Коли я дізнався про інтерв’ю, то подумав: а от як я уявляю життя 100 років тому? І зрозумів, що для мене це період хаосу і свободи. Щось велике розвалилося, але руїни якось ще живуть. Попереду ніби комунізм, але прямо зараз НЕП — нова економічна політика. Також попереду ніби свобода і щастя, але нещодавно була війна, на якій ті, хто говорить про свободу, перестріляли купу людей. Який насправді то був час?

Це безперечно був час свободи й можливостей. Великі суспільні зміни, дві революції — російська та українська, які винесли на поверхню нових людей. І навіть коли Україну захопили більшовики, цей дух свободи нікуди не зник.

Період від 1921-го до 1931-го я називаю «Наші 20-ті». Триває українізація, творчі люди реалізуються в літературі, мистецтві — зокрема й ті, хто за царату просто не мали шансу нікуди пробитися. При цьому навіть ті, хто могли здобути освіту, часто нехтували навчанням у вишах. Скажімо, Максим Рильський, один із найвидатніших наших поетів і перекладачів, не мав вищої освіти. Микола Бажан закінчив лише технікум, а він наш одинокий підтверджений номінант на Нобелівську премію.

А чи можна сказати, що є цікавий момент — люди, які завдяки своєму таланту змогли пробитися із села, у своїх творах часто оспівували урбанізацію?

Ні, не зовсім так. Не більшість були із села. А оспівувати урбанізацію — це був закономірний процес, адже вона якраз і відбувалася в суспільстві. Це проходило ледь-ледь пізніше за загальноєвропейські процеси, де урбаністичні теми в літературі — це теж кінець ХІХ і початок XX століття.

І не треба думати, ніби «Місто» Валер’яна Підмогильного — перший урбаністичний роман у нашій літературі. Усе це у нас було, просто ми мало про це знаємо. Нагадаю, що майже 70 років з останніх 100 шкільна програма нав’язувала думку, ніби українська література — це суто сільська тематика. Та ні, у нас була цілком розвинута міська література і до 1920-х. А в цю епоху вона просто вияскравилася, тому що українська культура зросла і кількісно, і якісно.

Роман «Місто» Підмогильного вийшов 1928 року і став знаковим, бо тоді якраз у зв’язку з ідеєю пролетарської й селянської культури всі ці обговорення актуалізувалися. Однак він не протиставляв міську літературу і селянську, навіть думки такої в автора не було. І загалом урбаністична культура в Україні була добре розвинена. Я не знаю хіба що україномовного міського романсу, а так то все було: література, кіно, театр, оперета, естрада. Українська культура розвивалася в усіх напрямах.

Щодо романсів, до речі, можна згадати, що один із найвидатніших виконавців цього жанру взагалі-то народився в Києві — я про Олександра Вертинського. А як міг виглядати день київської, харківської чи, скажімо, одеської мистецької інтелігенції сто років тому?

Залежить від людини. Наприклад, є дуже цікаві спогади письменника Івана Сенченка. Він був секретарем кількох літературних організацій і журналів, тому щодня ходив на роботу. А була богема, яка жила на гонорари. Микола Хвильовий, Микола Куліш чи Майк Йогансен в установи не ходили. Вони, звісно, працювали, але більшість дня проводили як не на полюванні, так на якихось заходах у Будинку Блакитного, відвідували прем’єри, загалом вели насичене культурне життя. І це нормально: письменник має писати, а не, скажімо, ходити на роботу в статистичне бюро, як це змушений був робити Михайло Коцюбинський.

Вважається, що першим професійним письменником, тобто людиною, яка жила суто на гонорари, був Володимир Винниченко. Він рано став надзвичайно популярним, до 1917 року його п’єси перекладали багатьма європейськими мовами й вони йшли на театральних сценах навіть у Скандинавії. Мій улюбленець Майк Йогансен теж зроду не працював, тільки якийсь час викладав лінгвістику в університеті. А так — писав поезії, прозу, кіносценарії (зокрема для «Звенигори» Олександра Довженка), їздив на полювання і привозив звідти репортажі. Богемне життя!

А якщо брати не літераторів, а от просто середній клас? Умовно, куди сто років тому зазвичай ходили на побачення чи потанцювати?

Танці були в ресторанах і спеціальних дансингах. А на побачення — куди кому хотілося: на прогулянки чи в кіно на місця для поцілунків.

Творчість творчістю, але ж ходиш і сидиш ти поруч не з книжками, а з особистостями. Чи був хтось із відомих людей, хто от просто всіх бісив у мистецькій спільноті? А кого, навпаки, дуже любили?

Прям щоб бісив — не знаю, ізгоїв не було. Загалом треба говорити окремо про Харків і Київ, бо це різні тусовки. У Харкові любили й поважали Хвильового. Навіть у ворожих йому літературних організаціях, крім їхніх очільників, не було таких, хто не визнавали б його талант. У 1920-х по батькові в літературних колах називали лише двох людей: Тичину — Павло Григорович і Хвильового — просто Григорович. Хай навіть різниця у віці у всіх була невелика, але це був важливий маркер пошани.

А недолюблювали переважно людей із ворожих організацій. Якихось полум’яних пролетарських літераторів, як-от Івана Микитенка. Він очолював Всеукраїнську спілку пролетарських письменників і був не надто приємною у спілкуванні людиною: не пригадаю, щоб хтось називав його близьким другом.

У Києві склалася своя спільнота. Відомо, що Підмогильний не любив Миколу Зерова, вважав його зверхнім і у видавничих справах волів спілкуватися з іншими. Та це не означає, що вони взагалі один з одним не говорили.

Підмогильний ще й був інтровертом. Його найкращий друг — Євген Плужник, але на якихось тусовках вони з’являлися рідко. Натомість футуристи всі були екстравертами: експресивні, яскраві, любили влаштовувати епатажні вечірки. 

На початку 1923 року до Києва приїхали харківські письменники, виступали, зокрема, в приміщенні нинішнього театру імені Лесі Українки. І публіка буквально очікувала бійки. З гальорки кричали: «Семенко, бий! Барабань, Шкурупій!» (Гео Шкурупій — футурист, поет і прозаїк, кіносценарист. Розстріляний 1937-го. — Platfor.ma). Хоча ніхто, звісно, нікого не бив.

А ось ці різні літературні організації — на чому ґрунтувалася їхня ворожнеча?

На ідеологічних засадах. Усі дбали про те, щоб здобути прихильність влади. Наприклад, ВАПЛІТЕ, яку задумав Хвильовий і очолювали його друзі, боролася за кількість партійців в організації, приймала у свої ряди навіть не дуже видатних письменників, зате з партквитком.

Заснувати літературну організацію було досить просто. Ми могли б просто зібратися, написати статут, прийти на прийом до наркома, тобто міністра, освіти — і нас, найпевніше, підтримали б, дали б кімнату в Будинку Блакитного для зборів і роботи. Могли дати гроші й на друкований орган, тож ми ще й журнал видавали б. Усім цим і пояснюється існування одразу кількох великих літературних альманахів у ті роки.

А була якась умовна контркультура в ті роки? Підпільні читання, концерти?

Усе це могло існувати хіба що політично вороже, якийсь, скажімо, клуб Винниченка. Проте це було неможливо. Винниченка ж, до речі, запросили повернутися в Україну, запропонували посаду й пошану, але він приїхав, роздивився, як воно в СРСР і, оскільки не був дурнем, розвернувся і поїхав назад за кордон. А на гонорари від українських видавництв збудував у Парижі віллу «Куток». Протягом 20-х років його 25-томне зібрання творів виходило в УСРР кілька разів, він тоді був найпопулярнішим письменником, хіба що після Остапа Вишні.

Тому контркультура навряд чи могла існувати. Бо навіть еротичну поезію можна було прилюдно вголос читати на публічних виступах. У спогадах Григорія Костюка є про те, як на парубоцьких вечірках вони читали заборонені вірші Володимира Сосюри й Раїси Троянкер. Натомість майбутній дисидент Лев Копелєв розповідав у мемуарах, як він підлітком бігав у Будинок Блакитного, де Раїса Троянкер читала зі сцени свої вірші про перший секс. Ну, це точно не офіціоз.

До речі, про жінок. Як я розумію, у наших 20-х жінкам досі складно було здобути освіту і загалом пробитися. Тому в цю добу загальновідомі не так багато жіночих імен. Кого і чому варто виділити?

Жінкам саме тоді стало набагато легше. Просто виходить так, що письменниця 20-х років мала здобути освіту раніше, ще до революції, щоби тепер уже реалізовувати свій письменницький талант. Крім того, навіть найпрогресивніші чоловіки освічених жінок однаково вважали, що саме дружина повинна доглядати сім’ю. Тому супер’яскравих імен я, можливо, і не назву, але в поезії це безперечно Наталя Забіла і Раїса Троянкер, яка стала відома зовсім недавно завдяки фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Я про неї вперше прочитала у спогадах Юрія Смолича «Інтимна сповідь», це розповідь про його особисте життя і стосунки з жінками. Я свого часу опублікувала уривок про Троянкер, він потрапив в інтернет, тоді ще в ЖЖ. І вийшло так, що ми спершу дізналися про приватне життя Троянкер, а через нього вже зацікавилися нею як поеткою.

З жінок-прозаїків варто назвати Варвару Чередниченко, Галину Орлівну, Марію Галич. У житті Галич був сумний парадокс: вона видала лише дві прозові збірки, згодом працювала в бібліотеці й на початку 1930-х у складі бібліотечної комісії мусила вилучати з фондів і знищувати свої ж таки книжки.

Ми мало знаємо про все це, але вже дещо й  видано. У видавництві «Темпора» в серії «Наші 20-ті» вийшла антологія «Моя кар’єра» — збірка жіночої прози тих років. Відкривати нині ці імена, читати їхні твори надзвичайно цікаво, дуже багато тонких спостережень і паралелей із сьогоденням.

Буквально днями бачив у соцмережах, як знайома написала: дивіться, який вірш у Михайля Семенка знайшла: «Я сьогодні курю і курю папіроси, Я сьогодні смутний». І, здається, їй усі відповіли, що невже ти у DakhDaughters це не чула.

Це один із найпопулярніших віршів Семенка, який щонайменше двічі покладений на музику: крім DakhDaughters, це зробив ще й Місько Барбара.

А кого ще з наших 20-х нині талановито переосмислили в музиці чи в інших видах мистецтва?

Кілька років тому я зробила огляд того, як 20-ті звучать сьогодні. Тоді я навела, мабуть, з десяток прикладів. А сьогодні це вже було б писати й писати. Багато цікавого роблять «Пиріг і Батіг»: у них цілі альбоми співаної поезії, починаючи з усім відомої «Гаї шумлять» Павла Тичини.

У DakhDaughters, крім Семенка, є композиції на вірші Майка Йогансена, Євгена Плужника. З останніх згадаю Артема Пивоварова і Klavdia Petrivna з композицією «Барабан» на вірш уже згаданого Гео Шкурупія. 

Також до наших 20-х активно звертається театр. У Харкові театр «Нафта» зробив виставу «ХАРТЕДЕ 20» про харківський авангард. А Харківський академічний драматичний театр — виставу за мотивами роману Майка Йогансена «Суєта, або Позапланова експедиція в Слобожанську Швейцарію». У лютому 2022-го мала відбутися прем’єра «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, що була останньою роботою Леся Курбаса в «Березолі». Величезна афіша досі висить на театрі. Популярне в театрі й «Місто» Підмогильного. Вистави за цим романом є в Київському ТЮГу на Липках, а тепер ще й у Харківському драмтеатрі ім. Квітки-Основ’яненка.

І тут саме час сказати про подію на фестивалі «Книжкова країна» — «Наші 20-ті. Слово. Музика», у якій братимуть участь актори фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» і музиканти NotaBene Chamber group. Це будуть поезія і музика 20-х років: вірші Михайля Семенка, Майка Йогансена, п’єси Бориса Лятошинського. Це буде така камерна спроба оживити наші 20-ті й зацікавити ними.

До речі, ось ця ваша подія буде під час книжкового фестивалю. А сто років тому яке значення для публіки мали різні літературні події?

Популярність була неймовірна. Відбувалося багато літературних диспутів про шляхи розвитку літератури, на яких схрещували шпаги, скажімо, неокласики й футуристи. Збереглася цікава афіша вечора, який організовували неокласики. Опонентів на афіші вони зневажливо називали «жучками й зайцями панфутуризму». Це 1923 рік, квитки на вечір коштували по 300 карбованців. Не скажу зараз точно, скільки це на наші гроші, але от факт, що люди чимало платили за нагоду подивитися на розборки якихось літераторів.

А 1925 року на диспут у Всеукраїнській академії наук про шляхи розвитку української літератури — солідна установа, академічний захід — зібралися кількасот осіб. Вони там ледве не передушилися, вікна прочиняли, щоб люди в залі не знепритомніли. 

І подій не було мало, пропозиція існувала широка, це не один захід на місяць, на який усі прийшли. Публіку доводилося завойовувати. Коли театр «Березіль» уперше приїхав до Харкова, йому це вдалося далеко не одразу, але вдалося.

Інтерес був шалений. Зокрема, тому що нарешті на великих сценах можна було говорити про свою українську культуру своєю українською мовою. 

До речі, цікава паралель. Пам’ятаєте, як у середині 2000-х ми билися за український дубляж кінофільмів? Є стаття Гео Шкурупія, з якої дізнаємося, що сто років тому вони так само боролися за українську в кіно, хоч, як це не дивно, в німому. У фільмах були інтертитри, які пояснювали події. І от десь за рік по тому, як вони стали тільки українською, Шкурупій писав, мовляв, і що, невже публіка перестала ходити? — Та ні, навпаки, в кінотеатрах ще більше людей!

Ви колись розповідали про візит іноземних письменників до Харкова і на Дніпрогес, тоді Дніпрельстан…

У фільмі «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» є схожий епізод, але дуже далекий від історичних подій. Насправді 1930 року в Харкові проходив конгрес Міжнародного бюро революційних письменників, частина гостей справді відвідала Дніпрельстан. Хоча знаменитостей на тому конгресі не було. Скажімо, приїхав тоді в Україну Луї Арагон, але не як учасник конгресу. Тому він зігнорив офіційні події й сам поїхав на Дніпрельстан. Звідти надіслав телеграму Андре Бретону, завдяки якій ми про цю історію й дізналися.

Ми знаємо, що чимало літераторів були комуністами, більшовиками. Як ви ставитеся до цієї дилеми — чи можна міряти творчість минулого за сьогоднішніми законами? Згадаймо, як кілька років тому HBO прибрали зі стрімінгу «Віднесені вітром» через расизм.

Ні, звичайно, не можна. Будь-який художній твір було створено у певний час у певних обставинах. Накладати сьогоднішні мірки на культуру минулого несправедливо і непродуктивно.

Чому тим, хто зараз читає цей текст, варто прийти на подію «Наші 20-ті. Слово. Музика»?

Я переконана, що вас ця тема захопить. Просто не знаю людей, які залишилися б байдужими, один раз зіткнувшись із нею. Пригадую відгук однієї читачки на книжку любовної прози 20-х років: «Я почала читати й не лягала спати, поки не дочитала до кінця».