20 квітня Великдень святкували одночасно всі християни світу й України — і протестанти, і католики, і православні. На замовлення United24 Media Юрій Марченко відправився у прифронтову зону на Запорізькому напрямку, щоб відзначити свято разом із капеланами 108 бригади тероборони й подивитися, як Великдень виглядає для військовослужбовців і цивільних в умовах війни. З дозволу колег ми публікуємо цей текст.
Англійською матеріал можна прочитати тут.
В селі неподалік Запоріжжя ми зустрічаємося з головою капеланської служби 108 бригади на ім’я Павло. Ми вітаємося із ним традиційним висловом на Великдень:
— Христос воскрес!
Класична й всім відома відповідь на це — “Воістину воскрес”. Натомість Павло з посмішкою каже:
— Взагалі-то я мусульманин.
Виявилося, що до повномасштабного вторгнення Павло був головою великого ісламського культурного центру і входив до керівництва Духовного управління мусульман України. Але у перший же день пішов добровольцем, був у батальйоні “Азов-Дніпро”, бився у деяких найгарячіших точках фронту. Згодом у нього виникли, як він формулює, “деякі проблеми зі здоров’ям”, тож став капеланом. Службу священнослужителів 108 бригади Павло очолив лише кілька тижнів тому. На Великдень він допомагає організувати християнське святкування своєму побратиму — отцю Миколі.
Поки ми йдемо до нього, Павло розповідає, що зараз у всьому війську близько 350 капеланів, організація в Україні досить схожа на ту, що діє в арміях НАТО, а самі ці військовослужбовці проходять навчання за кордоном. Хоча власне військові священники були поруч з українським військом ще з давніх часів (про історичні традиції та ритуали українських воїнів варто почитати тут). Тільки СРСР зміг перервати цю традицію своєю політикою агресивного атеїзму.
Ми знайомимося з отцем Миколою. З ним помилки бути не може — він точно християнський священник. На його грудях великий хрест, а поверх форми Збройних сил України — підрясник. Це офіційний одяг православних капеланів.
Отець Микола розповідає план: спочатку ми заїдемо до цивільних, щоб провести богослужіння для них, а далі попрямуємо до військових медиків та бійців.
Від цих сіл до передової — 10-20 км, й обстріли тривають постійно, а шрами війни видно регулярно. Попри це близько третини жителів все ще лишаються тут. Деякі з них вже чекають нас в адміністративній будівлі. Голова громади виголошує невеличку промову про те, що учні київського ліцею зібрали подарункові набори для таких же дітей з прифронтових територій. У залі близько десятка малечі віком від двох до десяти років. Всі вони отримують великі пакети із солодощами. І звісно, із пасками.
Одна із головних традицій цього дня — піти в церкву, щоб паски освятив батюшка. У прифронтовій зоні батюшка приїздить до вірян сам — до того ж він військовий капелан.
Отець Микола проводить швидку службу. Діти тримають в руках запалені свічки й зацікавлено розглядають незвичний одяг священника та слухають молитви, які він читає наспів. Наостанок він здійснює чин освячення водою людей і їхніх пасок та бажає: «Не нехтуйте небезпекою, ворог підступний. Ми вже знаємо на власному досвіді — чим більше свято, тим більші й обстріли».
Чин освячення водою. Фото: Джошуа Оллі
Великдень в прифронтових регіонах. Фото: Джошуа Оллі
Поки ми їдемо до наступної локації, я запитую отця Миколу, що він думає про оголошене перемир’я.
— Це ніяке не перемир’я. Ми бачимо по зведеннях, що обстріли з їхнього боку продовжуються. Крім того, росіяни прямо зараз користуються тим, що нам наказали не відкривати вогонь, і просуваються в сіру зону, щоб провести розмінування і підготуватися до атак.
Про те ж саме повідомляли й військовослужбовці інших українських підрозділів по всьому фронту. А на деяких ділянках інтенсивність боїв взагалі не змінилася. Як повідомив вже після завершення дня президент Зеленський, всього РФ порушила пасхальне перемир’я 2935 разів.
Як шиплять медики
До 2022 року Микола був волонтером і допомагав військовим як цивільний. Після початку повномасштабного вторгнення вчився у духовній семінарії, працював у храмі, але, за його словами, у певний момент зрозумів, що має бути на війні.
— Моєю мотивацією було скорочення телефонної книги. Гинули знайомі, які пішли воювати. Я не міг стояти осторонь. Я ніби відчув поклик від Господа, що час прийшов, причому я маю бути саме священнослужителем. До семінарії у мене була й інша освіта — інженер ракетних систем. Це одна з причин, чому я пішов служити саме капеланом, а не зі зброєю в руках. Я розумію, що таке ракета, я точно знаю, які страшні речі вона робить, коли вибухає. Ісус — всемогутній, але при цьому діяв не силою, а словом. Для мене це теж правильний вибір.
Українським капеланам за статутом заборонене озброєння. Щоправда, у ситуації життя й смерті вони все ж можуть взяти в руки зброю. На питання про те, що б він сам робив, якби, наприклад, потрапив у оточення росіян, отець Микола відповідає: «Зняв би хрест і взяв автомат. Але потім довелося б роками відмолювати цей гріх».
Ми заїжджаємо до кількох підрозділів бригадних медиків. Капелан швидко освячує і їхні паски. У сусідньому приміщенні бачимо операційний стіл, на підлозі — сліди крові.
— Я бажаю вам побільше перебирати папірці, коробки, ліки якісь каталогізувати. І поменше тої справжньої й надзвичайно важливої роботи, яку ви робите. Якнайменше поранених. І хай Господь буде з вами.
Капелан окропляє медиків святою водою. Один із них миттєво реагує:
— Ех, якби ми знали, що так буде, то розтовкли б пару таблеток шипучого аспірину й посипали на себе. Зараз би ви бризнули, а ми одразу шипіти, уявіть.
— В принципі, я як мусульманин вже шиплю замість вас, — сміється капелан Павло.
Психологи від Бога
Ми їдемо до бійців. Десь неподалік із посадки підіймається величезний стовп диму. Ймовірно, це димить оголошене Путіним перемир’я.
На наступній точці — подвійне свято. Окрім Великодня позивний Карі відзначає свій день народження. Їй 21, в армії вона вже два роки. Її батько теж військовослужбовець і вважається таким, що зник безвісти. Деякий час назад Карі постраждала від удару ворожого переносного ракетного комплексу, в неї обгоріла значна частина тіла. Після лікування вона вирішила повернутися на службу.
Я питаю в отця Миколи, чи війна і її постійні трагедії зробили його іншою людиною.
— Думаю, можна сказати, що я став більш жорстким. Коли ти сидиш в бліндажах під обстрілами, то смирення стає, скоріше, дисципліною, стійкістю. А іноді й злістю. Чи ненавиджу я росіян? Коли прилітає поруч — так. Я не можу збагнути спокій їхнього мирного населення, чому вони досі терплять цю війну.
Прилітає поруч з ним постійно. Система наразі побудована таким чином, що саме капелан їздить на позиції до бійців, а не вони збираються в одному місці для церковної служби. Зокрема через небезпеку, адже росіяни з радістю б’ють по будь-якому зібранню, навіть якщо воно релігійне. Тож зазвичай отець Микола змушений окрім форми й підрясника надягати ще й бронежилет. Він каже, що лише на минулому тижні тричі тікав від FPV-дрона. Але завдяки тому, що бійці постійно бачать капелана на передовій, вони сприймають його як побратима й довіряють йому.
Капелан на позиціях бійців. Фото: Джошуа Оллі
Речі капелана. Фото: Джошуа Оллі
У Збройних силах України є штатні психологи. Але, за словами капеланів, їх часто теж сприймають як своєрідних психотерапевтів і звертаються до них із подібними проблемами. Щобільше, власне релігійна діяльність — церковні служби, молитви — в їхній роботі займає меншу частину.
— Найчастіший запит — страх. Людина не хоче виходити на позицію, бо боїться, що її вб’ють. Друге — це сімейні проблеми. Іноді у хлопця все добре, він чудовий воїн, але тут подзвонили з дому, посварилися — і все, на ньому лиця немає. Ще бувають конфлікти між собою, а також між підлеглими й командирами. У нас же дуже особливий статус — капелани підпорядковуються безпосередньо командиру частини. Тож ми можемо вислухати бійця і, якщо потрібно, піти з цією проблемою вже одразу до командира.
В усіх локаціях, куди ми заїжджаємо, капелани Павло і Микола вітаються з усіма з посмішками, за руку та з легкими обіймами — зовсім не схоже на офіціозність та серйозність цивільного православного священництва.
Та через потенційну небезпеку богослужіння проходять дуже швидко. Отець Микола промовляє коротку молитву, освячує паски й самих бійців — і ми мчимо розбитими дорогами Запоріжжя далі. Об’їхати всі підрозділи займає у капелана кілька днів. За його словами, після цього він ще кілька діб відновлює сили та голос.
Наостанок ми згадуємо з отцем Миколою знамениту фразу «В окопах під вогнем не буває атеїстів», яка, ймовірно, належала американському капелану Вільяму Т. Каммінгсу.
— Це правда. Всі одразу починають згадувати якісь молитви, складати власні із тих уривків, які пам’ятають. У нас у бригаді є хлопець, який вірить взагалі в усе: в Бога, в скандинавські руни, в забобони. Думаю, він просто поки не знайшов свій шлях.
На прощання я питаю в отця Миколи, як йому працювати із мусульманином — капеланом Павлом.
— Ми разом воюємо. А всі, хто з нами, — це наші брати. Це божі люди.
