Англійською ви можете прочитати цей текст тут.

Я потрапляв на війну двічі. 22 червня 1941 року, коли Гітлер напав, була неділя. А на наступний день ми з друзями побігли у військкомат. Мені було 15 років, але я набрехав, що вже старший. На фронт мене брати відмовилися, але якраз формувалися так звані винищувальні батальйони. Ми мали вишукувати німецьких парашутистів, які нібито планували стрибати на голови киянам. Щоправда, чомусь німці стрибати на нас не спішили. Вони розуміли, що їм простіше буде брати Київ повільно. 

В основному ми чергували ночами. Коли оголошували повітряну тривогу, то лізли на дахи, де були рукавиці, кліщі, ящики з піском. На місто скидали багато запальних бомб — невеличкі такі, вони фиркали, плювалися іскрами. Нашою задачею було їх гасити. 

Тоді я слухав повітряні тривоги — і зараз слухаю. Стаж тривог у мене вже 80 років. Я на них тепер вже не звертаю уваги. Я думаю, що доля людини написана наперед, і нікуди від неї не подітися. Якщо доля вирішила, що ця бомба має тебе вбити, то від цього не сховатися в жодному укритті.

Коли в місто зайшли нацисти, то перше, що я відчув — чужий запах. Річ у тім, що у них був трошки інший синтетичний бензин із дивним і незвичним ароматом. То окупацію Києва можна було буквально відчути на запах.

Німці одразу поставили на центральній вулиці агітаційні машини. Але при цьому вони включили не якусь свою пропаганду, а трансляцію радіо з Москви, де переконували, що Київ і досі під радянським контролем. Тобто кияни буквально бачили німців, а влада СРСР при цьому наполягала, що місто все ще не захоплене. Така пропаганда, дуже нагадує теперішню Росію. 

Потім я бачив, як через місто вели полонених. Перелякані, бідні — тоді ж під Києвом розгромили одразу кілька радянських армій. Мій дядя теж потрапив у полон, його змусили рити для німців окопи під Москвою. Але потім це, мабуть, стало непотрібно, тож йому просто сказали: йди додому. І от в окупації ми переховувалися з ним. Коли була небезпека, що нас можуть затримати німці, ми тікали перечекати в села під Києвом.

Після звільнення столиці я вчився у водному технікумі на Подолі. Взагалі-то в студентів подібних транспортних закладів була бронь від мобілізації. Але всі мої друзі відправилися воювати. Нікого не лишилося. Тому і я на самому початку 1944 я пішов у військкомат і потрапив на війну вдруге. Я служив зв’язківцем.

У мене є медаль за поранення. Хоча воно, на щастя, було несерйозне. Я навіть намагався його приховувати, тому що не хотів у госпіталь. Після госпіталю тебе могли розподілити в інший підрозділ. А мені подобалися мої побратими.

Ми бачимо, як зараз на росіян впливає пропаганда. Німців же тоді теж швидко перекували. Гітлер прийшов до влади у 1933-му, а всього через шість років Німеччина вже воювала з половиною Європи. А це ж німці — культурний народ. Але навіть їх вдалося так швидко і так сильно надурити. Я не можу уявити, що стріляв би у людей, поруч із якими воював. А росіяни саме це тепер і роблять.

На війні я сидів з росіянами в одних окопах. Випивав із ними. А тепер ці паразити нас атакують. Але знаєте, що? У них завжди було дуже мало культури. Я служив із хлопцем із Сибіру. Так він тільки на фронті вперше побачив паротяг. Розумієте? Він все життя сидів у себе в тайзі, ходив із гвинтівкою стріляти звірів, нічого не знав, нічого не бачив. Ну звідки там культура? Темні люди.

Путін — це типовий чекіст. Після розвалу СРСР вони притихли, розбіглися. Але потім знову захопили владу. Чи може бути хорошим правителем той, кого вчили обманювати, маніпулювати? 

Ми думали, що Друга світова буде останньою війною людства. Настільки це було страшно, стількох людей зачепило. Ми мріяли, що друзі більше не будуть гинути, що наші жінки більше не будуть жити без нашої допомоги. Але схоже, що людство нічому не вчиться. Війна — це жахливо. Це катастрофа як для однієї людини, так і для всього народу.

Фото: Джошуа Оллі, United24 Media.