Енергодар заснували у 1970 році з початком будівництва Запорізької ДРЕС. А спорудження найбільшої в Європі АЕС — Запорізької, що багато в чому визначала життя міста — почалося у 1981-му. До повномасштабного вторгнення в Енергодарі жили понад 50 тис. людей. Місто тимчасово окуповане з початку березня 2022-го.

«Енергодар весь такий білий. Коли в’їжджаєш в місто, то бачиш виключно білі будинки, які обкладені порцеляновою плиточкою. Діти ще гралися нею в школі, обмінювалися, колекціонували, як ще раніше робили з фантиками», — згадує Оксана.

«В Енергодарі немає приватного сектору, тільки 5, 9 і 14-поверхові будинки. Тому місто досить компактне. Хоч і вулиці там розкидані незвично, я туди переїхала молодою дівчиною і постійно блукала, не могла знайти дорогу до автобуса. До слова, там ходять три маршрутки — перша, друга і третя, які курсують по колу. Тому навіть якщо ти помилився зупинкою, то в результаті приїдеш, куди треба», — Оксана.

«Цікавою фішкою був безплатний громадський транспорт — спочатку для працівників атомної станції, але користувалися ним усі. І ще одна унікальна річ — постійна гаряча вода цілий рік і цілодобово. Бойлери нікому не були потрібні. Жити в місті енергетиків — цікавий досвід», — Валерія. 

«В безплатних автобусах була своя атмосфера. Я проїздила ними майже 15 років: в садочок, в школу, просто до ДК з друзями. На усіх були таблички: або 1 прохідна, або 2. Іноді дві поруч. Вони мали смішні фари. Я завжди обирала автобус зі смугами більш насиченого синього кольору, якщо була змога», — Алла. 

«Якась постійна спека і рідко буває сніг. От за цим я дуже сумувала, адже виросла на Донбасі та звикла кататися на санках чи лижах. В березні могло посніжити три дні й все. Натомість три кондиціонери в кожній квартирі — це нормальна практика для Енергодара», — Оксана. 

«В Енергодарі особливий ритм життя. Оскільки це місто атомників, яким щодня на прохідну, ніхто не вживає алкоголь з неділі по четвер, тільки в п’ятницю і суботу бари працюють на повну. Ще всі достатньо ранні пташки, адже життя тих, хто працює в інших сферах, підлаштовується під енергетиків. Тому й дитячі садочки відкриваються о 6 ранку, а час-пік приходиться на 16 годину дня», — Оксана.  

«Ми не платили за опалення, адже в місті закільцювали ту воду, що охолоджувала ядерний реактор, щоб вона гаряча текла по трубах. Це економило багато грошей на комуналці», — Оксана.  

«У місті вкрай шанобливо й з трепетом ставляться до трагедії на ЧАЕС. В Енергодарі багато родин переселенців із Прип’яті — зокрема й моя мати. Та і я по приколу народилася 26 квітня (на щастя, через 11 років після аварії) — тож мої дні народження в школі завжди були з відтінком суму та поруч із пам’ятником ліквідаторам», — Валерія. 

«Найособливішим в місті я вважаю пляж, я туди ходила щоранку. У мене був ритуал: відвести дитину до садочка, а потім повз Парк перемоги піти дивитися на море та Нікополь на іншому боці. Там такі білі піски на пляжі, пташечки зазвичай співають — незабутні ранки», — Оксана.

«Особливу увагу в місті привертає ДРЕС (державна районна електростанція) з її двома височенними трубами. Вони як маяки: ще за кілька десятків кілометрів видно, що ти наближаєшся додому. Якщо приїздиш до Енергодару — неможливо не запостити їх, рідних. А ще набережна з унікальною архітектурною родзинкою — дах у формі стільників завдовжки у кілометр», — Валерія. 

«Мої найтепліші спогади пов’язані з явищами, які відгукнуться саме енергодарцям: катамарани на каналі, рибалка з дідом на “набці”, подорожі до ТЕЦ і Атомки на роверах із друзями, ліс на Скіфській, шашлики на “Албантово”, катання на Пушці (це така величезна гірка), восьмий день народження у “Капітошці”, пиріжки з картоплею у школі (3-тя, гімназія Гармонія)», — Валерія.

«Мало хто знає, але в нас є свої острови, неймовірні парки, ліси, пляжі та дюни. А ще мене завжди вражав моторошний вир на ТЕЦ. Це місце прямо проситься в сценарій якогось містичного трилера чи детективу. Каховське водосховище у нас називали “морем” і ніяк інакше. А ще слово “уматовий” у нас означає “дуже поганий”. Кулінарна база в Енергодарі — козацька каша на ярмарку, кутя з перловки, борщ із кислої капусти. А за тамтешні овочі та фрукти можна продати душу», — Валерія. 

«Колись розкопав цікавий історичний факт. На місці сучасного Енергодара приблизно 2-2,5 тисячі років тому жили скіфи. Цим пояснюється, що в селах навколо часто знаходили кам’яних баб. Після скіфів на цій території нічого не відбувалося і тільки у другій половині XX сторіччя збудували місто Енергодар. Тому ходило багато легенд, що це енергетично багате місце і що не просто там знаходиться найпотужніша в Європі атомна станція, найбільша теплова електростанція, була до окупації дуже розвинена сонячна енергетика тощо», — Ігор. 

«В першій половині 2000-их місто було в українських рейтингах на першому місці по рівню середньої заробітної платні — через працівників атомної станції, які солідно заробляли. Але нюанс був в тому, що місто невелике і нерозвинене у сфері розваг, торгівельно-розважальних центрів, великих мереж, сучасних магазинів тощо. Ходили чутки, що багато місцевих підприємців тримали свої бізнеси й були водночас в міській раді, тому не пропускали великі мережеві проєкти. Наприклад, була мрія про МакДональдз в Енергодарі, але не вдалося. Єдині мережі, що зайшли, — Сільпо та АТБ. Тому гроші у людей були, але витрачати вони їх їздили в Запоріжжя та Дніпро», — Ігор. 

«Коли місто будувалося, з’їжджалося багато людей з різних республік СРСР. Це був престижний і прогресивний проєкт, молодь мріяла долучитися і жити потім в Енергодарі. До того ж це південь — класний клімат, фрукти, сонце, романтика, як тоді це називали, “великого загальнорадянського будівництва”. Багато приїжджих були з Росії, тому в місті завжди вирували проросійські настрої. Але при цьому у 2022 році, коли РФ прийшла окуповувати Енергодар, за різними оцінками, близько 22 тис. звичайних людей вийшли на в’їзд до нього, щоб не пропустити ворожі танки. І навіть етнічні росіяни виступили проти окупації. На мій погляд, відбулося національне відродження на рівні міста», — Ігор. 

«В Енергодарі ніколи не закінчувалося будівництво, тому в дитинстві нашими найкращими майданчиками для ігор були будівельні. З жахом це згадую, тому що ми постійно бігали якимись недобудованими п’ятиповерхівками, дахами, бильцями, де грали в лови чи в схованки. Нам це здавалося таким веселим, хоч і було небезпечно. Але ніхто не вбився — принаймні серед моїх друзів. Проте найтепліші спогади у мене про час, коли не було телефонів. Тоді можна було просто прийти у квартиру до близького друга, де завжди були відкриті двері. Заходиш в чужий дім і шукаєш свого товариша кімнатами. Зараз таке уявити складно», — Ігор. 

«Там був канал, куди атомна станція підгрібала воду з Дніпра та з Каховського водосховища, щоб охолоджувати своє обладнання. Він завжди був теплим — навіть взимку там збирали раків, ловили рибу та купалися. Таке собі місце для постійних тусовок. Ніхто не боявся, що вода заражена та небезпечна. Пам’ятаю, в центрі міста стояла величезна панель, яка показувала рівень радіації. Найчастіше це 12, бувало 10, а найбільше — 14. В Києві часто рівень радіації був вищим, тому ми знали, що в нашому місті все добре», — Ігор.

«Звісно, кухня в Енергодарі різна. Але повірте, ви ніколи б не забули роли з місцевого суші-ресторану “Сакура”. Власники підходили до приготування з душею. І ви точно захотіли б повернутися на місцевий базар, де знаходився заклад “Дєда Зоя”, який за нереально смішними цінами подавав найкращі хачапурі! А в поєднані з томатним соком. Мммм. Жоден похід на базар не обходився без традиції зазирнути туди», — Алла. 

«У нас є страва “саламур” — я її більше ніде не бачив. Це коли свіжу рибу, як-то товстолобика, ніч маринують в величезній кількості цибулі, оцту, олії, перцю та спецій. Це була дуже популярна страва. А коли я за межами міста став розповідати за саламур, то всі думали, що це щось пов’язане з салом. Також у нас був специфічний борщ — завжди з солодким перцем. А оскільки Запорізька область знаходиться на Азовському морі, то нам прям мішками завозили тих чорноморських бичків. Їх завжди було так багато, що у нас кішка Мілка тільки ними й харчувалася. Як і раків, за якими енергодарці самі ходили на Каховське водосховище або канал», — Ігор. 

«Мені здається, саме наші помідори забезпечували всю Україну, такі смачнючі були», — Оксана.

«Люди часто казали не “був в Енергодарі”, а “був на ГРЕСі”. Або не “повертаюся до міста”, а “повертаюся на ГРЕС”. Будівництво Енергодару почалося з Запорізької гідроелектростанції — Запорізької ГРЕС. І коли міста ще не було, люди знали, що десь там на узбережжі Каховського водосховища є гідроелектростанції (атомні з’явилися пізніше). Тому саме так називали місцину, а традиція збереглася, попри те, зо потім ГРЕС переназвали у ТЕС, бо станція стала тепловою», — Ігор. 

«В різні періоди середній вік населення міста був 28 років і 32 роки. Можете собі уявити?», — Ігор.

«В 90-х у нас з порту курсував “Метеор” — швидкісне судно, на якому можна було доїхати в Запоріжжя, Нікополь, Кам’янку-Дніпровську, Марганець і аж до Дніпра. І це було таке круте відчуття, ти ніби на якомусь атракціоні їздиш. Тоді це був найшвидший міжміський транспорт України, а потім кудись зник», — Ігор. 

«Якщо ти хотів стати енергетиком і працювати у сфері, то місто давало тобі всі можливості. Це велика зарплатня, класна соціальна захищеність, свої санаторії та профілакторії тощо. Також працювати на атомній станції видавалося дуже-дуже престижною й високооплачуваною справою. А ті, хто бачив себе в іншій діяльності, виїжджали», — Ігор. 

 «Моїми особливими місцями були “зелені” стадіони. Один з них знаходився в центрі міста й називався «Старт». Він великий і там є трибуни, де ввечері всі збиралися співати під гітару, ділитися вподобаннями, пити дешевий алкоголь (як вже є) і спілкуватися. Другим таким був зелений стадіон біля 7-ї школи, зі штучним зеленим покриттям для гри у футбол. Вдень там займалися, а ввечері він перетворювався на місце для зустрічей. Концепція була така сама, як і на “Старті”, але тут ми ще іноді грали у рухомі ігри» — Алла. 

«Моє місто можна обійти пішки за сорок хвилин, проте не можна сказати, що воно маленьке. Воно має обʼєм завдяки людям, які у ньому жили. Помилково вважати, що усі енергодарці — фанати атомної енергетики. У нас були гарні музична та художня школи, а у Домі культури протягом 38 років (до 2022-го) базувався “Народний театр” та театральна студія з професійними драматичними режисерами. В місті проходив міжнародний театральний фестиваль “Добрий театр”. Ця синергія техніків і митців так дивно, але цікаво доповнювала одне одного. Це і робило (сподіваюсь, що ще буде) місто особливим», — Алла. 

«В місті були сильні музикальна та художня школа. От пройшло Євробачення, де Україну представляв гурт “Циферблат”. І хлопці запросили вокалістку з унікальним голосом, яка супроводжувала всю пісню і явно так підспівувала на початку. Так от, вона енергодарка», — Ігор. 

«Мало хто мав змогу побувати на даху Дому культури, але один раз мені вдалося. Таким я своє місто ще не бачила. Думаю, це один з найкращих спогадів за моє життя. Памʼятаю, що був вечір. Зима. Холодно, але так чарівно. Згадується ще вокзал, де ходила одна електричка і вагони з вугіллям. В мене навіть є літера з назви вокзалу — колись хлопець подарував. Вона криво висіла і сталася романтична крадіжка. Зараз, думаю, це вже раритет», — Алла. 

«Моє місто особливе, бо воно моє. Тепле, камерне, з історією й родинною атмосферою. Воно — про затишок, про просте щастя й дитинство без турбот. І я безмежно вдячна, що виросла саме там», — Валерія. 

«Я б описала Енергодар трьома словами: дім, весна, надія. Дім, тому що я побувала в багатьох країнах, жила в різних містах, а атмосферу дому все одно відчуваю там. Все ж Дім лишився там, звідки ростуть перші спогади. Досі мрію приїхати у місто хоча б на 3-4 дні. 

Весна — я обожнювала квітучий Енергодар в цей період. Запах абрикосів і вишень був якимось особливим там. І бузок! Як же багато було бузку в моєму дворі.

Надія, адже разом з весною мені часто вдавалося вловити її запах. Місто молоде, але дуже перспективне, були сподівання на його стрімкий розвиток. А зараз надія на інше — що ми його повернемо», — Алла.