Точкові рішення для покращення доступності могли сприймати як безбарʼєрність наприкінці 20 століття. Проте сьогодні, особливо в умовах війни в Україні, де кількість людей з інвалідністю з кожним роком, на жаль, лише збільшується, безбарʼєрність має бути системою і фактором, який треба враховувати ще на моменті проєктування середовища.

Насамперед ідеться про архітектурну та фізичну доступність, адже, як справедливо наголошують у «Лізі Сильних», відсутність перешкод — це базова умова реалізації права на свободу пересування.  

Це низькопідлоговий транспорт, відповідне обладнання станцій метро та вокзалів, зручні пересадки між різними видами транспорту, пониження бордюрів, адаптовані вбиральні, інклюзивні громадські простори тощо. Все — аби місто було зручним «за замовчуванням» для будь-якої людини.

Наступний вимір — цифрова безбарʼєрність. Щонайменше сайти держустанов мають бути адаптованими для людей із порушенням зору. Інакше частина громадян просто втрачає доступ до медицини чи адміністративних послуг. 

Так само весь аудіовізуальний контент слід дублювати жестовою мовою та субтитрами, по місту — розміщувати тактильну навігацію, а у громадських приміщеннях — зважати на фактори, що можуть подразнювати нервову систему, як-от різкі звуки чи миготливі лампи.

І останній, проте не менш важливий рівень, — усьому суспільству необхідно переосмислити ставлення до людей з інвалідністю, розвивати культуру спілкування та подолати стереотипи. Це й про безбарʼєрність на робочому місці, якої критично важливо досягти зокрема для реінтеграції ветеранів та ветеранок. 

«На мою думку, одне з найкорисніших для України рішень — підхід Берліна та Відня, де універсальний дизайн стає обов’язковою частиною планування міського середовища, а не додатковою опцією. Для України це особливо актуально зараз, коли одночасно триває відновлення пошкодженої інфраструктури та планується масштабна повоєнна відбудова. Це можливість одразу закладати доступність у нові об’єкти, а не витрачати ресурси на їхню подальшу адаптацію.

Водночас важливий не стільки конкретний об’єкт чи технологія, скільки сам принцип: планувати простір одразу для різних потреб людей, не лише людей з інвалідністю чи маломобільних людей. Дослідження показує, що європейські міста поєднують універсальний дизайн із цифровими сервісами, доступним транспортом і залученням людей з інвалідністю до планування», — каже Дарʼя Кукуріка, виконавча директорка «Ліги Сильних».

Берлін

Столиця Німеччини — серед лідерів впровадження концепції «Дизайн для всіх» у міське середовище ще з 1989 року. Підхід Берліна унікальний у його системності — у бюджет міста інтегрували повноцінну стратегію, яка передбачає безбарʼєрність усього: від нового тротуару до сайтів. 

Звідси — низькі бордюри, тактильні плитки, достатня кількість місць для відпочинку, станції метро з ліфтами, що мають голосове супроводження та кнопки зі шрифтом Брайля тощо. Так, місто стає зручним і для людей з інвалідністю, і батьків із візками, і людей старшого віку, і туристів із валізами.

Крім того, з 2025 року 75% нових квартир у багатоповерхівках Берліна мають бути безбарʼєрними, а у деяких кварталах міста діятиме заборона для автівок. Натомість місця для паркувань перетворюють на інклюзивні зони та громадські городи. 

Освітні заклади та підприємства так само активно заохочують покращувати доступність. Наприклад, кожну школу Берліна мають забезпечити спеціальним інклюзивним обладнанням. Те саме стосується бібліотек та лабораторій університетів. До того ж один із проєктів надає субсидії підприємствам, де понад 30% — люди з важкими формами інвалідності. 

А ще — у Берліні людей з інвалідністю залучають до планування міських змін через Berlin Inklusiv Beirat. Це консультативна рада, яка бере участь у розробці великих інфраструктурних проєктів.

Безбар’єрність поширюється і на виборчий процес. На дільницях використовують спеціальні трафарети для бюлетенів, які допомагають самостійно проголосувати людям із порушеннями зору. А інформацію про вибори та програми партій додатково подають онлайн.

«Україна вже має окремі рішення, які відповідають європейським підходам. Наприклад, у дослідженні ми відзначили досвід Львова — облаштування площі Двірцевої, де створили безшовний перехід між залізничним вокзалом, трамваєм та автобусом. Це рішення ми порівнюємо з підходами берлінських автовокзалів.

Водночас системність і масштабування залишаються викликом. Європейські приклади показують, що безбар’єрність — це не окремий проєкт чи кілька адаптованих об’єктів, а постійна політика міста: від планування вулиць і транспорту до цифрових сервісів, працевлаштування та участі людей з інвалідністю у прийнятті рішень. Саме такий комплексний підхід Україні потрібно послідовно розвивати», — додає Дарʼя Кукуріка.

Відень

Так само як і Берлін, Відень давно інтегрував інклюзію у загальноміську стратегію. Зрештою це зробило його одним із найдоступніших у світі, а низка інституцій, як-от Віденське антидискримінаційне бюро чи Моніторинговий комітет, постійно стежать, аби місто таким і лишалось. 

Столиця Австрії володіє найбільшим у Європі фондом муніципального та соціального житла, спроєктованого за принципами універсального дизайну. Місцеве законодавство зобовʼязує забудовників проєктувати нові будинки повністю безбарʼєрними, а одна з фінансових програм покриває 100% витрат власників чи орендарів на відповідне переобладнання осель. 

У Відні також діє спеціальна програма Dementia-friendly Vienna, у межах якої працівників супермаркетів, банків та громадського транспорту навчають розпізнавати людей із порушеннями пам’яті та допомагати їм у повсякденних ситуаціях.

Окремий напрям — сенсорні сади у міських парках. Їх облаштовують елементами, які можна відчувати на дотик, а також створюють спокійні зони для відпочинку й зниження сенсорного навантаження.

Відень інтегрував архітектурну доступність і у свою спадщину, обладнавши памʼятки ліфтами та безбарʼєрними входами, запровадивши екскурсії жестовою мовою та тактильні сесії дослідження 3D-реплік світових шедеврів. У місті також існує окрема муніципальна служба перевезень віденців, які через важкі фізичні чи когнітивні порушення не можуть пересуватися звичайним громадським транспортом. 

Економічну та освітню безбарʼєрність Відня забезпечують різні програми. Зокрема, людям з інвалідністю видають гранти на перекваліфікацію, а модель «Спільного навчання» допомагає дітям у школах із соціальною інтеграцією: асистенти супроводжують дитину під час обідів, екскурсій, перерв тощо.  

З огляду на екосистему доступності Відня не дивно, що за останні роки місто двічі поспіль здобувало нагороди Access City Award.

Юрмала

Міста-мільйонники — далеко не єдині в Європі взірці безбарʼєрності. Менші населені пункти, як-от латвійська Юрмала з населенням 50 тис. людей, також є прикладом великих трансформацій. І тут для України одразу кілька важливих уроків, адже Юрмала теж має радянську інфраструктурну спадщину.

Місто розробило масштабну стратегію, що передбачає екологічну, архітектурну та цифрову доступність як базові фактори сталого розвитку. Наразі цей курорт має одну з найкращих серед балтійських країн мережу доступних пляжів із деревʼяними настилами, адаптивними роздягальними та кріслами для купання людей з інвалідністю.

Пасажирські платформи залізниці, що поєднує Ригу та Юрмалу, повністю перебудували під єдиний європейський стандарт висоти й оснастили пандусами та ліфтами. В історичних та рекреаційних зонах розмістили тактильні карти-схеми, а на пішохідних переходах людей супроводжують спеціальні звукові сигнали. 

Комерційним закладам, підприємствам та готелям, які інвестують в адаптацію середовища, створюють інклюзивні номери чи виступають роботодавцями для людей з інвалідністю, Юрмала надає великі податкові знижки до 90%. І загалом місто з розгалуженою системою реабілітаційних центрів та санаторіїв постійно вкладається в їхній розвиток.

Лас-Росас-де-Вальдеройо

Маленький іспанський муніципалітет, де проживає лише близько 300 людей, — приклад того, як безбарʼєрне середовище може сприяти розвитку туризму та зменшувати відтік населення. 

Державні гранти та ініціатива містян допомогли створити інклюзивну інфраструктуру і таким чином залучити потоки мандрівників та стимулювати запуск локальних сімейних бізнесів. 

Зокрема, на березі місцевого водосховища побудували спеціальну екостежку з деревʼяними настилами та тактильними стендами. А на території залишків середньовічного поселення громада разом із волонтерами та науковими інституціями організовує літні інклюзивні табори та археологічні воркшопи.

«Безбарʼєрність — це не додаткові соціальні витрати, а інвестиція в людський капітал. Адже доступне середовище дозволяє людям з інвалідністю, людям старшого віку та іншим маломобільним групам залишатися активними учасниками життя громади, працювати, користуватися послугами та бути економічно незалежними», — підсумовують у «Лізі Сильних».

А Дарʼя Кукуріка додає: «Не потрібно намагатися одразу перенести весь європейський досвід. Кожна громада може обрати кілька рішень відповідно до своїх потреб: наприклад, доступний маршрут, транспорт за викликом, цифрову мапу доступності чи адаптацію громадських просторів.

Другий важливий крок — залучати людей з інвалідністю до цього процесу ще на етапі планування. І третє — потрібні стабільні механізми фінансування, оцінки результату та утримання на балансі. Без цього навіть хороші рішення ризикують залишитися окремими або разовими ініціативами. 

Тому важливо визначати відповідальних, закладати кошти в місцеві та державні програми й перевіряти, чи справді зміни усувають бар’єри для людей. Саме перехід від окремих проєктів до системної політики є одним із головних уроків дослідження». 

Повний текст дослідження «Європейський досвід впровадження програм безбар’єрності. Резюме для України» доступний тут.