Зручне й доступне для всіх середовище має бути основою суспільства у будь-якій громаді. Його побудова не обмежується встановленням пандусів і розміткою паркувальних місць для людей з інвалідністю. Першочергово це про рівні права і можливості для кожної людини, як у пересуванні містом або селом, так і у самореалізації, освіті, розвитку, зайнятості тощо. Ця місія непроста та багатокомпонентна, а щоб створити країну без обмежень, кожна громада має провести серйозну роботу на місцях. Розповідаємо про досвід міста Славутич, де Рада безбар’єрності активно працює та допомагає змінювати середовище, щоб воно стало доступним для кожного.
З ініціативи першої леді України Олени Зеленської Кабінет міністрів ухвалив Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору в Україні. В ній — план реалізації кроків, які треба зробити до 2030 року, щоб побудувати суспільство без обмежень. Зокрема одним з рішень в стратегії є формування так званої Ради безбар’єрності. Це дорадчий орган національного рівня, у який входять всі міністри країни і який очолює прем’єр-міністр. Рада дозволяє координувати політику безбар’єрності на державному рівні, а також розуміти, що працює, а що — ні.
Водночас експерти з громадянського суспільства аналітичного «Центру експертних рішень та адвокації» побачили в цьому контексті ще одну можливість. Вони багато років вивчають тему, тому розуміли, що комітети доступності, які функціонували з 2006 року, вже неефективні. Це схожий формат побудови діалогу місцевої влади та організацій і експертів з громадського сектору, проте він стосується лише фізичної сфери та зосереджений на людях з інвалідністю. «Центр експертних рішень та адвокації» був впевнений, що цього вже недостатньо, адже у своїй діяльності він вбачав амбітнішу задачу — допомогти людям, які відчувають бар’єри, жити повноцінно та реалізувати себе в будь-яких сферах.
Тож у межах Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору організація запропонувала впровадити Ради безбар’єрності ще й у громадах. Адже на локальному рівні не було майданчиків для спілкування громадськості та місцевої влади. Разом з Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України та Уповноваженою президента з питань безбар’єрності Тетяною Ломакіною «Центр експертних рішень та адвокації» запропонувала новий формат — дієвіший і сучасніший, який залучає громадськість і є більш експертним.
На рівні громади Рада безбар’єрності — це дорадчий орган міського голови, завдяки якому він моніторить, чи працює місцева політика безбар’єрності та чинні програми, наскільки ефективні кроки, які роблять у цьому напрямку.
У робочі групи входять різнопрофільні фахівці та ті, хто має особистий досвід подолання бар’єрів — як люди з інвалідністю, так і представники громадських організацій, різнопланові експерти, активні мешканці міста тощо. Їхні особлива візія та ширший погляд на проблеми та рішення мають допомогти органам місцевого самоврядування в довгостроковій перспективі розробити доступний і комфортний для життя простір, враховуючи потреби різних громадян. Саме ці експерти готують пропозиції щодо практичних рішень, шукають способи розв’язання проблем, аналізують стан справ і консультують під час реалізації державної політики у створенні безбар’єрного простору.
Ініціативу вже пілотували у 4 містах, які погодилися першими в Україні створити Ради безбар’єрності на своєму рівні та оцінити те, наскільки ті ефективні та підвищують якість змін. Це Тернопіль, Полтава, Рівне і Славутич.
Радниця міського голови з питань безбар’єрності Славутича Тетяна Мельник зазначає, що в громаді вже активно працювали в напрямку доступного середовища з 2021 року, тож з активізацією Ради безбар’єрності зміни тільки пришвидшилися. Зокрема сам дорадчий орган переформатували так, щоб взаємодіяти ефективніше. Якщо раніше до його складу входили переважно керівники підприємств та установ, то зараз це різні групи населення: люди з інвалідністю, представники влади, батьки з маленькими дітьми, люди старшого віку, мама дитини, яка пересувається на колісному кріслі.
«Я як радник можу бачити одну площину. А коли ми збираємось таким складом, то маємо ширший кут огляду. Це різнопланова фокус-група та незамінний інструмент для місцевої влади, щоб побачити ситуацію у місті очима його мешканців. Зафіксувати проблеми в громаді та зрозуміти, чому вони є такими та що з ними робити. Чи правильно ми плануємо діяти? Чи може краще першочергово зробити інші кроки? Може щось треба поставити в пріоритет, а інше залишити на довший термін?» — пояснює Тетяна.
Також радниця ділиться, що після зустрічей з громадськістю стало зрозуміло:
Більшість погоджується, що безбар’єрність на часі, але не всі знають, які напрямки вона охоплює.
Хоча є й інші думки — ніби зараз це не є пріоритетним напрямком. Однак, і це зазначено зокрема в Національній стратегії, безбар’єрність — для всіх. Це базовий рівень комфорту не тільки для людей з інвалідністю, а й для інших верств населення. Для студентів, які носять важкі речі, для мам з дитячими візочками, для людей старшого віку, для тих, хто тільки що пережив операцію або зламав ногу. І зокрема для ветеранів, які повертаються з фронту з пораненнями.
У Славутичі зосереджуються на шести напрямках, які мають значно вплинути на загальну доступність. Фізичний — будь-хто може вільно пересуватися містом, користуватися транспортом, відвідувати публічні місця тощо. Інформаційний — люди мають однаковий доступ до інформації в різних формах, незалежно від їхніх функціональних порушень чи комунікативних можливостей. Цифровий — доступ до технологій для всіх груп населення, зокрема для людей старшого віку та з інвалідністю. Освітній — якісне та доступне навчання, незалежно від віку, стану здоров’я та місця проживання. Економічний — умови для працевлаштування та відкриття власної справи. Та соціально-громадянський — рівні можливості участі для всіх в житті громади та держави.
«Безбар’єрність починається з культури спілкування, толерантності, ментального здоров’я та турботи одне про одного. Вміти комунікувати завжди важливо, а в наш складний час ще більше», — додає Тетяна Мельник.
Для того, щоб стратегічні кроки за всіма шістьма напрямками були ефективними та дійсно потрібними, без Ради безбар’єрності рішення не ухвалюють. Спочатку проходить зустріч із громадськістю, де підтверджують або навпаки спростовують актуальність окреслених напрямків. Далі — скликають Раду безбар’єрності, де обговорюють конкретні зміни. Наступним відбувається засідання виконавчого комітету та схвалення програми, і вже потім питання виноситься на засідання сесії міської ради. Саме депутати міської ради ухвалюють рішення щодо внесення змін та виділення коштів.
«Такі зустрічі необхідні, адже допомагають побачити сліпі до того зони. Наприклад, ми розробили мапу безбар’єрності з доступними маршрутами для маломобільних груп населення. І коли цей проєкт обговорювали на зустрічі з громадськістю, то учасники порекомендували зробити мобільний додаток за принципом навігатора (зі звуковим супроводом). Щоб люди не тільки бачили зручний маршрут, а й могли чути підказки. Про такий нюанс я сама навіть і не подумала б», — розповідає Тетяна.
На зустрічах з Радою безбар’єрності в Славутичі розглядають різнопланові питання. От лише деякі з тих, що озвучені на зустрічі з мешканцями міста, та обговорюватимуть найближчим часом на засіданні ради:
• Опитування бізнесу щодо адаптації робочих місць для людей з інвалідністю, можливості та готовності самих підприємств;
• Облаштування дитячих ігрових кімнат у закладах та установах;
• Адаптація сайту міста для людей з повною втратою зору, тобто створення аудіосупроводу;
• Вивчення питання цифрового фонду для міської бібліотеки;
• Надання інформації простою та доступною мовою, скажімо, без слів, які можуть не зрозуміти люди старшого віку;
• Підготовка фахівців, адаптація до сьогодення;
• Ремонт у вбиральнях для дітей з інвалідністю у закладах освіти;
• Впровадження соціального таксі не тільки для людей з інвалідністю, а й для інших груп населення, які цього потребують;
• Закупівля м’яких нош для людей з інвалідністю.
«Ці питання ми будемо обговорювати на засіданні та вирішувати, що зробити першочергово. І це тільки частина різнопланових робіт, де треба вивчити вартість, питання закупівлі та виконання робіт тощо. Лише після цього вони будуть виноситись на сесію міської ради», — пояснює Тетяна.
Славутич вже має неабиякі успіхи в розбудові доступного середовища.
Так, у місті хваляться найкращим в Україні Інклюзивно-ресурсним центром. В цій установі проводять комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини, надають психолого-педагогічні та корекційно-розвиткові послуги, забезпечують системний та кваліфікований супровід дитини з особливими освітніми потребами. Професійні психологи, дефектологи, логопеди, масажисти проводять індивідуальні та групові заняття. В Центрі вивчають моторику та звук, постійно експериментують, займаються творчістю. Для доступності у будівлі зробили капітальний ремонт, поставили пандуси та інклюзивні вбиральні, закупили обладнання та облаштували кімнату для немовлят.
У Славутичі активні зелені парки, майже в кожному дворі є тренажери, а на стадіонах — майданчики. Пандуси для міста — не новинка, а базовий атрибут комфортного життя. Ними облаштували Славутський музей (в якому також є вбиральні для маломобільних груп), універмаг «Десна», Славутицький ліцей, лікарню, публічні місця тощо. Те ж саме стосується занижень бордюрів — здавалося б, така дрібниця, але суттєво полегшує життя людям на кріслах колісних, з дитячими візочками та й з просто важкими валізами. Також по місту встановили три мобільні вбиральні для маломобільних груп населення, а скоро запрацює ще й басейн, який є частиною реабілітаційної програми.
Проте фізична доступність, як зазначає Тетяна, — це достатньо болюче питання. Адже часто встановити пандус або підіймач просто неможливо через планування будівлі. Тож на зустрічі з Радою безбар’єрності зокрема буде обговорюватися варіант облаштування окремого виходу безпосередньо з квартири, якщо людина на кріслі колісному погодиться переїхати на перший поверх.
Крім того, в Славутичі відкрили Молодіжний простір, які сама Тетяна називає «шикарними», адже будували його за всіма стандартами безбар’єрності. Грамотно облаштований ЦНАП — окрім входів, виходів, пандусів, вбиралень, в установі разом з Українським товариством глухих запрацювала програма для людей, які потребують перекладу жестовою мовою.
На базі лікарні розпочав свою роботу реабілітаційний центр зі спеціальними тренажерами. Також почали реконструкцію фізкультурно-оздоровчого комплексу «Богатир». Зараз стоїть лише каркас, адже споруду розібрали й перебудовують на повністю безбар’єрну: з пандусами, підіймачами, поручнями тощо.
Для людей старшого віку в Славутичі працює Університет для дорослих. Студенти активні — нещодавно повернулися з фестивалю в Італії, беруть участь і перемагають у конкурсах, танцюють, співають, навчаються користуватися гаджетами, вчать англійську та українську мови.
ВПО також можуть отримати допомогу в місті. Наприклад, триває проєкт з реконструкції дитячого садочку. Половину будівлі перероблюють під житло для нових славутичан, а інша буде виконувати свої звичні функції дитсадочка. Весь простір роблять доступним і безбар’єрним, зокрема облаштовують укриття.
Працюють і в напрямку економічної безбар’єрності. Тетяна розповідає про підприємців, які переїхали до міста з Маріуполя і релокували свій бізнес. Міська влада надала їм все необхідне для того, щоб залишитися тут: від житла і моральної підтримки до супроводу з документацією. Тож Родина Бубнових, яка робить неймовірні борщі, супи та інші смачні та корисні страви в реторт-пакетах тривалого зберігання, осіла в Славутичі.
Тетяна зазначає, що раніше зміни відбувалися безсистемно: «Тепер, коли ми більше занурилися в цю сферу, то зрозуміли — потрібно не зупинятися та діяти. В цьому незамінною є команда однодумців, людей, які йдуть до мети. Це робота на результат і на місто. Ми всі розуміємо, для чого це робимо, і хочемо досягти кращого для Славутича».
Найскладніше — це знайти кошти та розуміння у людей, для чого це потрібно.
«Завжди буде хтось незадоволений, хто буде казати: “Та навіщо це треба? Немає, куди вкласти гроші”. Але та сама людина, коли побачить результат, буде ставити вже інші запитання: “Чому тільки там? Чому у цього є, а у мене немає?” Хочеться, щоб громадяни говорили не лише про недоліки, а й про те, що зроблено класно. Було б чудово, щоб і бізнес приєднався, тому що ми можемо тільки рекомендувати, але не наказувати. А хочеться, щоб заклади у нас були теж безбар’єрними, щоб в перукарню або готель людина з маломобільної групи населення теж могла зайти, або просто зі своєю родиною пройтись і відпочити десь в ресторані.
Головне — спілкуватися з людьми та шукати точки перетину. Наприклад, деякі підрядники, які багато років працюють на об’єктах, мене вже знають. Я завжди перевіряю об’єкти, де відбуваються ремонти, зі словами: “Так, це знову я”. На жаль, будівельники не зовсім розуміються на питаннях безбар’єрності. І коли їм пояснюєш, що двері повинні бути не просто з доводчиком, а цей доводчик має бути з фіксатором, натикаєшся на запитання “Для чого?” Проте тішить, що люди дослухаються. Щобільше, навіть телефонують потім і консультується», — розповідає Тетяна.
Небайдужим громадянам Тетяна радить: критикуйте і критикуйте багато, але конструктивно. Підкажіть, як ситуацію можна вирішити. Завжди починати варто зі спілкування, а не зі звинувачень. Якщо управляюча компанія виконує ремонтні роботи в житловому будинку — поговоріть з людьми. Чи зручні їм ці важкі двері, які встановили? Чи можливо зробити контрастне маркування сходів? Якщо вже ви робите ремонт, поставте себе на місце людини, яка буде користуватися результатом. Чи буде зручно мамі з візочком зайти у під’їзд, де ви встановили двоє дверей на маленькій відстані одна від одної?
«Безбар’єрне суспільство — це суспільство, де приймають, поважають і цінують кожну людину, попри її вік, стать, походження, соціальний статус, стан здоров’я тощо. Це суспільство, якого ми всі прагнемо. Та перший крок до цього — це прийняття того, що всі люди різні. Хтось високий, хтось низького зросту, хтось носить окуляри, а хтось потребує специфічного харчування, хтось живе в столиці, а хтось — в невеличкому селі. І, звичайно, у кожного з нас є свої потреби, можливості та унікальне уявлення про світ.
Якщо ми приймаємо це людське різноманіття, то намагаємося якомога більше різних потреб врахувати, коли щось створюємо або будуємо для публічного використання. Це про дійсно універсальний дизайн, який є проявом поваги та розуміння. І не лише архітектори, а й всі люди, які створюють послуги, продукти та інформацію мають свідомо розробляти їх так, щоб ними могли скористатися якомога більше різних людей. Це про освітні, медичні, соціальні, адміністративні, транспортні, комунальні послуги тощо.
Для мене створення Ради безбар’єрності є сповіщенням, що в цій громаді вирішили — всі люди важливі та всім потрібна безбар’єрність. Якщо є це усвідомлення, то далі ухвалюється стратегічне рішення. Потім використовується правило «нове робимо правильно, старе переробляємо». Якщо такого підходу немає, то з’являється установка — злі та погані люди в уряді придумали складні завдання, треба їх уникати, не виконувати нові державні норми та підходи, а робити все по-старому. Таке теж, на жаль, буває.
Щоб не стати заручниками такої установки, варто уважно слідкувати за умовними «дорожніми знаками» — показниками ефективності діяльності. Тому Рада безбар’єрності працює на основі планового документа (місцевої стратегії безбар’єрності, плану розвитку міста тощо), який чітко визначає, як це місто, село, селище йде до доступності, інклюзивності, соціальної згуртованості.
По суті, Рада безбар’єрності — це робоча нарада зацікавлених сторін, які рухають безбар’єрність у громаді. Вони мають збиратися раз у квартал, перевіряти показники виконання завдань та звіряти дані.
У складі ради можуть працювати керівники департаментів, які в громаді відповідають за цей напрямок: місцеві депутати, локальні бізнеси та бізнес-асоціації тощо. Зокрема до її складу мають входити громадські діячі, які вже здобули експертизу та досвід активної дії. Вони знають, як реалізовувати проєкти, об’єднувати людей, проводити громадські слухання, боротися за виділення бюджету. Це ті діячі, які мають досвід розв’язання проблем. Перед засіданнями місцевої Ради безбар’єрності рекомендуємо організовувати обговорення з громадянами, щоб почути від них про наявні виклики та зафіксувати, що зараз мешканців громади турбує.
Кейс Славутича — це приклад, коли в малому місті чітко сформулювали виклики та рішення, на основі чого зробили стратегічний документ, який вже навіть двічі переглядали. Міська влада слідкує за тим, що вдається, а що ні, як розподілити кошти, як змінюються настрої та виклики, які озвучують громадяни, що ще можна зробити. Коли люди починають думати, як розв’язати питання, то вони знаходять механізми, які дозволять це зробити.
Що мені також подобається у випадку Славутича — це спочатку була ініціатива мера. Він пішов з обговоренням до людей, потім до міської ради, вони довго дискутували щодо того, треба кошти на утеплення фасаду чи на пониження бордюрів. Грошей більше не стало, але їх почали пріоритезувати. А вже далі, коли вони стали співпрацювати з міжнародними партнерами, то в нових реконструкціях або капітальних ремонтах почали враховувати питання доступності та безбар’єрності.
Шлях до безбарʼєрності в громадах починається з ініціативних громадян. Тож якщо ви відчуваєте потребу змінити щось у своєму місті, селі чи селищі, то вже сьогодні ви можете спланувати свої дії та зробити перший крок до створення безбар’єрного майбутнього України безпосередньо поруч із собою».
Проєкт «Безбар’єрність спільними зусиллями» впроваджував «Центр експертних рішень та адвокації» за підтримки ПРООН в Україні та за фінансування Міністерства закордонних справ Данії.