Коли заходить мова про українську історію, то серед артефактів в першу чергу зазвичай згадують трипільську кераміку, ювелірні шедеври зі скіфських поховань, архітектуру Русі чи ікони. Однак є ще один пласт культури, який є й місцевим, й при цьому міцно пов’язаний з історією всього континенту — це кам’яна скульптура кочових народів. Колись на території нашої сучасної держави стояли тисячі кам’яних баб. Тепер те, що від цього лишилося, — унікальні реліквії древніх часів, які знають чимало історій про давнину і продовжують жити зараз. Platfor.ma розповідає про феномен кам’яних степових фігур, що вже тисячі років вдивляються на наших землях у вічність.
Розібратися в темі допомагав Олександр Старік — кандидат наук, директор Дніпропетровського історичного музею ім. Яворницького.
Що взагалі таке кам’яні баби
Вони ж кам’яні статуї, мамаї, балбали чи боввани. Це монументальні скульптури древніх народів, що знаходять ледве не по всій Євразії. Масово їх почали встановлювати ще 6 тис. років тому — і продовжували майже до кінця Середньовіччя. Робили це різні кочові племена, які століттями мандрували безкраїми степами континенту. Хоча варто зауважити, що окремі антропоморфні стели знаходили навіть у Португалії, Туреччині чи Саудівській Аравії, а символом корейського острова Чеджу стали доль-харибани — старовинні кам’яні ідоли з базальту.
Однак все ж в основному батьківщина таких артефактів — Великий степ. Оскільки через український південь здавна проходили кочові маршрути, подібні кам’яні скульптури близько 3 тис. до н.е. з’явилися й у нас. Протягом тисячоліть вони змінювалися — від зовсім грубих і майже абстрактних стел древніх племен до скіфських воїнів чи ретельно пропрацьованих половецьких бовванів.
Найдревніші скульптури непрофесіоналу зараз навіть складно було б ідентифікувати. Так, у 2018-му археологи знайшли 300-кілограмову стелу на одному з курганів Верхньодніпровщини. За словами науковців, пересічна людина в польових умовах прийняла б пам’ятку за звичайну каменюку. А ще одну древню стелу донедавна використовували просто як підніжку, щоб не бруднити ноги, коли набираєш воду з колонки у дворі.
Зовсім нещодавно виявилося, що статую половецького воїна поставили в приватному подвір’ї просто як предмет екстер’єру. Однак через деякий час власник прийшов до науковців і поскаржився, що нібито після появи у нього цієї кам’яної скульптури почалися всілякі негаразди — пожежі, напади на будинок. Вчені статую забрали й тепер це частина експозиції Дніпропетровського національного історичного музею.
Точного числа встановлених на українській землі кам’яних фігур не знає ніхто — і навряд чи колись дізнається. Однак їх точно було щонайменше кілька тисяч. Частина з них дійсно з плином часу майже втратила антропоморфні риси через ерозію. Кілька сотень потрапили в музеї. А деякі були взагалі знищені.
Адже загадкові постаті на древніх курганах посеред Дикого поля подекуди викликали у нащадків містичний жах. Це було щось незрозуміле, чуже, нібито зле. У 19 і на початку 20 ст. було безліч випадків їхнього руйнування. Статуї заливали смолою, їм відбивали голову чи руки. Крім того, селяни використовували ці кам’яні баби як точило, ставили їх у фундаменти або як паркан.
У Дніпропетровському музеї ім. Яворницького є унікальна половецька баба з колишнього Магдалинівського району. У 19 ст. її перетворили на хрест і вкопали головою вниз. Здавалося б, простіше було з голови зробити хрест і лишити вкопаною так, як було за половецьких часів. Однак чомусь вирішили піти важчим шляхом, мабуть, через певний символізм.
Хоча насправді нічого злого ці древні скульптури не символізували — навпаки були ледве не про сімейні цінності.
Навіщо і хто століттями ставив ці скульптури по всій Євразії
Науковці чітко пов’язують їх з культом предків. Навіть саме слово «баба», ймовірно, походить від тюркського позначення старшого за віком (за іншою версією походження виводять від «pählaban», що перекладається з перських діалектів як «богатир, атлет»). Такі статуї зображали пращурів, які завдяки цьому ніби продовжували брати участь у житті певної спільноти, продовжували жити. До них зверталися, з ними проводили обряди, їм молилися.
В степу такі фігури ставили на курганах, на святилищах. Їх було видно здалеку, тож це були ще й своєрідні маркери кордонів різних племен. Хоча були й народи, які, ймовірно, приносили поблизу цих скульптур жертви. Наприклад, на території України під половецькими статуями знайшли залишки маленької дівчинки.
Традиція підношень кам’яним бабам подекуди зберігалася дуже довго. Ще 100-150 років тому зустрічалися повір’я, що вони можуть допомогти від хвороб, наприклад, від безпліддя. І навіть зараз люди приносять до цих древніх скульптур якісь символічні підношення — вчені знаходять біля них монетки, прикраси, зерно. Традиція живе навіть через стільки століть.
Загалом кам’яну пластику степів можна розділити на три великих етапи:
‣ Найстаріші — 4-2 тис. до н. е.
Їх ставили в основному кочові племена, що походили з південної Азії й врешті заповнили весь Південь України. Такі статуї могли стояти на святилищах і на курганах чи на простіших похованнях.
У степах Причорномор’я скульптури іноді використовували повторно: їх клали горизонтально, закопували чи навіть «вбивали» — розбивали на частини. За однією з версій, це був елемент вірування в те, що статуї теж могли вмирати, коли їхня душа переселялася в щось живе. За іншою теорією, це була своєрідна заміна жертвоприношенням.
‣ Скіфські — 6-3 століття до н. е.
Ці скульптури зображають воїнів. Деякі з них лише антропоморфні, інші ж досить ретельно пропрацьовані, тож за ними можна зрозуміти, що носили та чим були озброєні люди цього знаменитого племені. Причому цікаві не тільки суто зовнішні елементи. Скажімо, часто ці чоловіки зображалися з рогом в одній руці — це образ героя, що бенкетує. Скіфський воїн не мав права так пити, якщо ще не вбив жодного ворога. Так що зі статуями важливий не тільки суто матеріальний бік кам’яної пластики, а й символізм.
‣ Половецькі — 11-13 ст.
Цей тюркський кочовий народ з’явився в українських степах у середині 11 ст. Із Руссю у половців були стосунки типових учасників сусідського чату — то сильно сварилися, то ще сильніше дружили проти когось. Після монголо-татарської навали вони зникли як окремий народ, хоча ще у 13-14 ст. саме половецька мова була головною в Золотій Орді.
Скульптур цього племені збереглося найбільше. Половецькі баби зазвичай тримають чашу — це таке своєрідне підношення богам. До того ж ці кочівники зображали не тільки чоловіків, а й жінок.
На жіночих статуях трапляються кілька видів головних уборів — від крихітних круглих шапочок до величезних капелюхів. На голові також бувають покривала, своєрідні вуалі, а коси іноді заховані у футляри. На грудях — гривні, намиста, підвіски, у вухах — сережки, вздовж обличчя — скроневі кільця. На ногах — шаровари, заправлені в м’які чоботи. Біля пояса — різноманітні предмети: дзеркала, сумочки, гребені, посуд.
Чоловіки завжди у військовому одязі: шоломи, обладунки, ремені. Як і жінки, вони носили каптан, а під ним — сорочки та шаровари. На поясі — зброя, сумки, гребні й навіть музичні інструменти.
Іноді деталізація цих фігур така, що для археологів половецькі статуї — фактично фотографія того, як виглядали ці грізні кочівники майже тисячу років тому.
Як робили кам’яні статуї
В історії древньої кам’яної пластики ще купа загадок. Ще донедавна однією з них було те, звідки брали, власне, матеріал для них. Однак кілька років тому вчені у співпраці з Гірничим університетом з’ясували, що більшість каміння для половецьких баб походить з Донецької області. І тут одразу нові питання: чи це матеріал звідти привозили, чи були цілі артілі майстрів, які там працювали, а далі перевозили готові скульптури? Наука постійно відповідає на питання та отримує нові.
Існує легенда про те, звідки у степах взялися кам’яні фігури. Нібито жили колись на землі богатирі-велетні. І так вони загордилися, що почали знущатися з сонця. Тоді світило розгнівалося і перетворило велетнів на каміння.
Втім, зрозуміло, що половецькі статуї робили професійні майстри, сліди інструментів яких простежуються на деяких статуях. Деякі артефакти робили з граніту, але найпоширеніший матеріал — сірий піщаник, адже його зручно обробляти. Траплялися й статуї з вапняку, однак вони й швидше руйнувалися через крихкість. На жаль, трохи нижче ми розкажемо про один такий приклад.
Які найцікавіші кам’яні скульптури збереглися?
Насправді всі вони цікаві. Адже кожна така статуя — це своєрідне вікно у світ людей, які жили на цих землях, і джерело знань про побут та символізм пращурів.
Однак, звісно, є й особливі екземпляри, хай не всі з них, ймовірно, належали кочівникам.
Керносівський ідол
Цю статую в 1973 році випадково знайшли школярі села Керносівка Дніпропетровської області на місці земляних робіт. Скульптура зроблена з піщаника, сягає 1,2 метра у висоту і важить 238 кг. Вважається, що артефакту близько 5 тис. років.
Весь ідол покритий малюнками — зображеннями різних предметів, зброї, тварин, символічного дерева життя, полювання людини (щоправда, людина ця з хвостом) й навіть геніталій. Ймовірно, статуя символізує або одного з верховних божеств арійського пантеону, або брахмана-жерця, або ж, скоріше за все — першопредка.
Побачити Керносівського ідола можна у Дніпропетровському історичному музеї.
Олександр Бугай, який був серед школярів, що знайшли Керносівського ідола, пригадував:
«Після занять у школі ми пішли гуляти у глинище за село. Це, мабуть, було у вересні-жовтні. А там рили траншею під силос. Нас було п’ятеро. Ми й помітили: щось стирчить із землі. Коли почали розривати, побачили голову ідола. Тоді розрили до кінця. А вона важка, заввишки 1 метр 20 сантиметрів, яка вага – не скажу точно… Поставили ідола руба, потім візок підкотили, поставили на візок, опустили. А голова ж важка, підіймати її тяжко, так ми посадили одного на дишло.
Ми знали, що знайшли. Видно було, що статуя… Ми прикотили ідола до Сашка Гудзя додому, у дворі поставили й написали у Київ. Може, тижнів два пройшло чи більше. Аж ось приїхали люди з Дніпра, з музею. Мабуть, Київ передав на Дніпро. Ми якраз у школі були. Приходимо додому. Коли, кажуть, приїхав автобус і забрав знахідку. Минуло знову два тижні чи й більше. У школі зібрали лінійку і нам усім вручили по грамоті й фотоапарату».
Збручанський ідол
Збручанський — адже у 1848-му його знайшли прямо в річці Збруч завдяки тому, що була аномальна посуха й голова фігури виступила з води. Ймовірно, ця вапнякова статуя тисячу років тому височіла на горі Богит, а потім адепти язичництва сховали її від поступу християнства. На майже триметровій скульптурі — три яруси й 12 окремих секцій, в яких зображені людські фігури та образи богів. Вчені й досі сперечаються щодо деталей, але загалом це й унікальне джерело знань про ту епоху, і просто ефектний пластичний витвір.
Вже у 2010-ті з’явилася гіпотеза, що ідол може бути містифікацією 19 ст., однак більшість науковців все ж погоджуються, що це дійсно унікальна пам’ятка слов’янського язичництва. Щоправда, побачити Збручанського ідола можна хіба що в копії — вона стоїть в сквері між Софійською та Михайлівською площами у Києві. А оригінал зберігається в Кракові.
Стела з села Гладкого
Ймовірно, коли більшість людей чує словосполучення «половецька баба», то уявляє собі щось саме таке. До Запорізького краєзнавчого музею ця скульптура з вапняку потрапила у 1994-му, а походить із села Гладке.
Широке пласке обличчя, рівне підборіддя, великий ніс і маленький рот. Фігура унікальна тим, що «одягнена» в дорогий одяг — прикрашений орнаментом каптан. У вухах — сережки, а на голові — високий і ніби двоповерховий капелюх. На шиї статуї — намиста та ромбоподібний підвіс-амулет, руки тримають традиційний елемент — прямокутний посуд. Ну а оголені груди в половецьких стелах і у чоловіків, і у жінок символізували життєву силу.
Знищена статуя
Було
Зараз
На жаль, втрачаються унікальні стародавні пам’ятки й в наші дні. Так, на горі Крем’янець біля Ізюма у 2022-му росіяни знищили одну з 9 половецьких баб, що там стояли, та пошкодили ще кілька.
Причому і до знищення вони знущалися з цих реліквій — так, у травні 2022-го окупанти примотали до однієї з тисячолітніх скульптур червоний прапор.
У Луганській області у балці поблизу хутора Киселеве стояла скеля, що мала назву Ікона. На ній височіла половецька кам’яна баба. Люди це місце не любили й обминали його. Наприкінці 1950-х років неподалік почалося будівництво шахти «Харківська». Через брак будматеріалів було вирішено підірвати скелю й використати її уламки. Після цього в навколишніх селах ходили чутки, що в окрузі з’явилася «чорна жінка», котра віщувала біду за скоєне осквернення і проклинала всі шахти регіону.
На щастя, гора Крем’янець — не єдине місце, де в Україні зберігаються древні кам’яні реліквії.
Де можна подивитися на кам’яні скульптури давнини
Ті кам’яні баби, що вціліли, все ще можна побачити на горі Крем’янець неподалік Ізюму. На зиму їх консервували та поміщали в спеціальні захисні короби.
Велика кількість таких експонатів зберігалася у луганському Парку-музею антропоморфних стел і половецьких кам’яних статуй, а також в інших музеях регіону. Однак що з ними зараз — науковцям на підконтрольних територіях достеменно невідомо.
Найбільша в Україні колекція — у Дніпропетровському історичному музеї. Там наразі понад 100 експонатів, серед яких сім скіфських і майже 80 половецьких.
Ну а в Києві древні скульптури можна побачити прямо біля стін Національного музею історії України, де вони стоять під невеликими захисними навісами.
Крім того, деяка кількість статуй все ще лишається в полях. У частині з них артефакти давніх часів впізнають лише професіонали, однак є й такі, що просто досі не потрапили в музеї, а продовжують так само вдивлятися в степ, як і століття до цього.
Кам’яні баби та сучасність
Звісно ж, настільки потужний пласт культури не міг не вплинути й на сучасне мистецтво. Так, на Першій київській міжнародній бієнале сучасного мистецтва Arsenale-2012 одним із головних проєктів став «Древні форми: актуальний погляд». Тоді вздовж колишніх укріплень Печерської фортеці поставили понад сто справжніх кам’яних баб, що зібрали з музеїв по всій країні.
«Важливість проєкту полягає у тому, що спадщина українського народу презентується як вагома та рівноправна частина світового культурного надбання. Адже коли йдеться про стародавні цивілізації, кожен з нас інтуїтивно згадує палеолітичних Венер, неолітичні менгіри та мегаліти, єгипетські піраміди та статуї фараонів, шумеро-аккадських ідолів, грецькі куроси та кори або навіть статуї моаї. Ми не завжди знаємо, як вони називаються чи до якого часу відносяться, проте всі ці артефакти вже давно стали стереотипними ознаками та візитівками своїх країн. І чомусь, коли йдеться про Україну, ніколи не спадають на думку степові кам’яні скульптури. Швидше згадується українська ікона, дерев’яні церкви та пам’ятники наступних епох українського мистецтва, таких як бароко. І все ж наша країна має гідного представника, який може стати впізнаваним символом і доповнити логічний асоціативний ряд світових шедеврів стародавнього мистецтва», — писав про цей проєкт журнал Art Ukraine.
А у жовтні 2022-го на сцені Миколаївського драмтеатру показали «Просту українську скіфську бабу». Це моновистава на основі роману Тамари Горіхи Зерня «Доця». Твір розповідає про події весни-літа 2014 року — початку російської агресії проти України. «Звичайна жінка під час війни перетворилася на скіфську бабу, на уособлення сили роду, на уособлення духовної міці. Вона стала чаклункою, ворожкою, провидицею і все це заради того, щоб був мир, щоб була перемога і щоб залишилися поряд ті, кого вона любить», — розповідала акторка Марина Васильєва.
А, можливо, найкраще сутність древніх фігур вхопила видатна поетеса Ліна Костенко у своїй «Скіфській бабі»:
Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
та це — минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі, — може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара як світ…
Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.
Вже тисячі років повз ці мовчазні фігури проносяться великі правителі й прості люди, перед ними постають і гинуть цивілізації, а замість стежок з поодинокими вершниками тепер магістралі й літаки в небі. Вони бачили тисячі дощів, а їхні плечі все більше хиляться під ударами вітру. Але ці древні очі так само продовжують вдивлятися у вічність — і нам лишається хіба що на мить відповісти на цей погляд.