Майже половину всіх наших 603 628 км² охоплюють степи. Родючий чорнозем, безкраї простори, справжні степові хвилі ковили, де століттями співіснували найрізноманітніші види тварин. Український степ — це і нескінченні міграції легендарних кочових народів, і Золота Орда, і, зрештою, козацька Січ. За останні ж століття вплив людини на дику природу настільки зріс, що степова зона майже повністю перетворилася на орні землі. Але чи насправді такий вплив людини — це добре? Platfor.ma поговорила з докторкою біологічних наук та співзасновницею «Української природоохоронної групи» Анною Куземко про те, чому степова екосистема така важлива, яку шкоду завдає їй людина, як війна позначається на природі й, зрештою, — як її врятувати.

За кілька років до початку повномасштабного вторгнення відбулась земельна реформа — останні залишки природних степів, луків та заплав почали розорювати страшними темпами. У 2019-му, наприклад, була розорана заплава річки Рось, що тече у межах Вінницької, Київської та Черкаської областей. До того на півдні Київщини можна було побачити неймовірні сінокісні луки, характерні для більш північних регіонів, де росли рідкісні орхідеї, косарики та купальниця — ціла купа видів, занесених до Червоної книги України. Все це було знищено. Крім того, ця частина заплави не використовується як орна земля, бо навесні її заливають повеневі води. Тобто замість луків із рідкісними видами тепер територія, яка просто заростає бур’янами. Подібні історії — по всій Україні.

Експерти «Української природоохоронної групи», розуміючи катастрофічність наслідків, почали активну боротьбу з розорюванням луків і степів. Команда готувала цілу купу судових позовів, й інколи порушники навіть сплачували штрафи, але масштаби проблеми не зменшувались. За словами Анни, це був один із найбільш потужних ударів по нашій природі за останні роки, на який на той момент мало хто звернув увагу. 

«Ми намагались вийти на аграріїв і пояснити, що вони ж самі страждатимуть від цієї проблеми, що буде ерозія ґрунтів, порушення гідрорежиму і всі їхні урожаї висихатимуть або вимокатимуть. Але ця комунікація виявилась невдалою, адже люди переконані, що ліс — це природа й багатство, а от трава, луки та степи — це те, що треба використовувати. Я багато разів чула вираз “земля не має гуляти”. Тобто, на думку аграріїв, якщо росте ковиловий степ або лук з орхідеями, їх необхідно використати», — розповідає Анна Куземко.

Щоб достукатись до людей, важливо постійно наголошувати, що степи насамперед формують ґрунт і чорнозем, якими українці так пишаються. Втім поки відсоток гумусу — органічної частини ґрунту — стабільно знижується. І штучно підвищити його на розораних ділянках вже неможливо, адже він формується під степовою травʼяною рослинністю, яку люди знищили.

Інша проблема — міліють річки й, як наслідок, не вистачає води. Чому це відбувається? Раніше, за законодавством, не можна було розорювати схили, якщо вони мають ухил понад 5-7%. Тепер розорюють схили з ухилом 15%, 20% і навіть 30%. Це означає, що проходить дощ і родючий шар ґрунту змивається зі схилу в річку, яка замулюється. А далі відбувається, по-перше, деградація ґрунту, по-друге, зниження водності. І люди не завжди бачать ці причинно-наслідкові звʼязки, скидаючи все це на зміну клімату. 

Схожа історія і з дерниною — це такий поверхневий шар ґрунту. Крім того, що дернина тримає та звʼязує ґрунт, вона ще й протидіє пиловим бурям. Наприклад, у 2021 році Полісся накрила пилова буря. Тоді багато хто не розумів, чому це сталось, а причина й була в тому, що не вистачило рослинності, яка виконує ґрунтозахисну функцію, бо так природа саморегулюється. 

За всіма міжнародними конвенціями Україна має досягти певного відсотка площі заповідних територій — тобто в кожному регіоні має бути 30% або хоча б 15% природної рослинності. Однак у нас є такі регіони, де може не бути навіть 2%, що викликає дисбаланс. Як наслідок — немає води й ґрунту, відбуваються посухи й пилові бурі.

«Якби люди в школі гарно вчили екологію, вони б розуміли, що, якщо у нас найвища розораність, найнижча лісистість, найбільші площі осушених боліт та найбільше зарегульованих річок — це не добре. Тому виникають катастрофічні явища, яким ми не можемо запобігти. Природа сама могла б з цим впоратись, але її знищили», — каже науковиця з «Української природоохоронної групи».

Що унікального в українських степах

Минулого року Анна Куземко стала співавторкою «Атласу травʼяних біотопів України», який розповідає про 30 типів трав’яних біотопів — луків та степів — та містить близько 1400 фотографій. Коли Анна лише починала працювати над книжкою, то була переконана, що видання стане лише ілюстрованим визначником. Але згодом стало зрозуміло, що книжка є яскравим свідченням різноманітності кожного біотопу, який планомірно намагаються нищити люди, навіть не підозрюючи, що там живуть цілі світи.

В Україні є заповідники та національні парки у степовій зоні, які зʼявились понад 100 років тому і досі зберігають найрідкісніші види рослин. Втім, на жаль, зараз відома доля далеко не всіх. Є така рослина родини айстрових зі складною назвою — волошка несправжньоблідолускова. Вона занесена до Бернської конвенції про охорону дикої флори та фауни й природних середовищ існування в Європі. Ця унікальна волошка росла у заповіднику «Камʼяні могили», який зараз є тимчасово окупованою територією Запорізької області. І оскільки незрозуміло, що там тепер відбувається, є вірогідність, що волошка вже зникла.

А от у Національному природному парку «Бузький гард», що на Миколаївщині, є меринґія бузька — тендітна рослина, яка росте на скелях. Фактично в Україні є лише декілька місць, де її можна побачити — біля Южноукраїнської станції та в каньйонах річки Мертвовод. Коли енергетики хотіли підняти рівень води в Олександрівському водосховищі, розпочалась велика кампанія зі збереження «Бузького гарду» від затоплення. Оскільки вода підіймається, одна частина місцезростань цього виду вже затоплена, а інша — перебуває в небезпеці, адже під час підняття рівня води змінюється режим вологості.

Коли такі рідкісні види зникають, зазвичай у світі застосовують таку практику: збирають насіння і висаджують в ботанічному саду, а потім, якщо зʼявляються сприятливі умови, відновлюють популяцію й у природі. І от з меринґією це намагалися зробити, втім в умовах культури цей вид не росте. Насіння може проростати, але далі гине — тобто зберегти його ніяк не можна, а знищити дуже легко.

«Мені здається, найхаризматичніша рослина у степах — це ковила. Навіть у суспільній свідомості степ асоціюється з полем ковили. Мабуть, найкраще, що можна побачити — як вітер розвиває ковилове море. А якщо говорити про тварин, то це точно байбак. Він абсолютно характерний для степів, але не тих, що заростають чагарниками. Взагалі байбак — тварина, яка живе у здорових степах і тому є своєрідним індикатором їхнього хорошого стану», — каже Анна.

Для байбака потрібно, щоб був низький травостій і паслися дикі тварини. Але в нас тут теж проблема, бо українські степи є неповночленними екосистемами, адже дикі копитні тварини були знищені. В цьому контексті природні пожежі в степу — не завжди негативний фактор, адже через оцю неповночленність у них формується забагато біомаси. А щоб степи нормально функціонували, вона повинна вилучатись. Раніше це завдання виконували дикі копитні або ж вона вилучалась сінокосінням чи випасом свійських тварин. Зараз це не відбувається і степи масово заростають чагарниками.

Як війна впливає на екосистеми

Ще з 2014 року екологи бачили, наскільки згубно бойові дії позначаються на степах — безперервні пожежі, вибухи й мінування. Всі ж наслідки як тоді, так і зараз неможливо побачити, адже навіть деокуповані території поки недоступні для експедицій — через замінування. На щастя, ще до початку повномасштабного вторгнення Національний фонд досліджень запустив проєкт, присвячений трав’яним екосистемам. Тоді команда змогла поїздити Півднем України й зафіксувати той вихідний стан, у якому перебували степи Причорномор’я. Тож зараз, аналізуючи картину принаймні на основі даних супутників, є можливість порівняти спостереження.

Після 24.02.22 «Українська природоохоронна група» продовжила приділяти увагу оцінці впливу воєнних дій на біорізноманіття територій та розробляти методики документації незліченних випадків екоциду. Крім того, майже одразу команда почала збирати кошти на підтримку заповідників на окупованих територіях та у зоні бойових дій.

Почали з Асканії-Нова — найбільшого степового заповіднику Європи, який потрапив під окупацію в перші дні вторгнення. Тоді по допомогу звернувся його директор Віктор Шаповал, адже було необхідно терміново знайти корм для тварин. На той момент на їжу для них витрачали близько 9 тис. грн на день. Спочатку члени організації скидали особисті кошти на рахунки заповідника, а згодом відкрили спеціальний благодійний рахунок — до цього процесу вже вдалося залучити й міжнародні організації. Після цього почали звертатись і інші національні природні парки. Зрештою основним фокусом діяльності команди у перші дні став пошук коштів і підтримка заповідників та нацпарків.

Далі стартував масштабний процес документування екозлочинів росіян, фіксування стану біотопів у попередньому й поточному стані, синтез зібраних до вторгнення вихідних даних. 

«У міжнародних судах це вкрай необхідно. Якщо, наприклад, популяція якогось виду зникла, треба довести, що вона була там до вторгнення. Велику роль ми приділяли документуванню архівних даних, бо співробітники багатьох національних парків були змушені тікати й лишати всю документацію на місці — як-от колеги з Маріуполя. Тому перші місяці повномасштабного вторгнення члени нашої організації, сидячи в укриттях, створювали бази даних рідкісних видів рослин та тварин з їхніми координатами. Це була величезна робота», — розповідає Анна. 

Якщо зайти на сайт масштабної бази даних Global Biodiversity Information Facility, можна знайти, скажімо, інформацію про Тюльпан Шренка, занесеного до Червоної книги України. Ця рослина була розповсюджена в Азово-Сиваському національному природному парку, що на півдні Херсонщини. І коли цю територію звільнять, буде можливість перевірити, чи збереглась там ця рідкісна рослина.

Звісно, одним із найгучніших випадків справжньої екологічної катастрофи став підрив росіянами дамби Каховської гідроелектростанції на початку червня 2023 року. Внаслідок цього теракту затопило величезну кількість територій, а отже й екосистем. Ось лише один із прикладів. У 2021 році у Національному природному парку Олешківські піски фахівці знайшли вид лишайнику, який був абсолютно новим для науки. Його зібрали й підготували статтю, але після того, як територію Олешківських пісків затопило, ймовірно, лишайник зник назавжди.

Загалом усі річки України зазнали надто сильного впливу людини — дамби та греблі змінюють екосистему річкового басейну і негативно впливають на біорізноманіття, кліматичний режим регіону та стан води. 

«От Південний Буг — річка, виток і гирло якої розташовані в Україні. Тобто за неї повністю відповідає наша країна. А водності цієї річки недостатньо навіть для того, щоб вода пройшла від витоку до гирла і потрапила в море, з якого затягується солона вода аж до Миколаєва. Люди поливають городи солоною водою, з кранів тече солонувата вода. Все через те, що всі нормативи порушені», — каже Анна.

Тож зараз точиться багато дискусій щодо подальшого розвитку подій. З одного боку, відновлювати ГЕС може бути небезпечно, адже поки існує РФ, є й загроза, що воду наших річок використають як зброю. З іншого боку, якщо говорити про екосистемні послуги, які нам надають природні екосистеми, то Великий Луг, котрий вивільнила вода, можна буде відновити. І можливо, він зміг би надавати набагато більше екосистемних послуг, ніж водосховище.

Велике питання Великого лугу

Що ж це за такий Великий луг? Під час однієї з мандрівок давньогрецький історик Геродот був настільки вражений його флорою, що навіть згадав її у своїй книзі. Великий луг був сакральним місцем для кочівників, які проводили там свої обряди, а козаки ж вважали його легендарною територією волі. Значна частина місцевої рослинності занесена до Зеленої книги України, що на відміну від Червоної, акцентує на збереженні не просто окремих видів, а цілих угруповань. А відповідні біотопи охороняються на рівні всієї Європи, оскільки занесені до Резолюції 4 Бернської конвенції. Втім радянський уряд цінність у цьому не вбачав. Та, можливо, зараз Великий Луг зможе знову її набути.

Але тут є інша проблема. Якби навколо колишнього водосховища збереглися природні ліси та степи, ймовірність відновлення природної рослинності на дні водосховища не викликала б сумнівів. Однак природна рослинність знищена на великих територіях і, на жаль, достатньої кількості насіння для повного відновлення просто немає. Навколо — поля, дороги з амброзією та золотарником, з різними інвазійними видами, насіння яких теж буде поширюватись. А вони несуть загрозу як для флори, так і для фауни екосистем. 

«Наразі ми спостерігаємо відновлення природної рослинності на дні колишнього водосховища, але подальша доля її невідома. Звісно, ми чекаємо на відновлення Великого лугу, але, якщо переможуть інвазійні види, це буде природний ліс з інвазійних північноамериканських дерев та лук з амброзії, з якими потрібно буде боротись. Якщо економісти доведуть, що з міркувань енергетики або сільського господарства буде вигідно відновити ГЕС, значить так тому і бути. А може, буде доцільніше поставити на дні водосховища сонячні електростанції — 70 років тому не було досягнень зеленої енергетики, а тепер вона є. Так само зі зрошенням. Кажуть, якщо не відновити водосховище, то все сільське господарство у регіоні зникне. Але ж є технології крапельного зрошення і вони прогресують. Ми не можемо повертатись на 70 років назад, якщо є можливість і зберігати природу, і підтримувати сільське господарство. Треба знаходити компроміс», — каже науковиця.

Як відновити природу

«Українська природоохоронна група» постійно бере участь у різноманітних заходах, присвячених зеленій відбудові, відновленню природи та міського середовища. І тут важливо — не відновити його до того стану, яким воно було, а піти далі, щоб все це функціонувало відповідно до європейських стандартів. Особливу ж увагу команда приділяє створенню нових обʼєктів природно-заповідного фонду, національних парків та заказників. 

Одним із результатів цієї роботи є створення ними Смарагдової мережі природоохоронних територій, яку впроваджують у країнах, що ратифікували Бернську конвенцію, але не є членами Євросоюзу. Проєкт мав стати важливим інструментом збереження видів та оселищ, які потребують охорони на загальноєвропейському рівні. 

«Це наше найбільше досягнення за останні роки. Мережу почали створювати ще понад 10 років тому, але на початку цей процес був доволі непрозорим і громадськість не була залучена. А коли доєдналася наша організація, разом із Міністерством екології вдалося досягти перших непоганих результатів. Сьогодні українська Смарагдова мережа є однією з найкращих в Європі. Втім, на етапі ухвалення законопроєкту голосування провалили», — розповідає Анна.

Аналогом Смарагдової мережі у країнах ЄС є Natura 2000. І сьогодні основне питання — як перебудувати нашу мережу так, щоб вона відповідала вимогам європейської, щоб ми могли інтегруватися і застосувати ці практики для відновлення екосистеми на нашій території. Але проблема полягає в тому, що у Європи немає релевантного досвіду відновлення рослинності після воєнних дій, крім хіба що війни на Балканах. 

Якщо ж говорити про відновлення степових і лучних екосистем, у країнах Європи вони були порушені господарською діяльністю. Щодо їхнього відновлення є багато напрацювань, які якраз варто використати й застосувати у нашій країні. Втім насамперед український уряд має ухвалити закон про Смарагдову мережу, який є в євроінтеграційному пакеті й мав бути ухвалений ще 4 роки тому. 

«Що у цій боротьбі може зробити кожен українець? Все просто. За останні 10 років екологічна свідомість нашого населення, звісно, дуже зросла, але все одно недостатньо. От річка Боржава на Закарпатті, яку я нещодавно бачила, повністю засмічена пластиком і через це просто не може текти. Треба завжди починати з себе. Якби люди ще більше думали про відходи, витрачали менше води та електрики хоча б на побутовому рівні й розуміли цінність дикої природи навколо нас, це вже був би великий крок для глобальних змін», — каже науковиця.