В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийшло 20 матеріалів, а в останньому з них — історія, яку записала Тетяна Скиба. Вона про Тернопільський обласний центр комплексної реабілітації, усі 44 працівники якого з початку повномасштабного вторгнення почали працювати волонтерами. Про те, як соціальні робітники допомагали військовим та переселенцям, як продовжують робити це на восьмий місяць війни в тилу, водночас не забуваючи про свої професійні обов’язки, розповідає Наталя Турецька, директорка цього закладу.
Перший день повномасштабного вторгнення пригадую так: о 7 ранку адміністрація вже була на роботі. З нашими працівниками ми домовилися, що хто може і відчуває себе в безпеці на роботі, той приїжджає сюди. Люди приїхали. З того моменту і впродовж наступних чотирьох місяців це місце стало для нас другою домівкою, адже ми перебували тут цілодобово. Двадцять чотири години на добу ми приймали людей з домашніми улюбленцями. Все тому, що частину приміщень виділили для прихистку переселенців, які проїжджали місто транзитом. Також вантажили гуманітарну допомогу, проводили телефонні консультації. Ще займалися збором, сортуванням, відправкою і доставкою необхідних речей на блокпости до наших бійців, об’єкти територіальної оборони, гарячі військові точки, а також людям, які опинилися у складних умовах через активні бойові дії.
Захисний одяг
Ще до війни у нашому центрі ми організували швейну майстерню. Тоді це був пілотний проєкт соціального підприємства, який мав на меті допомагати дітям та молоді з інвалідністю розвиватися, зрозуміти сутність підприємницької діяльності та спробувати реалізувати власні ідеї у життя.
До повномасштабного вторгнення ми шили гномиків, подушки. Але з першого дня війни все змінилося кардинально. За швейні машинки сіли працівники закладу. Вони почали день у день шити речі захисникам, які знаходилися на фронті. Ми робили устілки, підшоломники, нашоломники й багато чого іншого. В нас взагалі все відбувалося за таким принципом: треба щось робити — сідаємо і робимо. Цікаво, що мої колеги раніше ніколи в житті цим не займалися. Але зараз всі вже навчилися шити й часом їхню роботу не відрізниш від того, що може зробити професійна кравчиня.
Також від початку війни у нас не припиняється робота над виготовленням маскувальних сіток та костюмів. Останні мають свою особливість — кожен з них плетуть для конкретного бійця. Треба знати його зріст і роботу, яку він виконує на війні, аби зробити накидку як слід. Все через те, що мета «кікімори» — «розмити» образ людини, дозволити бійцю розчинитися в ландшафті настільки, щоб людське око фізично не могло його розпізнати. Тому важливою є кожна частина роботи, адже від підбору матеріалу, плетіння візерунка та кріплення тканини залежить безпека воїна на передовій.
Я не знаю, яку точну кількість речей для військових ми зробили. Ми не підраховували, бо їх було справді дуже багато. Проте швейна майстерня продовжує працювати й зараз.
Окопні свічки
План виготовляти свічки для захисників на фронт виник після слів нашої колеги Христини: «Я побачила таке в інтернеті, це просто і дуже легко робити. Давайте?» Оскільки всі фантастичні задуми ми перевіряємо на практиці, цю ідею також взялися втілювати.
Пригадую, першу свічку зробили ще влітку. Тоді їх виготовляли не дуже багато, адже тепла і світла було і так достатньо. Активний процес стартував два тижні тому, коли по-справжньому прийшло відчуття осіннього холоду. Тоді ми зрозуміли: пора братися і за цю справу.
Щоби зробити свічку такого формату, потрібно зовсім небагато матеріалів: картон, бляшанка від консерви, віск і парафін. Взагалі ми багато робимо з таких предметів, що, здавалося, можна вже викинути у смітник. Але якщо поєднати руки й фантазію, то виходить річ, яку можна назвати справді ефективною.
Щодо процесу виготовлення, то робити це також просто. Для цього потрібно нарізати смужки картону, згорнути його «равликом», помістити в бляшанку і залити розігрітим рідким воском. В результаті цих покрокових дій отримуємо готову свічку, яка називається окопною.
Окопна свічка зі звичайної використаної банки з-під кільки горить три години. Такий же виріб, але менших розмірів — півтори. В чому її особливість? Насамперед вона дозволяє швидко закип’ятити воду, обігріти бліндаж на передовій, допомогти розпалити багаття або просто наповнити простір світлом чи зігрітися. В останньому варіанті ми переконалися самі. Адже в приміщенні кухні, де зараз працюємо над свічками, опалення не має. Кожного разу ми скаржимося одна одній, що якось холодно, але в процесі роботи стає жарко і ми починаємо скидати з себе верхній одяг. Тому це справді теплий процес, під час якого ми також зігріваємося. Настільки, що наша локація навіть отримала назву «гарячий цех».
На сьогодні маємо достатньо людей, які хочуть долучатися до справи. Це і діти, і батьки, і працівники центру. Скажу, що для наших вихованців це навіть одне з корисних та розвиваючих занять. Адже воно поєднує декілька нових навичок: розвиток комунікативних здібностей, координації та контакт з теперішньою реальністю, в якій ми живемо.
Всіх наших людей можна описати одним словом — вмотивовані. Ми справді знаємо, для чого і кого це робимо. Бо в кожного з нас є рідні, друзі, серед яких і чоловіки, і жінки — вони зараз на фронті. Атмосферу, яка панує під час роботи, я порівняла б з вечорницями чи навіть толокою, які так же колись об`єднували наших предків. Знаєте, в таких об`єднаннях є щось сильне, мабуть, це спільна мета. У нас багато енергії, тепла, заряду на перемогу і на збереження життя кожного українського захисника.
Психологічна допомога
Переживання війни — це тяжко. В кожного з нас воно різне. У військових також. Наші спеціалісти це знають і розуміють.
Коли почалася повномасштабна війна, ми вже були навчені. Бо всі вісім років розуміли, що будемо працювати із військовими у напрямку психологічної підтримки. У 2017 році ми прийняли спеціальну програму реабілітації учасників АТО та членів їх сімей. І для нас це не просто програма, а вже статутна діяльність.
Зараз фахівці центру є волонтерами-психологами для бійців, які перебувають на ротації та на лікуванні. Ми працюємо з хлопцями дистанційно або ж в тих місцях, де вони перебувають і не мають змоги фізично відвідувати консультації в нашому закладі.
Я не хочу сказати, що кожен боєць має посттравматичний стресовий розлад, в жодному разі ні. Але краще хай у кожного буде місце, куди можна звернутися у випадку такої потреби. Бо адаптація від окопів до мирного життя зовсім непроста.
Допомагають нам у цьому напрямку і діти. Наші вихованці виготовляють для військових різні патріотичні речі. Знаємо, що в тяжкі моменти саме такі маленькі приємності гріють душу та додають мотивації, тому ми не втомлюватимемось дарувати воїнам необхідний стимул, надію та любов у вигляді предметів-оберегів.
Спільна мрія
У нашої команди, як і у всіх українців, сьогодні мрія одна: дочекатися дня перемоги в цій кривавій війні. Тоді буде багато радості й багато сліз. Буде дуже ґрунтовний підсумок з аналізом усього зробленого. І аналіз проколів, помилок також.
Щодо роботи — ми продовжимо втілювати плани, які призупинились через війну. Адже маємо багато розробок, які чекають слушного моменту, в тому числі інтенсивніше працюватимуть наші міжнародні програми розвитку та обміну досвідом. Для усіх працівників у цей день буде спільна відпустка з виїздом з Тернополя. Це буде велике свято для всіх, з ким працювали, хто допомагав, і обов‘язково із захисниками, які нам вибороли Перемогу. Якби хто знав, як ми за це всі молимось, коли працюємо…