«Мій тато був бойовим медиком. Коли він їхав на війну, я дала йому жуйку. А коли привезли його тіло, серед речей була ця сама жуйка. Він її беріг. Було так дивно її знову побачити».

Іванка розповідає про свого батька, який загинув у грудні 2023 року. Він любив грати на гітарі та співати. Для дівчинки, якій 9 років виповнилося якраз у кемпі, гітара завелика. Тому вона ледве не весь час носить із собою невеличку помаранчеву укулеле.

«Я вже майже звикла, що мій тато загинув. Раніше, коли я про нього говорила, то постійно плакала. Я все ще дуже його люблю, але плачу тепер рідко, — зізнається вона. — Однак я мрію, щоб він воскрес, хоча всі кажуть, що це неможливо. Ще я б хотіла, щоб війна закінчилася. Вже була Перша світова, Друга, а зараз ніби Третя, це ну дуже дивно».

Іванка — одна з 50 учасників вже 11-го Gen.Camp. Це унікальна ініціатива, в межах якої дітей віком від 7 до 17 років на кілька тижнів вивозять у мальовничі Карпати, щоб гуляти, грати, спілкуватися — і вчитися проживати своє горе. Адже всі вони через вторгнення Росії втратили своїх рідних. А за форматом життєрадісного кемпу насправді ховається потужний психологічний інтенсив.

Згадати цінність життя

Життя у Gen.Camp — за графіком: підйом о 8, триразове харчування, двічі на день снеки, а ще — лекції, настільні ігри, басейн, спорт, танці, кіно на надувному кінотеатрі просто неба, прогулянки в гори та багато іншого. Телефони — лише годину на день. А ще — індивідуальні та групові психологічні заняття з дітьми.

«Ми беремо найвищу концентрацію горя і пробуємо допомогти дітям з ним впоратися, віднайти надію і спосіб рухатися далі», — каже головна психологиня Gen.Ukrainian Вануі Мартиросян.

Найвища концентрація горя — не фігура мови. Повз нас пробігає хлопчик, мати якого росіяни зґвалтували й вбили в сусідній від нього кімнаті. Інший підліток — нині 9-річний Міша — під час авіанальоту злякався і побіг в кімнату до батьків — у цей момент прилетіло в дитячу, його брат і сестра загинули. У кемпі він вже вдруге. У квартиру 12-річної Аріни влетів ірано-російський «Шахед». Вона власноруч відкопувала з-під завалів свого 6-го поверху батька і брата. Останній не вижив.

У 10-річного Артема загинув батько — він був командиром відділення протитанкових ракетних комплексів, підірвався на міні. Після цього хлопчик сильно зблизився зі своїм дядею, але той теж пішов воювати й вважається зниклим безвісти. Та Артем сам каже про нього: «Також загинув».

Хлопчик мріє стати пілотом.

«Дуже подобаються літаки. Особливо захоплююся Ан-225 “Мрія” — це найбільший літак світу!»

Як пояснення, наскільки він був великий, Артем проводить військову аналогію: «”Мрія” могла б за один раз перевезти десь 20 танків Леопард!»

Ан-225 встановив близько 240 різноманітних світових рекордів. Але у перші ж дні він опинився на шляху повномасштабного вторгнення РФ й був знищений.

Артем підкреслює, що хоче стати не просто пілотом, а саме військовим льотчиком. Насправді чимало дітей з тих, які втратили близьких, розмірковують про кар’єру в армії.

«Деякі з них думають про помсту, хочуть знайти людину, яка стріляла в їхніх рідних. Ми не забороняємо їм злитися, ми кажемо: ненависть — це нормально, ти маєш на неї право. Але ми намагаємося повернути цих дітей до цінностей себе, свого життя, перетворити гнів не на помсту, а на силу бути й створювати», — поясняє головна психологиня Gen.Camp. 

Багато з цих дітей просто не знали, як проживати горе. Близькі загинули — а як це осмислити, як відгорювати, як жити далі? Gen.Camp намагається навчити це робити.

Гейміфікований порятунок

Дівчинка лежить на галявині й дивиться в небо. Тим часом ще кілька дітей натягують над нею кількаметрову прозору сітку, кидають туди різноколірні кульки й починають ходити по колу. Кульки підстрибують вверх і вниз над дівчиною, вона дивиться на них знизу і посміхається.

Це — одна з практик Gen.Camp. Кульки — це страхи, які до цього назвала дитина. А те, як вони дуже близько, однак не падають на дівчину — символ того, як страхи можна тримати під контролем.

Ще одна методика — діти беруть стільки дзвоників, скільки у них страхів, й розвішують їх у своєрідний коридор. Ним треба пройти, не зачепивши жоден дзвоник.

«Це гра на закріплення ідеї обережності. Страх може бути корисним — він допомагає нам бути обережними. У цьому лабіринті є можливість подолати зокрема стигму, що боятися — це слабкість», — пояснює принцип Вануі.

Буває, що діти відмовляються йти на контакт. Уникають будь-яких активностей, а якщо все ж доводиться, то, наприклад, демонстративно б’ють по всім дзвоникам. Такі ситуації намагаються вирішити на індивідуальних зустрічах з психологами — вони у кожної дитини відбуваються постійно. Крім того, щодня також групова терапія. Ця комбінація розваг, спільних та особистих психологічних практик дає результат. 

Всього через 11 Gen.Camp пройшло вже понад 500 дітей. Більшість із них стали краще розуміти свої емоції й те, як жити з ними далі. Вони перестають ховати своє горе десь глибоко, і розуміють: підтримка є. Загалом в Україні понад 313 тис. дітей мають офіційний статус таких, які постраждали через війну. Ще 1,6 млн знаходяться на тимчасово окупованих територіях. 2,1 млн дітей шкільного віку були змушені покинути батьківщину через агресію РФ. Всі вони втратили свої долі — втратили шанс прожити власне життя.

В Україні безліч дітей, які потребують підтримки — ще за даними 2022-го, близько 75% усіх дітей держави зазнали травматизації психіки на тлі війни. Цьогоріч до Gen.Camp прийшли сотні заявок, але за одну зміну на реабілітацію можуть взяти лише 50 учасників.

За словами організаторів кемпу, після Другої світової війни по всьому світу відновлювали інфраструктуру, міста, природу. Але ніхто не відновлював самих людей. Gen.Camp робить це прямо зараз, поки в 500 км триває війна.

Намалювати страх

Вечір одного з днів — це «Хто хоче стати мільйонером?». Серед питань, наприклад: яка найбільша країна Європи (Україна). Або: скільки лапок у павука (вісім). Та є й хитрі — скажімо, який місяць має 28 днів (кожен із них має).

За призи — генчики. Це місцева валюта, яка заробляється знаннями, активністю чи добрими справами. Наприкінці кемпу на неї можна буде купити, наприклад, додатковий час у басейні, фільм після відбою чи навіть право полити тьюторів льодяною водою.

Під час вікторини поділені на команди діти, забувши про все, обговорюють, сперечаються, вигукують відповіді. Але про те, чому вони тут, нагадують розкладені в іншому кінці залу картинки. Це — ще одна з практик Gen.Camp: зобразити свій страх.

«Я намалювала смерть і війну. Це мій головний страх. Під час будь-якого обстрілу тебе може вбити дрон або ракета. А ще намалювала майбутнє. Тому що мені страшно, що буде далі», — каже 17-річна Валерія.

Вона найстарша на кемпі й вже навіть вступила на перший курс університету, вивчатиме архітектурний дизайн. Валерія займається волейболом і танцями. Вісім місяців вона провела в окупації. Її батьки допомогли виїхати на підконтрольну Україні територію 50 людям. Після окупації дівчина довго боялася людей у військовій формі, хоч і розуміла, що це вже свої. Батько Валерії пішов служити й загинув на фронті у квітні 2024-го.

Деякі діти не хочуть говорити про свої втрати. Інші навпаки відчувають, що мають це робити. 10-річний Давид каже: мій тато був героєм, всі повинні про це знати.

Його батько працював рятувальником у Держслужбі з надзвичайних ситуацій.

«Це було 13 липня 2024. Вороги запустили ракету. Батько поїхав на це місце — і вони якраз вдарили ще раз. Тато зумів всіх врятувати. Всіх — але не себе».

Батько Давида працював на місці вибуху. Коли прийшло попередження про повторний пуск, були лічені миттєвості, щоб сховатися. Рятувальник завів підлеглих і цивільних в бомбосховище, але сам укритися не встиг. Він посмертно отримав звання Героя України. Хоронили у закритій труні — через це Давид потай все ще сподівається, що трапилася якась помилка і тато живий.

Бити по місцю попереднього прильоту, щоб уразити рятувальників та медиків — стандартна тактика росіян. Почали вони ще в Сирії. В Україні кількість ударів, що мають ознаки подвійних, ще минулого року перевищила 60, підрахувала громадська організація Truth Hounds.

Давид розповідає про тата з гордістю. Сам він мріє стати співаком і навіть пише музику за допомогою штучного інтелекту. З іноземних музикантів йому подобається Шакіра. 

Під час спортивної години Давид із силою б’є боксерську грушу. «Вгадайте, кого я уявляю! Я його ненавиджу! — раптом звертається він до друзів. — Підказка: він не в Україні».

Відповідь вгадують швидко — Путін. Хлопець продовжує з усіх сил лупити грушу.

В кемпі у Давида 43 генчики. Це багато — наприклад, додаткова година басейну коштує 10.

На питання про те, що б він робив, якби мав нескінченну кількість генчиків у реальному житті, Давид після коротких роздумів відповідає: «Я б все віддав солдатам і рятувальникам».

Пам’ятати

Дивлячись на те, як ці діти граються в настолки чи волейбол, верещать, стрибаючи у басейн, чи носяться по танцмайданчику на Неоновій вечірці, легко забути, чому вони тут. Та вони у кемпі не просто тому, що це діти, які заслуговують на дитинство. Вони тут, тому що пограти у волейбол чи поплавати з ними вже ніколи не зможуть близькі люди: батько, мати, сестра, брат.

«Я не пам’ятаю, як почалася війна, — каже нині 15-річний Ілля. — Мені нічого не казали. Але я пам’ятаю день, коли на війну пішов тато».

Батько Іллі записався служити добровольцем. Він загинув, намагаючись врятувати побратима. Коли на честь батька відкривали меморіальну дошку, всю церемонію Ілля стояв із закритими очима.

«Я бачив багато татусів. Але мій був найкращим. Він завжди знаходив для мене мотивацію. Ми любили щось ремонтувати разом — особливо шафу, яка весь час чомусь ламалася. Вона все ще ламається, але тепер я ремонтую її один».

Ілля мріє стати баскетболістом, майже щодня ходить на тренування. Якщо не вийде у спорті — каже, що стане протезистом: «Я дивився про це і в кіно, і реальні ролики шукав. Ось людина нічого не може, а ось за допомогою протезиста вже повертається до нормального життя. І люди такі щасливі на цих відео. Я б хотів, щоб і моя робота приносила такі емоції. Щоб мене пам’ятали. Як мого батька».

Ключова задача фахівців Gen.Camp — навчити дітей пам’ятати про свою втрату, але жити далі. Один із днів так і називається — День пам’яті, коли всі віддають шану своїм загиблим близьким. 

У призначений час 9-річна Іванка лишила в кемпі своє помаранчеве укулеле й пішла на найближчу гору. Там вона запалила свічку.

«Я хочу, щоб батькові було краще видно. Я хочу, щоб він знав, що я його люблю».