Наприкінці липня в Україні відзначають День медичних працівників. Волонтери FRIDA Ukraine після роботи у своїх лікарнях і клініках продовжують працювати — їдуть у прифронтові та віддалені громади, де люди не можуть потрапити до потрібного спеціаліста місяцями або й роками. Вони проводять прийоми неподалік від лінії бойових дій, працюють у підвалах, сільських будинках культури й школах. Часом лікарі FRIDA стають єдиними медиками, які за останній час змогли дістатися до громади. П’ятеро досвідчених волонтерок і капітанок FRIDA Ukraine розповіли про місії, які найбільше закарбувалися в їхній пам’яті: поїздку до Часового Яру, роботу в громадах півдня та прикордонної Сумщини, зустрічі з переселенцями на Дніпровщині й дітей зі Знам’янки.
Владислава Романюк: «Ми мали показати людям, що світ про них не забув»
Декілька років тому керівник адміністрації Часового Яру звернувся до FRIDA Ukraine з проханням приїхати до кількох десятків цивільних, які на той момент ще залишалися в місті. Поруч проходила лінія зіткнення, а медичних та інших цивільних служб там фактично вже не було.
Рішення про поїздку далося команді непросто. Ризик був надзвичайно високим. Після обговорення з лікарями та керівництвом організації восьмеро медиків різних спеціальностей у супроводі військових вирушили з Краматорська до Часового Яру.
Незадовго до прибуття команди неподалік від місця, де на лікарів чекали люди, стався обстріл. Один із чоловіків дістав смертельне поранення. Лікарі одразу почали надавати допомогу, однак врятувати його не вдалося. На той час у місті вже не було ані поліції, ні екстреної медичної допомоги, ні інших служб. Команді довелося не лише констатувати смерть, а й допомогти керівнику адміністрації, який залишався єдиним представником цивільної влади на місці, повантажити тіло загиблого в автобус.
Після цього лікарі продовжили роботу. Разом із місцевими жителями вони спустилися в підвальне приміщення і просто там організували прийом. В окремих куточках працювали офтальмолог, кардіолог та інші спеціалісти. Це зовсім не нагадувало звичайну медичну місію, однак команда намагалася зробити максимум із того, що було можливим у цих умовах.
Для Владислави Романюк ця місія мала особливе значення: «У людей було відчуття, що про них забули абсолютно всі. Нашій невеликій команді було важливо показати, що поза цією лінією залишається світ, якому вони не байдужі».
Ірина Власенко: «Я привожу людей до людей»
Однією з найбільш важливих для Ірини Власенко, дерматологині та капітанки FRIDA Ukraine, стала місія в селище Лимани на півдні України.
Це невелика, але надзвичайно згуртована громада. Тут підтримують місцевих жителів, приймають внутрішньо переміщених людей і постійно шукають способи допомагати військовим — навіть тоді, коли самі живуть у небезпечному регіоні й мають дуже обмежені ресурси.
Лікарі проводили прийом у невеликій будівлі, яка одночасно слугувала старостатом, поштою та пральнею. Там же громада організовувала благодійні розіграші продуктових наборів. Місцеві жителі (переважно бабусі) купували лоти, а зібрані кошти передавали на потреби війська.
Ірину вразило, що люди, які самі мають небагато, продовжують шукати власні, іноді дуже прості й винахідливі способи підтримувати інших.
Особливе значення мала для неї й сама дорога на південь. Ірина родом із Мелітополя, тому такі поїздки дають їй можливість хоча б подивитися в бік рідного міста. «Південь треба вміти любити. Це безкрайні поля: ти їдеш, їдеш, а краєвид майже не змінюється. Але треба вміти надихатися цим вітром, небом і простором», — каже Ірина.
За цією любов’ю до півдня не зникає усвідомлення небезпеки. Ірина відверто говорить, що боїться кожної поїздки. Війна змінюється, зростає загроза дронів, а команда лікарів, яка безоплатно допомагає цивільним, для росіян є вельми пріоритетною ціллю. Для капітанки це особлива відповідальність: вона відповідає не тільки за себе, а й за людей, яких везе на місію:
«Звісно, мені страшно. Я розумію, куди везу людей, і знаю, що люди — наш найбільший скарб. Але я повинна привезти людей до людей. Важливо боятися і робити, бо коли боїшся і не робиш — нічого не змінюється».
Марина Лєснік: «Він примчався на велосипеді, бо чекав саме на нас»
Восени 2025 року команда FRIDA Ukraine вирушила до села Кальченки на Сумщині, приблизно за 18 кілометрів від кордону з Росією. У селі немає централізованого водопостачання та газу, не працює жоден магазин. Попри це, найбільше Марину Лєснік, неврологиню та капітанку місії, вразили не складні умови, а люди.
Жителі Кальченків хвилювалися, як лікарі з різних міст України сприймуть їхнє село. Переживали через кожну дрібницю і намагалися прийняти команду якомога тепліше. Марина згадує громаду як велику родину, у якій люди підтримують одне одного, а староста знає потреби кожного та намагається всіх оберігати.
Команда приїжджала до Кальченків двічі. Під час другого візиту, приблизно за два місяці після першого, лікарі вже побачили конкретні результати попередньої місії. Частина пацієнтів встигла поїхати до Сум на додаткові обстеження. Одна людина вже розпочала лікування онкологічного захворювання, яке запідозрив мамолог FRIDA Ukraine. Інша пацієнтка схудла на 10 кг, дослухавшись до рекомендацій ендокринологині.
Але найбільше Марині запам’ятався 88-річний Іван Никифорович. Коли автобус із лікарями тільки під’їхав до села, він примчав на велосипеді й привіз домашні яблука. Того дня чоловік навіть не збирався на прийом. Він приїхав, бо побачив команду з вікна, хотів подякувати за ліки, які отримав під час попередньої місії, і сказати, що йому стало легше.
«Він виглядав у вікно і думав, коли ж ми приїдемо і чи приїдемо взагалі. Я досі пам’ятаю смак тих яблук. Найцінніше — це розуміти, що наші поїздки не були даремними», – пригадує Марина.
Жителі зустрічали команду піснями, дарували квіти зі своїх городів. У селі навіть створили хор: працівники будинку культури пишуть власні пісні та знімають на них кліпи.
Наразі команда FRIDA не може повернутися до Кальченків через різке погіршення безпекової ситуації — дорога до села щільно обстрілюється. Доїхати непоміченими неможливо. Через це люди ще більше обмежені у можливості дістатися до лікарів або до найближчих населених пунктів.
«Найбільше я мрію про те, щоб ми змогли повернутися. Ці люди заслуговують на найкраще. Вони казали, що навіть мріяти не могли, що стільки лікарів приїде просто до них. Саме заради цього ми й працюємо», — каже Марина.
Марина Брильова: «До нас ідуть не лише за лікуванням, до нас ідуть за обіймами»
Марина Брильова, лікарка-отоларингологиня та капітанка медичних місій FRIDA Ukraine, каже, що кожна її місія «зайшла в серденько і залишила там своє місце». Але особливо Марина згадує останні виїзди на Дніпровщину — регіон, який прийняв велику кількість людей, евакуйованих з територій активних бойових дій на Сході.
Під час однієї з місій близько 90% пацієнтів були внутрішньо переміщеними людьми. Серед них — літні люди, які тікали від обстрілів ще з 2014 року і за цей час втрачали все не один раз. Вони переїжджали трохи далі від фронту, знову облаштовували життя — і знову були змушені їхати.
Однією з пацієнток була 73-річна жінка з тяжким онкологічним захворюванням і метастазами. До приїзду команди вона готувалася особливо. «Вона сказала: “Дівчатка, я нафарбувалася і навіть манікюр зробила. Я так чекала, що до мене приїдуть лікарі”. І вона настільки жива, що поруч із нею самій хочеться жити», — згадує Марина.
Люди приходять на місії не лише по консультації, діагноз чи ліки. Для багатьох літніх пацієнтів, які залишилися самі або живуть удвох із чоловіком чи дружиною, приїзд медиків стає ще й довгоочікуваною людською зустріччю.
«Вони йдуть до нас не тільки за лікуванням. Вони йдуть за обіймами. Ми для них — як діти, онуки, а для декого вже й правнуки», — говорить лікарка.
Особливо важливими для Марини є повторні місії. Коли команда повертається до громади через кілька місяців, пацієнти вже зустрічають лікарів як знайомих. Розповідають, як змінився їхній стан, яких рекомендацій вдалося дотриматися, приносять домашні смаколики й одразу йдуть обійматися.
Допомога також не завершується в день виїзду. Разом із медиками на місії їздить соціальний працівник, який допомагає визначити інші потреби людей. Після поїздки пацієнтам можуть передати медикаменти, засоби гігієни, милиці, крісла колісні, пелюшки чи продукти. Команда залишається з ними на зв’язку і згодом повертається.
Марина ділиться: «Коли виходиш з автобуса, а люди одразу йдуть тебе обіймати, розумієш, що тут робиш щось справді важливе. Ти допомагаєш людям, яким, окрім місії, часто більше ніхто не допоможе».
Ольга Сохацька: «Після першої місії вони стають нашими дітьми»
У межах напряму Little Hearts FRIDA Ukraine співпрацює з дитячими закладами, привозить туди команди педіатрів і лікарів різних спеціальностей. Особливе місце для Ольги Сохацької, капітанки місій і кураторки напряму, посідає заклад у Знам’янці, куди команда вперше потрапила майже випадково, коли шукала нову установу для співпраці.
Лікарів одразу вразили щирість вихованців і ставлення персоналу, який щодня про них піклується. Відтоді команда регулярно повертається, щоб обстежувати дітей, коригувати лікування, надавати рекомендації та допомагати працівникам закладу з доглядом.
Значна частина місій Little Hearts — це розмови, обійми, спільний сміх і можливість просто потримати дитину за руку. Чимало вихованців позбавлені батьківського піклування від народження. Частина з них уже повнолітні, однак через особливості розвитку потребують постійної допомоги й турботи. Для команди вони залишаються дітьми.
«Після першої місії вони стають нашими. Ми вже знаємо, як кого звати, знаємо їхні діагнози, проблеми й емоції. Це наші діти, про яких хочеться опікуватися», — пояснює Ольга.
Вихованці пам’ятають лікарів, знаходять їх у соціальних мережах і запитують, коли команда приїде знову. Дівчина Маша, яка одного разу заспівала для медиків пісню про Україну, продовжує писати Ользі: розповідає про свій день, питає, як справи, і ділиться новинами про інших дітей. Ще є Ліза, яка створює картини та викладає їх бісером. Під час кожного приїзду вона намагається подарувати свою роботу комусь із лікарів. Ольга фотографує картини вже вдома й передає через директора, що подарунки зберігають і цінують. Сама Оля має вже дві роботи Лізуні, як вона її ніжно кличе.
Є у Знам’янці й Сашко — «мегаорганізатор», як називає його Ольга. Під час місій він допомагає збирати вихованців на прийом, супроводжує їх до стоматолога та стежить за чергою. Одного разу між прийомами лікарі побачили в коридорі близько тридцяти крісел колісних із дітьми, яких Сашко самостійно вишикував, щоб усі по черзі організовано потрапили до спеціалістів.
Під час останньої місії вихованці вирішили пригостити лікарів і самі приготували для них велику миску олів’є. Діти з вродженими порушеннями та складнощами з моторикою власноруч нарізали овочі, бо хотіли зробити медикам приємно.
«Наші місії — це про добро. Ми привозимо увагу й тепло. І жоден лікар, який потрапляє сюди, не може залишитися осторонь», — зізнається Ольга.