Рівно два роки тому наші захисники вийшли з Азовсталі. Якщо коротко, на яких умовах, хто про це домовився та які були гарантії з боку РФ?

Ми не бачили підписаного документа, тож інформацію маємо зі слів нашого уряду, оскільки не можемо довіряти заявам РФ. Головне, про що зазначалося у відкритих даних, — це гаранти безпеки для військовослужбовців, які вийшли з «Азовсталі» в період з 16 по 20 травня 2022 року. Наша влада вказала, що цим опікувалися Організація об’єднаних націй і Міжнародний комітет Червоного хреста (МКЧХ).

Проте, як ми знаємо з подій в Оленівці та з реакції цих двох інституцій на таку масову страту, це не найкращі гаранти безпеки. Ми спілкувалися з ними окремо і як родини, і як громадська організація. Їздили до них у Швейцарію, зустрічалися онлайн. Їхні слова не конвертуються в реальні дії чи захист військовослужбовців. 

Коли два роки тому почався вихід у полон, я продивлялися російські інформаційні канали. Зокрема ті, що називають себе «воєнкорами». Вони прямо писали, що це пастка, що «Азову кінець у полоні». Якщо росіяни щось і обіцяли світові, то це, я так думаю, були порожні слова їхніх чиновників у приватних розмовах з ООН, МКЧХ, можливо, з нашою стороною. 

Зрозуміло, що не варто й чекати від РФ навіть близько адекватних дій. Адже мають бути як мінімум базові умови для військовополонених: медична допомога, нормальне харчування тощо. Проте, як відомо, Росія не дотримується ані морального кодексу, ані принципів міжнародного права. 

Погляньмо на пострадянський період: Росія діє в межах того, що їй дозволяють. Вона буквально намацує межі та рухається все далі й далі, а світова спільнота це терпить.  Якщо РФ може вчинити геноцид в Ічкерії, Сакартвело, Сирії  — робить. Якщо є потужний міжнародний тиск, вона вже не йде на якусь територію або не вчиняє певних дій. Так само і з військовополоненими. Нікого не карають за те, як у РФ поводяться з ув’язненими? То вони й продовжують. Це менталітет цієї держави. Вони вчиняють злочини, які можуть вчинити.

Немає належної міжнародної солідарності у цьому питанні. Навіть економічний тиск недостатній. Наприклад, проєкт аналітичного центру StateWatch Trap Aggressor недавно опублікував інформацію, що німецькі компанії Krauf i WKB Systems будують зараз в окупованому Маріуполі нові обʼєкти. Krauf нібито вже йде з російського ринку після цього розслідування. Але це дуже показово. Якщо в Росії все ще буде нормальна економічна ситуація, торгівля, співпраця з іншими країнами — це не міжнародний тиск, це фарс.

Ви розмовляли з ними, з ООН та з Міжнародним комітетом Червоного хреста. Що саме вони обіцяють? 

Вони навіть не обіцяють нічого. Стандартні фрази «ми працюємо» та «ми намагаємося». Наприклад, під час бесіди у штаб-квартирі МКЧХ в Женеві ми закликали їх дізнатися про стан тих військовополонених, які вижили у бараці після теракту в Оленівці. Адже з ними немає контакту ще з 2022 року. Представники комітету зазначали, що вони хотіли б і вони працюють над цим, але якщо Росія їх не допустить, то нічого не вдасться. Тобто у них все впирається в те, що вирішить РФ. Про ООН годі й говорити.

Ще донедавна під час зустрічей із Робочою групою ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень родинам полонених українців пропонували говорити або англійською, або російською. І таку опцію дають людям, які є жертвами носіїв цієї мови. Також нещодавно відбувся захід, ініційований російськими представниками в ООН, з назвою «10 років Євромайдану в Україні: крок у прірву». На офіційному сайті є навіть запис цієї події. 

А от у вересні 2023 року про масову страту в Оленівці в ООН виступали двоє колишніх військовополонених, представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими й ми. Цього запису на сайті організації немає. Тобто в їхній ієрархії цінностей це не так важливо, як той російський захід. Ніби постійно випадково нас десь не публікують, не записують, не запрошують, то камера не увімкнеться, то ще щось. 

А як думаєте, чому так взагалі? Невже ці організації спеціально уходять від відповідальності та тільки роблять видимість допомоги?

Кількість злочинів, що вчиняють росіяни, і кількість звернень від українців до міжнародних організацій змушують ці організації працювати реально й активно, тиснути на Росію. Тому вони, за моїми відчуттями, вже протистоять нам і нашим нескінченним заявкам. Якщо дуже спрощувати, це відчувається як «відчепіться вже від нас». На кшталт: «Дайте нам спокійно існувати, заробляти гроші й не навантажуйте нас цими завданнями».

Чи є якийсь вихід? Чи можемо ми, як громадяни України, здійснити якийсь тиск на такі організації, як ООН, щоб вони потім здійснили тиск на РФ?

Кожна наша зустріч на міжнародному рівні — для цього. Безліч українців — як близькі полонених, так і представники різних організацій, — звертаються до міжнародних установ. Ми ведемо діалог, але з мертвої точки процес майже не зрушується. Зусилля неспівмірні з результатами.

Тут могло б допомогти Міністерство закордонних справ, тому що ці спроби варто підтримувати інституційно. Навіть ті організації діаспори, які є активними, хотіли б продуктивніше співпрацювати з МЗС. Коли ми ініціювали місяць акцій Оленівки за кордоном в 11 країнах, це реалізувалося виключно завдяки організаціям діаспор, адже з МЗС просто немає контакту, як би ми не пробували його знайти.

Вони не кажуть нам прямого «ні», але весь час співпраця чомусь не починається і нічого не стається. До наших акцій за кордоном долучалися деякі консули як учасники. Але самі посольства не надавали підтримки. Маю на увазі, поширення інформації на їхніх сторінках у соцмережах і сайтах, запрошення місцевих ЗМІ, політичних та громадських діячів, фінансова підтримка, особиста присутність. Тобто такого типу акції не масштабуються, бо МЗС не робить нічого для цього. На сторінках посольств у соцмережах здебільшого навіть немає анонсів цих подій. 

Ми від себе як громадяни даємо ресурс, а результат мінімальний, бо немає належної співпраці з державою. Як спільнота ми працюємо з січня 2023 року, за весь цей час за сприяння МЗС нас долучили лише до однієї української делегації за кордоном. Попри те, що міжнародні заходи високого рівня, присвячені російсько-українській війні, відбуваються увесь час — і ми подаємо запити до МЗС про те, що хочемо долучитися. 

А чому влада не йде на зустріч, як ви думаєте? 

Мені здається, що проблема в особистостях. На відповідних посадах працюють люди, які або не зацікавлені в ефективнішій роботі, або не здатні її організувати. Це не тільки думка нашої спільноти, а і колег з інших організацій, зокрема, діаспорних. Держава — важлива ланка у нашій діяльності, без якої складно робити щось масштабне.

Проте громадяни, як часто це буває, беруть справу у свої руки. Зараз організовують по всій Україні акції у підтримку Азову.

Так, анонси цих акцій можна знайти на наших сторінках. Публікуємо їх щочетверга — до цього дня вже відомо, хто отримав дозвіл на проведення заходу. Міста, адреси й години змінюються, тому щотижня даємо актуальний анонс. Активісти також поширюють інформацію, але цього недостатньо, тож тут стала б у пригоді потужніша підтримка ЗМІ.

А яким чином саме такі акції допомагають і наближують повернення наших захисників? 

Ми моніторимо реакції на теми військовополонених у соцмережах. Так от раніше люди часто плутали поняття Азов і Азовсталь. Це було ще до початку регулярних всеукраїнських акцій на підтримку військовополонених. Зараз таких випадків ми не фіксуємо. Тому ці заходи як мінімум інформують. Зокрема про те, що досі понад 1000 військовослужбовців бригади Азов перебувають у російському полоні. З них понад 120 — це ті, які пережили теракт в Оленівці. На такі акції виходять не тільки родини військовополонених, а й родичі інших захисників. Вони приносять плакати з назвами підрозділів чи фото своїх рідних з підписами.

Нещодавно, коли у Кринках росіяни стратили військовополонених, уповноважений Ради з прав людини Дмитро Лубінець звернувся з офіційними листами до ООН та МКЧХ. Тобто до тих самих, яких ми вже знаємо як майже бездіяльних. Я сподіваюся, що деякі дії нашої влади засекречені й вони поки просто не можуть про них розголошувати. Інакше цієї роботи недостатньо. Ми не можемо, звичайно, ігнорувати існування ООН і МКЧХ, не можемо припиняти з ними взаємодію, але все-таки треба шукати додаткові шляхи.

Що ми можемо робити як суспільство, — це активно комунікувати, тому що важливої інформації про російський полон не вистачає ні в Україні, ні за кордоном. Це в силах кожного, адже зараз ми всі маємо соцмережі й кожен може впливати на поінформованість людей в Україні й за кордоном. Будь-який акаунт, де підписників більше за нуль, рахується. Так само кажуть, що будь-який більший за нуль донат рахується. І це працює.

Варто теж формувати розуміння, що взагалі потрібно робити та які наративи поширювати. Наприклад, щодо ЗМІ: вони існують в симбіозі з суспільством, відповідають на його інформаційні потреби. Тож ми як громадяни можемо більше говорити та цікавитися тим, що дійсно важливо для нашої перемоги. Не тільки про військовополонених, а й загалом про захисників, армію, волонтерство, реформи.

Є деяка втома у суспільства й збори, зокрема, погано закриваються. Наче ж всі ми живемо в цьому контексті, ми розуміємо, що війна, треба допомагати. Чому допомоги стало менше? 

Нашій організації спершу було складно розширювати аудиторію. Дослідження показало, що люди упереджені щодо нашого контенту. Вони переважно очікували, що натраплять на моторошні кадри з кров’ю або вбитими. Ми провели велику роботу, щоб комунікація була не травматичною, а інформативною. Замість крові ми обрали історії героїв, звіти про нашу діяльність для свободи полонених і памʼяті про загиблих, аналітичні публікації, створення міжнародних проєктів, фінансову допомогу армії.

Підтверджую — збори йдуть повільно. А це при тому, що ми перевірена громадська організація. Те, що люди втомилися, це нормально, адже ми в сильному стресі вже кілька років. Нам всім треба відволікатися та відпочивати, щоб накопичувати енергію, адже війна ще надовго і треба вижити.

Думаєте, надовго? 

Нічого не вказує на те, що ми швидко переможемо РФ. Є інформація, що Росія збільшує виробництво зброї. Також ми знаємо, що в них значно більший мобілізаційний ресурс. Міжнародна спільнота теж недостатньо сильно реагує, а в тій економічній блокаді, яка є, Росія комфортно почувається.  

Ми мусимо знаходити в собі друге, а може й третє дихання. Крім участі в акціях підтримки, варто ознайомлюватися з іншими інструментами активного громадянського суспільства. Наприклад, із петиціями. Хоча у нас, як в організації, сумний досвід — ми намагалися зареєструвати День памʼяті страчених військовополонених. Створили петицію і ще у вересні 2023 року зібрали необхідні 25 тис. голосів. Вона ніби потрапила на розгляд, але відтоді жодної відповіді. Але загалом цю систему не можна ігнорувати.Закликаю також долучатися волонтерами — до нас або до інших організацій. Наприклад, митці та ілюстратори можуть стати частиною команди Креативної Січі, з якою ми співпрацюємо для підтримки військовополонених. Шукайте своє місце для волонтерства, донатьте, поширюйте інформацію, виходьте на акції в Україні та світі, створюйте корисні проєкти.