Багатьом здається, що корупція — це суто сучасна проблема нашого суспільства. Але якщо зазирнути в архіви XVII століття, виявиться, що тогочасні «бізнесмени» та посадовці користувалися тими самими схемами, що й зараз.

Правда, різниця була в моралі: серед тогочасної шляхти хабар вважався не злочином, а звичайною фінансовою транзакцією, яка не може трактуватись із точки зору моралі. А у деяких сферах життя корупція ставала навіть складовою міждержавних стосунків. Як приклад регулярні виплати так званих «поминок» кримському хану з боку як Московщини, так і Речі Посполитої.

А на нижчому рівні, на українських землях Корони, побутувало чимало інших слів, які вказували на хабарництво: «підсула», «упоминки», «гарач», дуже часто із таким значенням вживалось поняття «подарунки». 

І хоча корупція процвітала по всій вертикалі влади Речі Посполитої, складовою частиною суспільства якого було до середини 17 століття було українське козацтво, наведемо кілька прикладів, що стосуються саме України.

Селітряні схеми та контрабанда

У 20–30-х роках 17 століття на Полтавщині активно розвивався стратегічний бізнес — виробництво селітри, яка була потрібна для пороху. За її незаконне присвоєння винуватців мало чекати суворе покарання. Упродовж десятків років виходили королівські укази, якими заборонялося продавати селітру, а також зброю та борошно запорозьким козакам на Низ. Це на південь, за дніпровські пороги, там де розташовувалася Запорозька Січ, яку також часто називали «Низовим козацьким військом».

Але як це працювало на практиці?

‣ Місцеві урядники, «урядники українні», заплющували очі на закони.

‣ Вони не просто дозволяли козакам вивозити провізію та зброю, а й самі допомагали купувати та споряджати морські походи запорожців на турецькі міста. На заміну отримували від низових козаків великі хабарі у вигляді частини здобичі з їхніх морських «експедицій» та уходних промислів — рибальства і мисливства у Дикому полі.

‣ Ба більше, непоодинокими навіть були випадки, коли після підкупу місцевих урядників цілі валки возів із селітрою рушали у вороже Речі Посполитій Московське царство. Наприклад, у жовтні 1636 році, щойно по закінченню московсько-польської війни, одна із таких валок українських купців з Пирятина прибула до Москви.

Як бачимо, королівські заборони торгувати селітрою та вивозити її за кордон і погрозами застосування суворих покарань, не особливо впливали на ділові справи тодішніх українських «бізнесменів».

Як козацьку старшину перекуповували за подарунки

Одним з видів корупції, за допомогою якого Корона підточувала запорозьке військо, були так звані «подарунки» козацькій старшині від польського командування. Вважалося, що «перекуповування одного чи двох людей коштувало значно менше, аніж виправа великої армії на війну.

Польські вельможі регулярно дарували козацькій старшині дорогі подарунки та влаштовували спільні бенкети. До середини 1630-х років утворилася ціла група реєстрових старшин, які звикли до таких дарунків і подачок.

Про трагізм цієї ситуації згадував сам Богдан Хмельницький. Він писав в одному із листів, до польських вельмож, що під час повстання Івана Сулими у 1635 році поляки просто обдурили козаків: дали запорозькій старшині подарунки і намовили їх відвернутися від звичайних повстанців («черні»). А соратник Сулими, Павло Бут (Павлюк), прямо критикував старшину за те, що вони служить полякам за «обіди, вечері та бенкети», під час яких часто відбувалась виплата козакам чималих грошових сум.

Як майбутній гетьман відкупився від смертної кари

Найяскравіший випадок трапився з Яковом Остряницею — одним із керівників повстання 1638 року. За походженням боярин, колишній управитель селітряних варниць у Дикому Полі, Острянин у 1637 році був полковником Павла Бута і займався вербуванням війська. Відомо, що безпосередньої участі у грудневих боях під Кумейками Остряниця не взяв, а після поразки козацького війська навіть розпустив свої зібрані на Полтавщині загони. Наприкінці 1637 року його заарештували «вдома, не на війні». На Острянина чекала гарантована смертна кара.

Але козацький полковник виявився спритним: домовившись із реєстровою старшиною, серед якої у нього, вірогідно, були зв’язки, він «200 червоних злотих дав за себе, крім хабаря». Тобто просто відкупився і вийшов на волю, після чого одразу втік на Запорожжя й очолив нове повстання!

Правда, фінал його історії теж виявився корупційним. У розпалі бою під Жовнином 13 червня 1638 року Острянин із загоном козаків ганебно втік у Московщину, де вступив на царську службу. З титулом запорозького гетьмана він взявся облаштовувати Чугуєве городище — один із пунктів системи укріплень так званої «засєчної чєрти». І вже за кілька років козаки почали писати на нього доноси царю: скаржилися, що Острянин відбирає у них майно, вулики, сіно та кривдить їхніх дружин і доньок. Врешті решт, навесні 1641 р. в одній з міжусобних сутичок, яка виникла через розлад серед козаків, Яків Острянин загинув.

Військо Запорозьке (як і вся Річ Посполита) у першій половині 17 століття не було взірцем суспільного і посадового благочестя. Водночас не варто забувати, що будь-які посадовці завжди виступають «дітьми свого часу», тобто існують та мислять в реаліях суспільного життя.

За матеріалами досліджень Тараса Ковальця. Матеріал підготовлений в рамках проєкту «Місцями давніх битв: анімовані реконструкції подій, що змінили хід історії» — циклу із 5 науково обґрунтованих реконструкцій битв XIV–XVII століть, які впливали на формування української державності та хід історії Східної Європи, у форматі анімаційних фільмів. Реалізує: Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Мистецтво в кадрі».