За останні роки тисячі українців та українок стали потужними лідерами громадянського суспільства. Чи не найбільше участі волонтерського руху потребував Південь. Тож Platfor.ma вирішила підтримати волонтерів з Херсонської, Запорізької, Одеської та Миколаївської областей у проєкті «Лідери Півдня». Ми оголосили open call й попросили номінувати активістів — і отримали понад 120 заявок. З них ми вибрали найяскравіших особистостей та поговорили з ними.
Сьогодні у «Лідерах Півдня» — Наталя Мажарова. Вона вже багато років проводить в Одесі Вишиванковий фестиваль та інші яскраві події. А після повномасштабного вторгнення активно взялася й за закриття гуманітарних потреб зокрема у команді фонду Маніфест Миру, який системно допомагає жителям віддалених громад українського Півдня.
Знаю, що ви займаєтеся дуже багатьма сферами й справами. Як ви сама представляєтеся зараз незнайомим людям?
Я засновниця крамниці вишиванок «Незалежні» — їй вже понад сім років, ми глибоко працюємо з крафтовими майстринями, віддаємо перевагу роботі саме з ними, а не з великими фабриками. По факту ми крамниця, але насправді робимо й багато інших речей. Наприклад, влаштовували покази українських документалок або лобіювали знесення пам’ятника Катерині — збирали підписи за це.
Якщо брати початок вашої активної суспільної діяльності, то, наскільки я розумію, ви вчилися на юриспруденції й не планували організовувати ніякі фестивалі. Але на 18 річницю незалежності просто не було жодних подій в Одесі, тож ви з друзями самі їх і створили…
Це ви про Вишиванковий фестиваль. З 2009 року ми провели вже 13. Багато років це була найбільша патріотична подія Одеси, ми залучали різні проукраїнські ініціативи, а якщо їх не було, то просто самотужки їх і створювали. Робили різні флешмоби, скажімо, прапор на Воронцовському маяку, вишиванка на пам’ятнику Дюка чи масовий диктант біля нього ж. Або розгортання величезного прапору на Потьомкінських сходах — це зараз вже своєрідна візитівка Одеси. Та й загалом, якщо зараз прогуглите «Українська Одеса», то 70% фото будуть з наших подій. Врешті наш середній показник на останніх фестивалях — 100 тис. відвідувачів.
Звідти виросла й крамниця «Незалежні». На той момент Вишиванковий фестиваль існував вже років сім. І мене все частіше питали: а де ж в Одесі можна й собі купити вишиванку? Я все частіше думала над тим, щоб давати на це якусь реальну відповідь своїми силами. І якось на одному із ярмарків ми потоваришували з виробником «Фолк Мода». За їхніми словами, у них були настільки класні продажі в Одесі, що вони навіть думали відкривати свою точку, дивилися якісь приміщення, але організувати це з їхнього рідного Львова було складно. Тож врешті ми просто об’єдналися, порахували бізнес-план — і запустилися.
Щоправда, на початку березня 2022-го росіяни повністю розбомбили виробництво нашого нинішнього головного постачальника, яке було у Харкові. Як тільки вони змогли вивезти вцілілі сорочки, ми їх всі доставили в Одесу й продавали тут. Зараз вже частина виробництва релокована в Чернівці. І ми продовжуємо з ними працювати.
Ще у «Незалежних» є, наприклад, набір «Кремль для спалення» — це свічка. Наша команда розробляла 3D-модель, а безпосередньо виробництво принципово доручаємо переселенці з Маріуполя. Відсоток завжди віддаємо на «Повернись живим».
А розкажіть про іншу свою діяльність — Маніфест Миру.
Так, з осені 2022 року я пішла працювати програмною директоркою в благодійний фонд Маніфест Миру, з яким і раніше чимало співпрацювала. Ми доставляли гуманітарку людям у селах, які її потребували, на Одещині, Миколаївщині, Херсонщині. При цьому принципово намагалися їздити у віддалені місця, куди інші фонди не діставалися. Це було тільки в села і тільки безпосередньо в руки. Так вдалося розвести понад 150 тис. гуманітарних наборів у важкодоступні населені пункти. Хоча діставатися завжди було проблемою, і купу грошей довелося витратити на ремонт автівок, які не витримували цих доріг, ще й після окупації.
У команди Маніфесту через те, що їздимо рідкісними маршрутами, навіть є якісь власні меми. Наприклад, внутрішній рейтинг маловідомих шаурмічних Півдня України.
А ще, оскільки це віддалені села, то допомоги треба багато. Тому наші бокси зазвичай досить важкі, можуть бути кілограмів до 50. І ми завжди попереджаємо перед приїздом, що візьміть сильного чоловіка або якийсь ще спосіб все дотягнути. Тепер у фонді вже є своя фотопідбірка незвичного транспорту, з яким у нас забирають допомогу: коні, кравчучки, якісь возики.
Знаю, що нещодавно, на жаль, закрився, але був ще проєкт Маніфесту Unity Nest. Розкажіть про нього, будь ласка.
Unity Nest Маніфест Миру відкрив, щоб допомогти якимось порівняно невеликим волонтерським організаціям, щоб у них теж був свій офісний/власний/робочий простір на Півдні України — наприклад, вони завжди могли прийти й попрацювати у нас, як у коворкінгу. Плюс ми підготувалися до блекаутів, якби вони були на другу зиму повномасштабної війни. І третє — організували все, щоб волонтери та будь-які організації могли проводити у нас різноманітні події. Загалом в цьому просторі активісти знайомилися й між собою, й з великими міжнародними партнерами.
Але 1 квітня 2024-го Unity Nest все ж закрився. Наразі цей проєкт перестав бути релевантним, особливо враховуючи, що блекаутів довгий час не було.
Де ви зараз знаходите гроші на те, щоб закрити потреби громад Півдня?
Зараз не знаходимо. Тому ми з Маніфестом всі в екзистенційній паузі й думаємо, що робити далі. Наразі завершуємо проєкт, де розвозимо необхідні речі тим сім’ям, де є загроза вилучення дітей з родин через бідність. Після цього будемо думати над подальшою стратегію. Річ ще й у тім, що ми з 2022-го принципово фандрейзили гроші тільки за кордоном. Адже більшість закордонних фондів могли фінансувати тільки гуманітарні потреби, тож ми завдяки іноземцям закривали їх, щоб в українців лишалося більше коштів на армію.
А якою була Іноземна допомога? Знаю, що ви з Лондона возили чимало фур з гуманітарними вантажами…
До травня минулого року Маніфест Миру робив проєкт Odesa AID Hub — у нас була мережа складів в Одесі, Лондоні й Констанці з гуманітарною допомогою для України. Ми тоді робили такі своєрідні збірні фури в Європі — наприклад, вантажили в Лондоні дитячий одяг для однієї організації, далі по дорозі в Німеччині брали ноутбуки для іншої, ще десь підбирали медицину для третьої ініціативи — й привозили цю гуманітарку сюди. А українські фонди вже розбирали все це тут. Такі були колективні фури з допомогою, яку фандрейзили різні організації.
Ви активно долучалися до перейменування одеських вулиць. Як із цим зараз в місті?
Це не стільки активна діяльність, скільки моя громадянська позиція. В якийсь момент просто не витримуєш і думаєш: не, ну це вже зовсім дурість, треба щось робити. Навіть те, що прямо зараз перейменовують, часто є абсурдним.
Загалом після Майдану в Одесі, з одного боку, був величезний сплеск патріотизму. З іншого, навіть і у 2015-му ще продовжувалися певні полювання на громадських активістів. Далі з кожним роком цей патріотизм, як мені здавалося, потроху згасав. А через коронавірус ми певним чином втратили перехід між поколіннями активістів, бо попередні або втомилися, або поїхали в Київ чи кудись ще, а нових не з’явилося. Після повномасштабного вторгнення, звісно, був черговий пік, багато людей активно волонтерили й включалися. Насипали мішки з піском для оборони. На Міському ринку їжі був величезний гуманітарний штаб, в якому об’єдналися різні бізнеси. Вони ж створили Гостинну хату — масштабний центр для вимушених переселенців — він і досі працює. Було багато хороших ініціатив. Хоча зараз, звісно, ця хвиля активізму й патріотизму дещо вщухла.
Традиційне фінальне питання — що будете робити після перемоги?
Те ж саме, що й зараз. Просто сподіваюся, що тоді буде релевантніша робота з українською ідентичністю та культурою, а не з закриттям термінових гуманітарних потреб.