Ви можете прочитати цей текст англійською тут.

Україна і Польща є сусідами та стратегічними партнерами, особливо після повномасштабного вторгнення Росії. Водночас ця дружба співіснує з болісними історичними питаннями. Різні інтерпретації цих подій залишаються джерелом напруги.

Окремим чутливим питанням є вшанування пам’яті жертв. У 2017-му Україна після актів вандалізму щодо українських пам’ятників у Польщі запровадила мораторій на ексгумаційні роботи на своїй території. Однак у 2025-му Київ дозволив спільні ексгумації, а польська сторона розпочала перепоховання. Влітку 2026-го поляки гостро відреагували на рішення назвати підрозділ Сил спецоперацій на честь героїв УПА. У середині липні 2026-го президент України оприлюднив план із п’яти пунктів з врегулювання. Та болючі сторінки історії все ще лишаються приводом для резонансних заяв, передовсім польських політиків.

Які взагалі причини подій, що призвели до ескалації україно-польського насильства в 40-і роки?

Польсько-український конфлікт почався не в 1940-х роках, його витоки десь раніше. Можна згадати й війну 1918-1919-го, яку Україна програла Польщі, й період між двома світовими війнами, коли польська держава не змогла вести нормальну послідовну політику щодо інших національностей, які жили на її землях, зокрема українців. Частина українців, які тоді перебували під владою Польщі, взагалі вважали, що знаходяться під окупацією.

У результаті в роки Другої світової конфлікт увійшов у гостру фазу, до чого доклалися ще й німецький та радянський режими. Це було неминуче, оскільки продовжувало події, що сталися за пару десятиліть до цього. Питання, чи цей конфлікт мусив бути таким кривавим — але це вже інша проблема.

У таких темах легко дійти до розмов, хто більше винен. Чи можна взагалі говорити про симетричність або асиметричність насильства під час тих подій?

Я проти того, щоб говорити, хто більше винен або хто все почав. Тому що тоді ми будемо повертатися в минуле аж до козацьких часів і Середньовіччя. Це дорога в нікуди. Проте саме такий підхід був останній 30 років, коли польська й українська історіографія пробували перекидатися аргументами й доводити, хто постраждав більше. Я тут не релятивізую й не применшую злочинів котрої-небудь сторони. Це просто констатація точки до якої нас все це привело. Зараз ми в точці, коли звучать вже не аргументи, а лише звинувачення.

На мою думку, натомість ми маємо фокусуватися на тому, що поляків та українців об’єднує. Я думаю, що це мають бути історії жертв з обох сторін. Адже усі загиблі заслуговують на вшанування — незалежно від того, якої вони національності.

Якщо брати мою думку як історика — бандерівське крило Організації українських націоналістів провело антипольську чистку. Її результатом було кількадесять тисяч жертв. З польського боку також були злочини, коли винищували мирних українців (хоча число жертв й менше, ніж польських). А головне — що в результаті цих дій найбільше постраждало цивільне населення — і польське, і українське.

Але ж були в минулому й періоди, коли українці та поляки навпаки були союзниками? Чому ці сюжети так рідко стають основою для діалогу?

В історії дійсно були чимало таких випадків. Зокрема й під час Другої світової війни. Наприклад, домовленості між поляками й українцями 1945 року — з одного боку це були представник Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, з іншого — польське антикомуністичне підпілля. Тоді вони визнали, що попри всі суперечності є страшніший ворог — комуністична влада.  

У 1946-му Українська повстанська армія разом із польською антикомуністичною організацією Wolność i Niezawisłość атакували місто Грубешів, що було під контролем радянських сил, захопили там в’язницю й визволили частину в’язнів. (Wolność i Niezawisłość — польська цивільно-військова антикомуністична організація, що діяла з 1945 року і прагнула усунути з Польщі радянську армію. — Platfor.ma).

Цей договір показує, що навіть люди, які ще нещодавно стріляли один в одного, можуть порозумітися перед спільною загрозою і спільним ворогом. Ця співпраця існувала фактично до 1947 року, коли відбулося переселення українського населення — це знаменита акція «Вісла» (акція або операція «Вісла» — у 1947 році близько 140 тис. українців насильно переселили із їхніх етнічних територій на землі Західної та Північної Польщі. — Platfor.ma).

Наразі вже ідентифікували 30 тис. жертв з українського боку. З польської сторони їх ще більше. Про які числа можна загалом говорити?

Наша невелика команда дійсно змогла ідентифікувати вже 30 тис. імен загиблих українців. Треба, однак, зазначити, що третина цих жертв — це убиті поляками під німецькою або совєтською владою, наприклад, польськими шуцманами чи польськими членами так званих істребітельних батальйонів. Це перший етап нашої роботи, тепер ми спробуємо поіменно ідентифікувати загиблих поляків. Тому що саме це найголовніше — не з’ясувати, хто більше винен, а визнати, що винні є з обох сторін, і сконцентруватися на загиблих.

Жертв із польського боку дійсно більше, але наскільки — сказати важко. У історіографії Польщі є обрахунки про 80-100 тис. (або й більше) загиблих. Я вважаю, що це перебільшене число й обережно припускаю, що від 1939-го до 1947 року їх є близько 65-75 тис. (серед них також жертви українців під німецькою командою, зокрема поліцейських полків СС). Але це не є змагання за числа, вони тут на задньому плані. Фокусуватися треба на жертвах та їхніх прізвищах. Усіх жертвах, бо це трагедія для обох народів.

Ви підкреслили, що 10 тис. українців загинули від рук поляків саме під радянською або німецькою командою. Чому це так важливо?

Тому що є таке твердження, що цих людей нібито не треба рахувати як жертв польсько-українського конфлікту, мовляв, вони загинули через німецьку чи совєтську владу. Це правда, але якоюсь мірою вони все ж таки є також жертвами польсько-українського конфлікту. Так сприймалися вони тоді, і так сприймаються зараз. 

Додати треба, що більшість істориків у Польщі зараховують поляків, які загинули від рук українців під німецькою владою, саме як жертв польсько-українського конфлікту (можна тут згадати трагедію у Гуті Пєнацькій). Тоді не бачу причин, щоб застосовувати іншу методологію; треба бути послідовним.

А як загалом польська історіографія змінилася щодо українських тем за останні років 20-30?

У Польщі дослідження польсько-українського питання в роки Другої світової війни почалося ще з 1970-х років. Натомість в Україні перші роботи з цієї теми — це був десь початок 2000-х років. Проходили зустрічі українських та польських істориків, обговорення, доповіді. Проте вже тоді було видно цю диспропорцію в польських і українських роботах на тему. Лише останнім часом в Україні стало з’являтися все більше й більше цінних досліджень цього питання.

А як повномасштабна війна Росії проти України змінила ставлення до тих подій?

Польсько-український історичний діалог забуксував десь у 2013-14 роках. Тоді саме Росія відіграла свою роль. І на території Польщі, і України відбулася ціла низка провокацій, коли невідомі люди знищили місця пам’яті Української повстанської армії. Ці події, а також подальша подекуди відмова поляків відбудовувати ці місця призвели до серйозної кризи. Я переконаний, що це була російська провокація. 

Після повномасштабного вторгнення дискусії щодо трагедії майже сторічної давнини спочатку відійшли на задній план. Але зараз політики знову про це заговорили — на жаль, бо насамперед це робота істориків.

Хоча в тому, як неконструктивно зараз виглядають обговорення цієї теми, винні всі. Польські історики — оскільки й далі закидають виключно свою точку зору, що винні лише українці. І українські науковці — адже фактично ігнорують цю тему. Є буквально лічені дослідження польсько-українських стосунків від українських істориків. А на фоні третя сторона — Москва — постійно підбурює й підкидає дров, щоб роздмухати конфлікт. Ситуація вже настільки заплутана, що я не знаю, чи вийде прийти до якогось консенсусу за нашого покоління.

Але в Україні, на відміну від Польщі, фактично немає розмов на ці теми. Тобто для українців, хоч з їхньої сторони теж були десятки тисяч жертв, це не є приводом для конфлікту із поляками.

Польське суспільство просто набагато сильніше занурене в історію. Навіть якщо порівняти інституції, які займаються минулим — у польському Інституті національної пам’яті величезний бюджет і штат близько 2000 людей. В аналогічної української установи — 20 людей. Крім того, в української історичної науки, яка отримала можливість вільно розвиватися зовсім нещодавно, просто є безліч інших питань.

Якщо підсумувати, який реалістичний шлях до примирення України й Польщі в цьому історичному питанні?

Думаю, це і задача істориків, і робота політиків, і зміни громадської думки — все потрохи. Науковцям наших двох країн варто зосередитися не на розбіжностях і спробах довести, хто більше винен, а на спільному й на самій трагедії, що сталася з обома народами. Але от політикам треба бути дуже обережними у висловлюваннях. На жаль, дуже часто вони використовують цю болючу тему лише для внутрішньодержавних і деколи популістичних заяв.