент був ключовим в історії, коли все могло прийти до того, що зараз Україна була б незалежною країною з потужною державністю стажем в багато десятиліть або й століть?

Я спонукав учнів завжди думати не так, як написано у підручнику, а більш глобально, ширше і логічно. Метод так званої альтернативної історії був саме для цієї мети. І він розкривав учнів по-новому. Іноді недостатній фактаж в підлітка перекривався неймовірними висновками щодо подій, які не сталися, але могли б бути і змінили б хід історії.

Ви ж теж, мабуть, думали: а що було б зі світом, якби гітлерівська Німеччина перемогла у Другій світовій. Що сталося б, якби у перші дні повномасштабного вторгнення не вдалося втримати Гостомель? І тут хід історії визначають не стільки правильні рішення, скільки помилки, якими можемо скористатися. 

На мою думку, українці часто помилялися у виборі, що й призвело до того, що зі століття у століття ми боремося за волю, але постійно зі страшними кровопролиттями. Ключового моменту, можливо, ще не настало, але те, що ми стоїмо проти відкритої агресії Росії уже понад три роки — це визначально.

Але про циклічність історії. Століття тому Україна мала можливість здобути незалежність від імперії, яка тріщала по швах. Але помилка вибору визначила нашу подальшу долю. Чомусь більше повірили у гасла більшовиків, аніж у заклики Центральної ради. Як наслідок — ми втратили можливість ще з 1918 року вибудовувати власну незалежну державу, а не тонути у багні совєтів. Це і є помилка вибору, яка визначила подальшу нашу долю.

І наостанок традиційне: чим будете займатися після завершення війни?

Поки війна — навіть боюсь про це думати. Але єдине, до чого я насправді зараз хочу повернутися — до родини, до відновлення тренувань з військових багатоборств у своєму спортивному клубі «Скіф» та розвивати дитячий спорт. Розумію, що мені потрібен буде час для адаптації у цивільному житті, а там час покаже. Тож, донт пуш зе хорсес!