Ми живемо у часи, коли інтерес до історії помітно зростає — і водночас все більше людей захоплюються історичними міфами. Розібратися, чим справжня історія відрізняється від міфотворчості, не так просто. Люди охоче вірять у те, що звучить красиво і романтично, а міфи досить часто виглядають саме такими. Освітня платформа «Культурний Проект» разом з доктором історичних наук та професором кафедри історії мистецтв Київського національного університету ім. Шевченка Геннадієм Казакевичем провели відкриту онлайн-лекцію «(Арте)факти та міфи давньої історії України». Platfor.ma публікує найцікавіше з неї.
Міфотворчість, пов’язана з історією, значною мірою виникає тому, що люди намагаються перенести у минуле себе, свої уявлення, прагнення і бажання. Коли людина цікавиться історією, вивчає її, вона завжди хоче побачити в цій історії себе. На цьому бажанні й ґрунтуються спекуляції на тему стародавніх пам’яток чи подій історії Стародавнього світу.
Важливо розуміти, що ми не можемо претендувати на остаточне знання суспільства, яке жило за тисячі років до нас. Одна з моїх улюблених цитат французького історика Марка Блока полягає в тому, що жоден історичний феномен неможливо пояснити поза часом його існування.
Тому, наприклад, коли ми бачимо пластину з палеолітичної межиріцької стоянки, яка вважається найдавнішою картою місцевості, ми не можемо стверджувати, що це саме карта. Можливо, це якась замальована сценка з міфології того палеолітичного населення, якщо у них взагалі була міфологія. Можливо, просто хтось сидів і від нудьги креслив якісь лінії, а потім викинув цю пластину. Достеменно ми цього знати не можемо.
Чому ж давньою історією часто маніпулюють і чому з’являються історичні міфи як такі? Зв’язком, який людина відчуває з поколіннями, з предками дуже легко маніпулювати та використовувати його для досягнення певної політичної мети. Найдавніші приклади таких міфів сягають епохи античності.
Один з них походить з китайського історичного трактату «Історія держави Вей». Він був складений в середині III століття нашої ери, коли китайські торговці мали можливість познайомитись із Римською імперією. Рим з’являється у цьому трактаті під назвою «Дацин». Там західна імперія розглядається як своєрідний альтернативний Китай. Трактат повідомляє нам, що китайські мандрівники були під враженням від римської культури, їхньої монументальної архітектури.
Однак далі автор цього трактату пише, що мешканці Римської імперії походять із Китаю і навіть хотіли б повернутися назад, але сусіди їх не пускають. Тобто давні китайці побачили велику цивілізацію на Заході й були настільки вражені, що вона не менш розвинена, ніж їхня батьківщина, що це миттєво перетворилося у бажання переробити цю історію на певний міф про походження.
Практично всі історичні міфи створювалися з двох причин:
• зображення власної культури як більш давньої з метою доведення її вищості над усіма іншими;
• намагання показати свій рід давнішим, прив’язуючи його до якихось славетних історичних спільнот минулого.
В першому випадку ми говоримо про те, що всі народи походять від нас, в другому випадку — що ми походимо від якогось славетного, історичного, дуже знаного народу.
Міфів з останньої категорії було особливо багато в епоху Середньовіччя. Один з таких прикладів має безпосередній стосунок до давньої України — це середньовічна легенда, яка побутувала в Ірландії.
Ірландці, які проживали на далекій західній периферії обжитого світу, ойкумени, ніяк не могли придумати собі поважну генеалогію. В Середньовіччі існувала мода на виведення усіх народів від біблійної генеалогії, від якихось стародавніх племен, які згадуються античними джерелами. Так з’явилася легенда про те, що нащадки ірландців насправді проживали в Скіфії, а Феніус Фарсайд був скіфським царем і брав участь у будівництві Вавилонської вежі. Потім його нащадки переселилися до Єгипту, звідти до Іспанії, з якою в Ірландії були міцні стосунки впродовж усього Середньовіччя, і звідти вже на Британські острови.
Сама по собі легенда виникла через певний фонетичний збіг, адже найдавніша назва ірландців звучала як Scotti, потім ця назва за певних обставин перейшла до шотландців. Вона й була співзвучна античному Scythae, тобто скіфам.
Оцінювати цю легенду з точки зору науки не варто, вона не має підстав. Йдеться про типову псевдоісторичну генеалогію, звичайний історичний міф. Але цікаво, що за модерної доби, коли Ірландія опинилася під владою Англії, цей міф почав використовуватися обопільно.
З одного боку, ірландці наполягали на тому, що вони є нащадками давніх скіфів, а давні скіфи, як відомо, перемагали перського царя Дарія, попри те, що він був володарем найбільшої світової імперії. Отак, мовляв, і нам треба зараз перемогти наших набагато сильніших ворогів. З іншого боку, англійці використали цю ж саму легенду для того, щоб доводити, що ірландці насправді є нащадками якихось дикунів зі Сходу, що у них варварські звичаї.
Гравюра Альбрехта Дюрера демонструє типового, як йому видавалося, ірландця (вважається, що сам він ірландців не бачив ніколи). У нього вони зображені в такому собі варварському одязі й зі східноєвропейськими вусами. Велике питання наскільки ця гравюра відображає справжніх ірландців, однак це приклад того, як історичний міф був використаний проти його творців і чому не варто закохуватися в історичні міфи.
Як відрізнити, чи перед вами історичний міф, чи справжня історія:
• Історичні міфи часто ґрунтуються на фонетичних збігах, зокрема, у якихось географічних назвах або іменах. Наприклад, в Київській області є село Македони. Дехто пов’язує виникнення цього села ледь не з міграцією воїнів Олександра Македонського, але перша згадка про це село з’являється в середині XVII століття і довести його давніше існування проблематично. Так само на Подністрянщині є містечко Кельменці — назва нагадує кельтів, але перша згадка датується серединою XVI століття, і є легенда, яка пов’язує виникнення цього міста радше з єврейським населенням.
• Дуже багато міфів ґрунтується на візуальній подібності певних предметів. Так, наприклад, побутує міф про Галичину як батьківщину давніх кельтів, який обґрунтовується зокрема тим, що бойківська вишивка містить орнамент у формі меандра, який інколи трапляється на деяких посудинах Гальштатської доби. Але меандр також досить широко представлений в інших культурах, наприклад, Мезоамериці, його можна зустріти на декоративно-прикладному мистецтві ацтеків або інків. Можливо, ацтеки теж є нащадками українців, але довести ми цього, звичайно, не можемо.
• Третє джерело історичних міфів — це художні вигадки. Наприклад, історія про ватажка гунів Аттілу, представленого в романі Івана Білика «Меч Арея» київським князем Богданом Гатило. Своїм предком Аттілу також вважають угорці й так само приписують його собі.
• Також міфи часто засновані на нібито «авторитетній думці», тобто їхні творці посилаються, як правило, на якогось закордонного фахівця: «Британський професор такий-то стверджував…». Найчастіше ці авторитетні думки теж досить сумнівно аргументовані, але міфотворці, коли їм зручно, вважають, що якщо у людини є науковий ступінь, то те, що вона говорить, обов’язково є правдою.
• Ще одним джерелом історичних міфів є виривання з контексту наукових фактів, як, наприклад, зараз дуже часто відбувається з так званою генетичною історією, коли проби беруться у сучасного населення, і результати цього аналізу механічно переносяться на стародавні часи. Так з’являються якісь гени трипільців та інших стародавніх народів.
Варто усвідомлювати, що історичні міфи дискредитують історію. Зокрема, нашу власну, коли йдеться про українські історичні міфи. Бо у тій самій Західній Європі все це — далеке минуле. На сьогодні ніхто в академічному середовищі Франції чи Великої Британії не відстоює концепцій про те, що французи чи британці походять з якоїсь стародавньої Палестини, чи що Ісус Христос був французом. Хоча в XIX столітті такі теорії справді існували.
Небезпека українських історичних міфів для нас полягає ще й у тому, що вони дуже часто збігаються з російськими. Це стосується, зокрема, таких речей, як «Велесова книга», різноманітних вигадок про «слов’янські руни» і навіть Трипільської культури. Адже деякі творці міфів доводили, що саме в Трипільській культурі зародилися «братні народи» — росіяни, українці та білоруси.
Однак не варто впадати в протилежне почуття — в гіперкритицизм, і доводити, що українці існують лише з XIX століття.
Нам відомо, що на теренах України жило безліч народів: і ті ж самі трипільці, і скіфи, і кельти, і греки з римлянами, і готи, і гуни, і слов’яни. Всі вони так чи інакше є нашими предками. І навіть неандертальці, адже частина генів неандертальців є в кожній сучасній людині.
Давні народи, які проживали на теренах України, так чи інакше влилися в нашу культурну спадщину. І те, що вони залишили тут — це частина нашої спадщини. Ми від неї не відмовляємося, але і намагаємося не проєктувати себе сьогоднішніх на стародавні часи.
Стародавній світ — це неймовірна історія подорожей, винаходів, контактів, обміну ідеями, уявленнями. І все це набагато цікавіше, ніж історичні міфи, ніж намагання показати, хто тут найдавніший, найкращий, найбільший. Історичні міфи існували у кожного народу, і дуже небезпечно давати їм волю сьогодні.
Більше про найвідоміші українські історичні міфи (і що з ними не так), про археологічні знахідки й модерні міфи, про те, як російська пропаганда використовує міфотворчість у гібридній війні дивіться у повному записі лекції на Youtube-каналі Культурного Проекту.