Чернігів, 2022 рік

Ми займали оборону на трасі Чернігів-Ріпки навпроти Халявина. Там стояло два танки та моя БМП. Зустріли ворожу колону. Підбили один танк, потім другий.

Були й смішні випадки. Одного разу наші «Гради» обстріляли ворожу колону. Через якийсь час дивимося — а місцевий дід на велосипеді везе нам зі згарища постріли до РПГ! А потім їде ще — із підбитого «Тигра» зняв АГС. Далі почався артобстріл вже по нас. Я так за цього діда переживав! Аж, гоп — він знов везе патрони. Після того я його вже не бачив. Сподіваюсь, живий. Такий дід нормальний…

Ще хлопці з с сусіднього села телефонували: «От заїхала колона на ферму, стільки-то машин». Я передавав старшим, туди працювала наша артилерія.

Потім ми змінили дислокацію, були поруч з дачами. І в нас позиції були — 400 метрів до росіян. Ми до них робили виходи, взяли в полон лейтенанта, йому був 21 рік, і сержанта — 20 років, командир відділення. Я дав їм по сигареті. Вони плакали, казали: «Нас відправили на навчання, ми не винні». Та коли ці «невинні» були на дачах, то мародерили. Коли ми пізніше проводили там зачистку, то я пам’ятаю гори всього майна, що вони не встигли вивезти — ноутбуки, телевізори, інша техніка. Нам місцеві розповідали, як навіть піаніно виносили з хати.

Коли звільняли ці села, то люди бігли, на коліна ставали, плакали, обнімали… Я пам’ятаю все, що там було. Так, наче це відбувається зараз.

Село Приютне, Пологівський район, Запорізька область

Приютне на Запоріжжі для мене — більше, ніж просто точка на карті. Це був наш укріплений район, наша лінія життя, де ми дев’ять довгих місяців з вересня 2023 року по травень 2024 стояли стіною проти навали ворога.

Перший штурм… Я пам’ятаю, ніби це було вчора. Росіяни йшли валом. Але ми були готові, їм не вдалося прорвати нашу лінію. Ми знали: позаду — Україна, наші домівки. Ми просто не мали права відступити.

Я пам’ятаю, як під час одного зі штурмів був водієм квадроцикла. Моїм завданням було підвозити боєприпаси та вивозити поранених і полеглих побратимів. День був кривавим: понад двадцять 300-х. Крики, вибухи — це був якийсь суцільний грім війни. Коли я приїхав забирати останніх поранених, ворог накрив нас вогнем з АГС-17. Я теж отримав поранення. Але завдання виконав — вивіз з-під ворожого вогню усіх тих, кого ще можна було врятувати.

Ми вистояли. Ми тримали Приютне ціною крові та залізної волі. Згодом нас, виснажених, вивели на ротацію.

На жаль, зараз ця земля окупована. Але для мене та моїх побратимів район Приютного назавжди залишиться символом незламності. Там, серед вибухів і вогню, ми довели, що українська піхота стоїть до останнього.

Тростянець

В моїй пам’яті закарбувався Тростянець — перше місто, яке я звільняв у 2022 році в лавах 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

Окупанти зайшли в місто ще на початку березня. Вони зайняли залізничний вокзал і відділок поліції, розмістили свою техніку просто поміж житловими кварталами, пограбували всі магазини, почали полювати на людей. Повна блокада станції швидкої допомоги, відсутність електрики, газопостачання та зв’язку. В місті назрівала гуманітарна катастрофа. Окупанти катували місцеве населення, не шкодуючи навіть дітей. Ми знали це від інформаторів, які розповідали про кожен крок окупантів. І ми шукали можливість покласти цьому край. 

26 березня 2022 року після важких боїв ми нарешті вибили окупантів з міста.

Ми їхали головною вулицею і бачили залишки техніки їхнього 13-го танкового полку, який ми майже повністю знищили — це було відчуття справжньої перемоги. До нас стали виходить місцеві жителі. Мене вразили їхні обличчя — вони були якогось сірого кольору. Як можна довести людей до такого всього за кілька тижнів?  Я відчув гордість за те, що недаремно ризикував, недаремно бився, раз вдалось вигнати ворога й звільнити цих людей.

Для мене Тростянець — поворотний момент. Це місце, де ми зупинили зло і повернули людям надію. Я на власні очі бачив результат нашої роботи — звільнене українське місто. І хоча війна залишила глибокі рани, той день, 26 березня, назавжди залишиться світлим спогадом про те, як ми повертали своє.

Варварівка

Ми тримали оборону на Харківщині, в районі невеликого села Варварівка Чугуївського району. Це було в червні 2024 року. Спекотне літо війни. Але тоді якраз траплялися невеликі періоди тиші, до яких звикати так само незвично, як і до обстрілів.

Дізналися, що неподалік є невеликий ставочок. Дощі якщо й були, то недовгі, і ставок скоріше висихав, ніж наповнювався. Але вода все ж заманливо блищала на сонці, нагадуючи спокійні часи. Неподалік ми знайшли старі сітки.

Жартували з хлопцями, згадували дитинство — кожен ловив не рибу, а спогади про минуле мирне життя. І наловили нормально! Одразу видно, що давно тут не рибалили, клята війна.

Коли ми смажили ту рибу, то запах по лісу йшов потужний, демаскуючий, я б сказав. Хлопці з сусідніх позицій прибігали на аромат. На природі все смачніше! Погано тільки, що приїхали ми не відпочивати на барбекю.

Варварівка і зараз під нашим контролем. Але до передової пару кілометрів. Ситуація складна, як і скрізь, мабуть. 

Але я досі іноді згадую цей незабутній момент — рибалку під обстрілами. Звучить як назва комедії. Шкода, що не вдалося тоді зловити золоту рибку й загадати, щоб війна закінчилася якнайшвидше.

Вугледарський напрямок

Я ніколи не забуду наше перше завдання на Донеччині. Це був мій вже не перший день у війську, але перша бойова задача для нашого мінометного підрозділу.

Нам вдалося виконати завдання: ми з хлопцями зуміли влучити в ціль і знищити скупчення особового складу ворога. Попри втому та постійні обстріли емоції від успіху були такі, що їх навіть важко передати. Хоча більшість і не намагається — хлопці кажуть: «Ми просто виконали свою роботу», — і йдуть готуватись до наступного виходу. 

Відтоді багато чого змінилось. Я долучився до артилерійського підрозділу нашої бригади, батальйон виконує завдання на Півночі, а населений пункт, біля якого ми проливали піт та кров, наразі тимчасово окупований. Та ми не здаємось. Ми продовжуємо боротьбу за кожен клаптик своєї землі.

Бахмут

Це не просто точка на мапі. Це місце, де ми стали справжньою родиною. Я пам’ятаю наші перші виходи, як зараз. Там, у багні, ми копали окопи по 18 метрів, ночували в холоді, але трималися — разом.

Мені було 49, коли я повернувся в Україну зі Швеції. Не міг залишитися осторонь. Потрапив у батальйон, який згодом став частиною 110-ї бригади. Бахмут був першим фронтовим досвідом. Ми просувалися через Андріївку, командир вирішив штурмувати не через посадку, а по відкритій дорозі. Це було божевілля і водночас геніальність: ми вгатили вглиб позицій ворога так, як ніхто не очікував.

Найяскравіше — це очі побратимів після бою. У кожному — втома, біль, але й непохитність. Ми були разом — і це все змінило в мені. Тут я навчився не командувати, а бути поруч. Бути з бійцем, слухати його — це головне.

Зараз Бахмут знищено, але в моїй пам’яті він є. Як серце війни. Ми його тримали. Ми його не відпустимо.

Серебрянський заказник, квітень 2023 – квітень 2024 року.

У Серебрянському лісі ми кошмарили «орків» близько року. В нас були дійсно добре облаштовані позиції — і це дало нам змогу звести нанівець ворожий натиск. Ба більше, на цій ділянці ми змогли відвоювати частинку української землі.

Одного разу ми перехопили розмову двох росіян, які казали приблизно таке: «В том направлении даже не суйтесь. Там какой-то лютый спецназ — 100 бригада, настоящие бандеровцы». Дуже цікаво було це слухати, враховуючи те, що тоді ми були бригадою територіальної оборони.

Село Терни, Краматорський район, Донецька область

На позиції у Тернах я пробув 35 днів. Перший день — і вже все горить. Нас вирахували «пташки», позицію розбили за кілька годин. Якимось дивом я встиг забігти в укриття. Зі мною ще двоє хлопців. Сиділи там до вечора. Пізніше зайшов ще один наш — позивний Зять. Їхню позицію теж розтрощили. Для мене це був перший вихід, для нього — зовсім ні. Він пояснював, як діяти, щоб не підставити побратимів, як вижити. Завдяки йому ми зуміли вийти.

А що мені врізалося в пам’ять — це книжки. Та хата, в якій ми спочатку ховалися, була вся в книжках. Багато. Хтось збирав усе життя — і книжки, і газети. Газети охайно складені, книжки на полицях.

Коли я тільки зайшов у Терни, ще були хати. А коли виходив — уже самі фундаменти. Зараз, думаю, там не залишилося нічого. Росіяни стерли все з лиця землі.

Російське командування давало завдання своїм бійцям взяти Терни ще до кінця листопада 2024 року. Але частина села досі залишається сірою зоною. Хоча, те що залишилося від Тернів, навряд чи можна назвати селом. Та я буду пам’ятати його іншим — і пам’ятатиму книжки невідомої мені людини, у якої ми знайшли прихисток.

Прогрес, Донецька область, липень 2024

Це було в Прогресі. Там сильно наступали. Штурм за штурмом. А я був водієм на бронетранспортері MaxxPro. Серед моїх задач було заїжджати та відпрацьовувати по противнику, забирати поранених, загиблих, привозити заміну, боєприпаси. Бувало, що на лінію по п’ять разів на день виїжджав. З боку росіян, я так зрозумів, уже навіть позивний мій знали – зустрічали, «пташку» підіймали. Останнім часом старався по рації не виходити, що виїжджаю. 

Було страшно. Але розумів, що треба.

Було, що й осколками колесо зачепило. Поміняв машину, день відпочив — і назад. Знову машину гепнув. Її — на ремонт, іншу взяв — і знову поїхав. І так місяць. 

Найяскравіший спогад, пов’язаний з тим періодом, — це коли я вже виїхав забирати людей, зброю. Дорогу мені показали по карті, половину проїхав — замкомбата повідомив, що шлях заміновано. Добре, що рація добила — а так міг і не повернутися. Довелося шукати інші під’їзди. Коли заїжджав у Прогрес, там вже були вони… хорошим словом їх не назвеш… вороги, коротше. П’ятьох людей я забрав, а трьох висадив, щоби вони підібрали зброю — MК-19. «Пташки» мене бачили. Комбат сказав: «Вертайся, бо зараз накриють». Але я вирішив залишитися й сховатися. Пролетів по селу, став під деревцями. Вони постріляли навмання — все ж загубили мене.

Я тоді всіх забрав, всіх вивіз — усе добре. Останніх людей з Прогресу. Постраждалих не було, лише контузії. Вони розповідали, що вночі росіяни вже ходили прямо біля них, ледь не наступали.

Люди, яких я забирав, стільки пережили, що коли мене зустрічали, то точно хліб-сіль виносили б, якби мали. Вони сподівалися, вірили — і дочекалися.

А тепер це місце не наше. Поки що.

Село Довгеньке, Ізюмський район Харківської області

Війна не дає яскравих спогадів. Вона дає тільки спогади, про які ти хочеш забути.

Наприкінці літа 2022 року ми в складі 4 механізованої роти 30 окремої механізованої бригади зайняли оборону біля Ізюма. Щойно ми зайшли, ворог почав інтенсивні обстріли. РСЗВ, авіація, артилерія — на нас летіло все. Вже у перші дні оборони у нас були поранені. Ще за тиждень загинув мій хороший друг — Ворон. Герой України посмертно. Він був командиром 3 механізованого взводу.

Тривали інтенсивні штурми. Нас атакували з двох флангів. Під час однієї з атак окупантам вдалось зайти на мій лівий фланг, на нашу позицію. Росіяни зайняли цілий опорний пункт. Потрібно було відбивати.

Цей бій у памʼяті залишиться назавжди — мій перший штурм як командира роти. Управління я прийняв у бою. Все тривало 10 годин. Ми з моїм побратимом Стартером пішли першими. Рухались з БМП. Перша машина застрягла. Противник почав так бити з арти, що попадав навіть по своїм. Я викликав ще одну БМП. Вона дала нам ривок, ми почали зачистку. Стартер ліквідував шістьох окупантів, але й сам отримав поранення. Евакуація була довгою, він помер вже у лікарні. В той день загинули достойні, гідні люди — Стартер і Фокс.

Але ми відновили втрачену позицію. Знищили більше взводу окупантів. А у вересні 2022-го село було звільнене.

Село Новомлинськ Харківської області

По радіо йшла розмова: командир казав, що треба підняти в селі державний прапор на знак того, що воно звільнене. Шукали людину, яка піде це зробити. Я повідомив, що готовий.

Ми пішли з побратимом на псевдо Синок — по віку також молодий. Почали спускатися в село. Чесно — було страшно. Ми знали, що ще десь в будинках ще може сидіти ворог, а ми йдемо просто на них, щоб зухвало заявити, що село звільнене.

По дорозі зустрічалися вже «хароші русскіє» — ті, з якими ми билися. Ми дійшли. Коли ставили прапор, дуже хвилювалися, адже ворог був десь поряд, а тут ще на камеру треба говорити. Але коли підіймав прапор, то шкірою йшли мурашки.

По дорозі назад ще й встигли захопити з собою ворожі автомати. Дійшли до нашого бліндажу, вийшов по радіостанції на командира, доповів. Той полегшено видихнув, наказав йти відпочивати. Хто я такий, щоби сперечатись?

Село Слобода-Кухарська, Вишгородський район, Київська область

7 березня 2022 року ми пішли у перший штурм. Росіяни добре окопалися і чекали. Нас підпустили максимально близько, обстрілювали щільно — іскри, вибухи. Я побачив, як влучили у побратима, але він навіть не помітив цього, продовжив стріляти.

Мені в ногу потрапив уламок. Злетів на узбіччя у траву. Там вже був мій товариш. Підповз до нього, потрусив, чи живий. Скільки часу пройшло, а я досі пам’ятаю, як стягнув йому балаклаву і побачив скляний погляд — на жаль, він загинув. 

Коли відповзав від Дениса, стріляв однією рукою. Прилетів ВОГ. Я зняв шолом. Це була безвихідь.

Десь за годину приїхав ворожий БТР, добивали поранених, збирали трофеї. Я потрапив у полон. 

В полоні росіяни весь час казали, що України вже немає, що ми програли. Під час обміну, ще у швидкій, я почав розпитувати про це. І раптом нам кажуть, що кацапів змусили тікати з Київщини! Я не можу передати це відчуття — зрозуміти, що все було не дарма.

Красногорівка

В травні 2024 року було спекотно. З польової дороги вгору підіймався пил, який пробивався крізь ущільнювачі й легким туманом висів у салоні. Водій уважно слідкував за дорогою — у потрібному місці обов’язково мали повернути направо. Тут не можна було включити аварійку, розвернутись і просто поїхати шукати інший шлях. Половина Красногорівки вже була захоплена росіянами.

Ми отримали команду на виїзд, коли прийшла інформація про 11 військовослужбовців, які нібито відмовлялись йти у бій. Ситуація надзвичайна — треба було розбиратися. 

Стабпункт, де зібрали відмовників, знаходився в одному з небагатьох вцілілих будинків. У кімнаті працювали медики. Справа та зліва теж були приміщення. Ми обрали те, що справа.

Перший солдат зайшов, хитаючись, ніби йшов не по підлозі, а по палубі корабля. «Ми  військові психологи. Сідайте, — запропонувала я. — Вам погано?»

Солдат розгублено оглядався по сторонах, ніби не розумів, де він зараз. Ми підсунули йому крісло і притримали за лікоть, допомагаючи сісти.

«Як вас звуть?»

Солдат мовчав, дивлячись у вікно. Шибки здригались і тихо дзеленчали у резонанс із далекими вибухами.

Було видно, що солдат отримав серйозну контузію. Він не відмовник, він не може виконувати бойове завдання, оскільки у такому стані просто не розуміє, що від нього хочуть.

Бійці заходили у кімнату по одному. З обпеченими обличчями, кров’ю, яка ще недавно текла з вух і засохла на щоках.

Коли зайшов останній, на подвір’ї розірвався перший снаряд. За хвилину — другий. Потім весь будинок пішов хвилями. Виявилося, що снаряд потрапив у друге крило, повністю зруйнувавши його. Якби ми вирішили облаштуватись там, то загинули б.

За годину машина знову їхала запилюженою дорогою, а я телефоном доповідала про результати: «Там немає жодного відмовника. Всі контужені або поранені. Людям потрібна евакуація. Як нас прийняли? Тепло. Можна навіть сказати, що це був гарячий прийом».

Всі 11 військовослужбовців були евакуйовані та отримали медичну допомогу.

Лиман. Вересень-жовтень 2022 року

Лиманська операція для нас розпочиналася з правого берега Сіверського Донця. Ми на човнах переправлялися через річку, а через сильну течію це був справжній квест. 

За розвідданими, у Лимані противник сконцентрував 5 тис. солдатів. З самого початку я навіть не вірив, що звільнити місто можливо. Коли ми стояли по той бік Сіверського Донця, то я думав: «Це ж таке велике місто. Його звільнення — це має бути просто грандіозна операція».

Але минуло зовсім небагато часу — і от ми форсували річку, звільнили село Щурове, пробилися на околиці Лиману. Лише коли ми зайшли в саме місто, я зрозумів, що це реально. Тоді в нас з побратимами вже виникали думки: «Де там Кремінна? Давайте нам наступні завдання!» Страху взагалі не було. Був лише драйв — усі готові були рухатися вперед і ніхто навіть не думав про страх.

Коли ми зайшли в місто, у нашому секторі часто бачили маленьких дітей, ділилися з ними солодощами. Нас зустрічали з посмішками, але найбільше в очі впадала їхня втома — велика втома. Одразу було помітно, що для жителів Лиману окупація була надзвичайно складною. Але тепер місто вільне. Назавжди.

Україна стоїть, бо стоїть піхота.