Пандус біля павільйону КИТ перезаливали тричі. Не тому, що він не відповідав нормам, а тому, що люди, які ним користувалися, показали: він незручний. Саме так виглядає справжня робота над безбар’єрністю — коли проєкт не закінчується після відкриття будівлі. Чому це безперервний процес, для Platfor.ma розповідає директорка павільйону КИТ Анна Лу.
За кілька років роботи команда КИТА переконалася: безбар’єрність не можна зробити один раз і назавжди. Зараз простір приймає концерти, конференції, вистави, благодійні та державні події. Тому ми думаємо не лише про вхід до павільйону, а про весь шлях відвідувача: від паркування до зали й укриття. Один пандус не зробить простір безбарʼєрним, якщо далі на людину чекають високі пороги, важкі двері або недоступна вбиральня.
КИТ розташований у павільйоні на ВДНГ, збудованому за радянських часів. Ми отримали будівлю без вбиралень і з боковими сходами, але водночас із просторим залом, великими воротами, паркінгом та зеленою територією поруч. Тому споруду вирішили не просто відремонтувати, а змінити під вимоги сучасності.
Ще на етапі проєктування ми працювали з фахівцями з безбар’єрності. У КИТІ облаштували пандус, безбарʼєрні вбиральні, тримачі для милиць та занижені рукомийники. Під час великих подій також передбачаємо кімнати тиші, чергування медиків, приміщення для годування дітей і сповивальні столики.
Початкову реновацію підтримав monobank, інвестувавши у простір $1 млн. Та цього не вистачило на всі заплановані роботи. І навіть після відкриття ми продовжили вкладати кошти в розвиток КИТА — ремонтувати приміщення, коригувати маршрути та створювати нові зони відповідно до запитів людей і формату подій.
Так, після запуску зʼясувалося, що формальна відповідність вимогам не завжди означає зручність. Десь довелося змінити розташування дверей, десь — перебудувати маршрут, міняли поручні та розташування сантехніки. Пандус біля основного бокового заїзду перезаливали аж тричі, адже перші варіанти, хоча й відповідали нормам, на практиці виявилися незручними.
Кожну нову версію вбиралень тестували люди на кріслах колісних і давали конкретний відгук. Важливо не пройти перевірку за чеклістом, а щоб людина могла нормально користатися простором.
Навіть найкращі фахівці не можуть передбачити всього. Норми створюють необхідну основу, але не замінюють реальний досвід. Нові рішення потрібно тестувати разом із тими, хто ними користується.
Як безбарʼєрність працює в реальному житті
Ми регулярно бачимо, як люди з інвалідністю приїжджають гуляти саме в нашу частину ВДНГ, бо тут є зручний маршрут, знижені бордюри та місце, де можна скористатися безбарʼєрною вбиральнею. Водії інклюзивного таксі також знають цю точку й можуть підвезти людину до зручного входу.
Доступні маршрути потрібні не лише людям на кріслах колісних, із протезами чи милицями. Ними користуються також батьки з дитячими візками та люди, яким складно долати сходи.
Ми бачимо, що безбарʼєрність впливає і на вибір локації організаторами. Компанії проводять у КИТІ події, щоб колеги на кріслах колісних або милицях могли бути разом з усіма, а не лише долучатися онлайн. Нещодавно тут уже втретє відбулися тренування для людей з інвалідністю та ветеранів, а організатори дводенної події для військових і ветеранів вирішили повернутися наступного року.
Як досвід КИТА може допомогти іншим просторам
Поступово зміни виходять і за межі павільйону. На території ВДНГ знизили бордюри, щоб люди на кріслах колісних могли самостійно дістатися від паркування до павільйону. А нещодавно ВДНГ також відкрило кілька оновлених безбарʼєрних вбиралень.
До нас приходять власники ресторанів, кавʼярень, магазинів та інших просторів, щоб подивитися, як усе влаштовано. Це важливо, адже безбарʼєрна інфраструктура дає людям з інвалідністю змогу повноцінно брати участь у міському житті — відвідувати концерти, зустрічатися з друзями та пересуватися містом без постійного пошуку доступного маршруту.
Ми хочемо систематизувати практичний досвід КИТА й ділитися ним з іншими командами. За час роботи ми сформулювали пʼять основних принципів:
Консультуйтеся з фахівцями ще на етапі проєктування. Виправляти рішення після відкриття буде складніше й дорожче.
Тестуйте простір разом із людьми, які ним користуватимуться. Реальний досвід важливіший за будь-які інструкції.
Закладайте бюджет на перероблення. Практика може показати те, чого не було видно на кресленні. Це не провал, а частина відповідальної роботи.
Думайте про весь шлях людини. Паркування, бордюр, вхід, двері, вбиральня, місце для перепочинку й укриття мають працювати як одна система.
Продумуйте комунікацію та навігацію. Зрозумілі таблички й позначені маршрути часто не потребують значних витрат, але допомагають людині самостійно зорієнтуватися в просторі.
І ще одне — безбар’єрність не має фінальної точки, у якій можна сказати «ми все зробили». Змінюються події, люди та їхні потреби, отже, має змінюватися і простір.
Для нас безбар’єрність — це не про те, щоб поставити галочку. Це про готовність постійно змінювати простір після кожної нової розмови, тестування чи помилки. Бо якщо людина може приїхати, не питаючи наперед, чи зможе вона зайти всередину, скористатися вбиральнею чи знайти тихе місце, — значить усе це було недаремно.