Від слона до амазонок і міста корабелів: 15 експонатів, що закохають вас у Миколаївський краєзнавчий

Зуб древнього слона

Чули колись саркастичну фразу «Україна — батьківщина слонів»? Насправді це не така вже й нісенітниця, адже наші землі дійсно були домівкою для слонових роду мамонтів у період аж від 3 млн років до 12-11 тис. років тому. Як доказ — наприклад, зуб південного мамонта, який в обриві берега Південного Бугу ще у 1975-му знайшов школяр Олег Попов.

Хоча загалом значну частину історії планети територію України покривав океан, а над нинішніми лісами, горами й степами плавали мегалодони, плезіозаври та мозазаври. Лише порівняно нещодавно з геологічної точки зору океан Тетіс перетворився на прісноводне Сарматське озеро, яке згодом з’єдналося з Середземним і стало Чорним і Азовськими морями.

Мальовані кубки трипільців, 4 тис. до н.е.

У 6-3 тис. до н.е. більшу частину сучасної України населяли племена трипільців. Ця культура отримала назву за місцем перших розкопок біля села Трипілля на Київщині.

Головну роль у господарстві трипільців відігравало землеробство та присадибне скотарство, а з ремесел відомі обробіток каменю, кістки, прядіння, ткацтво. Та найголовнішою ознакою трипільської культури стало виробництво чудової кераміки. Великі місткості — зерновики, миски, кубки — прикрашали яскравим розписом, у якому поєднували геометричні деталі, рослинні елементи, солярні знаки. Так трипільці у зашифрованому вигляді пояснювали своє бачення всесвіту.

У експозиції МОКМ — біноклеподібна посудина культового призначення. Вона походить з розкопок відомого дослідника й першовідкривача Трипілля Вікентія Хвойки.

Казан, 13-11 ст. до н. е.

Що зображено на новому логотипі Миколаївського музею? Дещо дуже старовинне і дуже цікаве!

У центрі Миколаєва на високому лівому березі річки Інгул археологічна експедиція під керівництвом Кирила Горбенка досліджує територію городища, що отримало свою назву за однойменним урочищем — Дикий Сад. Фахівці відносять його до білозерської культури та датують XIII–XI ст. до н. е.

Мешканці Дикого саду займалися землеробством, скотарством, промислами. Для потреб громади майстри виготовляли різноманітні вироби з кістки та каменю. Кераміка представлена горщиками, корчагами, кубками, пательнями та іншими виробами.

Серед артефактів є багато бронзових виробів: ножі, проколки, сокири-кельти, наконечники списів. Та, мабуть, найцікавіша знахідка — бронзовий казан об’ємом аж 86 літрів, який виготовили з листової бронзи з використанням техніки розклепування. Фахівці дійшли висновку, що сировина для нього походить з Карпат.

У 1930 році цей артефакт випадково знайшли члени товариства «Друзі музею». З того часу казан є однією з перлин археологічної колекції музею — і навіть потрапив на новий логотип!

Антропоморфна скіфська стела, V ст. до н. е.

У VII-III ст. до н.е. безкрайні степові простори Північного Причорномор’я населяли скіфи. Необхідність захищати своє основне майно — худобу, зробила скіфів чи не найкращими воїнами свого часу. Вони були вправними лучниками, добре володіли мечем і списом. Як виглядала зброя та обладунки скіфів ми дізнаємося з розкопок степових курганів. А ще — з кам’яних скульптур, що вони встановлювали на вершинах курганів й присвячували першопредку або божеству.

Одна з таких скульптур прикрашає експозицію Миколаївського музею. Цей експонат — подарунок мешканців селища Тернівка (нині частина самого Миколаєва). На початку XX ст. стелу зняли з кургану й використали як будівельний матеріал. У 1955-му, коли розбирали стару господарчу споруду, звернули увагу, що це зображення чоловіка. Музейні співробітники знайшли аналогії й за типом меча продатували вапнякову скульптуру V ст. до н.е.

Воїн мав при собі меч, сумку-горит для лука й стріл, точильний брусок. Правою рукою до грудей він притискує чашу-ритон. Знаменитий мандрівник та історик Геродот засвідчив, що ритони використовували для змішування вина з краплями крові воїнів під час обряду братання. Після обряду чоловіки вважали себе побратимами, які допомагали один одному в бою й мирному житті. Можливо саме від скіфів обряд братання й увійшов до культури українців.

Ліхтар у формі храму, 5 ст. до н.е.

У другій половині 7 ст. до н.е. на тодішньому півострові, а зараз острові Березань виникла перша у Північному Причорномор’ї грецька колонія Борисфеніда (від річки Борисфен — Дніпро). На початку поселенці жили в напівземлянках, займалися рибальством, вирощували зернові й городні культури, розвивали торгівлю. Але з часом поселення стало справжнім містом з регулярною забудовою: житловими кварталами, святилищами, майстернями ремісників.

У 2011-2012 роках українські археологи відкрили там цілий виробничий комплекс із залишками печей для випалювання кераміки. На днищі однієї з них знайшли 11 сіроглиняних світильників, які одразу увійшли до експозиції музею. Там же було виявлено 18 фрагментів виробу невідомого призначення.

В результаті кропіткої роботи реставраторів з невизначеним артефактом з’явилася нова перлина музейної колекції — латерна. Такі «ліхтарі» вже були відомі у римський період колоній Північного Причорномор’я. Але музейна латерна виготовлена значно раніше — у 5 ст. до н.е. Вона круглої форми, з отворами для підвішування та спеціальною підставкою для розміщення світильника в середині. Виріб оперізують п’ять стилізованих колон іонійського ордеру. Фахівці припускають, що цей унікальний ліхтар є моделлю храмової споруди.

Посудина з зображенням амазонки, 4 ст. до н.е.

Вперше в літературі про загадкових древніх воїтельниць амазонок згадує Гомер у «Іліаді». Є відомості про них й у Геродота та інших авторів. Образи амазонок зафіксовано в антропоморфних стелах, нумізматиці, ювелірних прикрасах. Зображеннями амазонок прикрашені й посудини різних форм, наприклад, особлива амфора для урочистого застілля, яка називається пеліка.

Цей експонат потрапив до музею як конфіскат на митниці, тож місце, де пеліка була знайдена, невідоме. Але це не зменшує її художньої й історичної цінності. На лицьовій стороні виробу — погрудне зображення амазонки та її коня. На зворотній — дві чоловічі фігури в повний зріст.

Що найцікавіше — легендарні воїтельниці зустрічаються не лише на зображеннях чи в переказах. Археологічні джерела дійсно фіксують присутність у скіфському середовищі Північного Причорномор’я жінок, що займалися військовою справою. У суспільстві, члени якого часто знаходяться в далеких походах, вони змушені були ставати на захист свого житла, майна, родини. Так, на теренах Європейської Скіфії дослідниця Олена Фіалко зафіксувала 303 могили озброєних жінок. 

Тож, схоже, що Гомер і Геродот не помилялися — на українських землях дійсно є давні традиції воїтельниць, які вміли битися за свою батьківщину. Ці традиції живуть і нині — зараз в Збройних силах близько 60 тис. жінок.

Статуетка римського воїна, середина 2 ст. н.е.

Велич Римської імперії трималась на легіонерах. Це були треновані воїни у важких обладунках, що билися узгоджено й здобули сотні перемог у великих битвах. На землях сучасної України легіонери теж з’явилися далеко не з туристичними цілями. У середині 1 ст. н.е. римські воїни шість років воювали в Криму з боспорським правителем Мітрідатом VII. Після перемоги легіонери стали постійними гарнізонами Тіри (сучасний Білгород-Дністровський), Херсонеса (Севастополь) та, звісно, Ольвії (Нижнє Побужжя). Тож землі Миколаївщини входили до складу римської провінції Нижня Мезія.

Ольвія римської доби — маленьке провінційне місто, яке після гетської навали значно зменшило свою господарчу діяльність. Хоча все ж місто мало цитадель, було захищене потужними стінами, вежами й ровом. За межами Ольвії також побудували низку укріплень, що контролювали кордони. А цю теракотову статуетку римського воїна знайшли у поселенні Козирка 1, що входило до сільської округи Ольвії.

Присвята Ахіллу, кінець 1 – початок 2 ст. н.е.

— Хто ти, воїне?

— Ахілл, син Пелея.

Здавалося б, який зв’язок між цим культовим діалогом із голлівудської «Трої» та Україною? Насправді прямий.

Річ у тім, що саме Північне Причорномор’я тривалий час було одним з епіцентрів культу поклоніння легендарному герою. Місцеві грецькі колоністи вважали його своїм покровителем і називали Ахіллом Понтархом — тобто «володарем моря».

За легендою, після загибелі героя під час Троянської війни, богиня Фетида перенесла тіло свого сина на острів Левке, де Ахілл продовжив своє божественне життя. Левке — це сучасний Зміїний, де навіть було побудоване відповідне святилище. Крім того, на честь героя щорічно проводили спортивні змагання на Ахіллесовому дромі — тобто Тендрівській косі.

Святилищем на Левке опікувались мешканці Ольвії. У II ст. н. е. патронат над островом перехопило місто Томіс (сучасна Румунія). Тоді ольвіополіти перемістили святилище на Борисфеніду (зараз острів Березань). Щорічно головні державні особи Ольвії виносили посвяти Ахіллу Понтарху, які викарбовували на мармурових стовбурах та встановлювали навкруги святилища, окреслюючи його сакральні кордони.

Одна така присвята є і в нашому музеї. Знайшли її в 1983 році поблизу Березані й на постійній основі експонується в залах археології.

Требник Петра Могили, 1646 рік

Петро Могила народився у княжому роді на території сучасної Молдови, дорослішав на Західній Україні як потенційний правитель, здобув блискучу освіту — знав руську, румунську, церковнослов’янську, польську, латинську, грецьку, є дані, що і французьку мови. Брав участь у воєнних кампаніях, скажімо, командував кавалерійським загоном у знаменитій битві з османами під Хотинською фортецею 1621 року. Однак потім кардинально змінив своє життя й із воїна та світського царевича став архімандритом Києво-Печерської лаври. А згодом — митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. 

Своє життя Петро Могила присвятив реформам, які визначили розвиток українського суспільства на століття вперед. Заснував Києво-Могилянську академію. Реформував церкву. Розвивав книгодрукування.

Наочне свідчення останнього — у колекції музею Це требник, в 1646-му надрукований у Києво-Печерській лаврі за наказом Петра Могили. За легендою, саме цю книгу учні Київського колегіуму подарували гетьману Богдану Хмельницькому. Її обсяг — солідні 1583 сторінки, а обкладинка зроблена з дерева, обтягнутого шкірою.

Надмогильний хрест козака, 1782 р

Миколаївщина — це древній та славний край козаччини. Тут знаходились численні зимівники запорожців, вартові пости, переправи. У період Нової Січі (1734-1775) на території регіону розміщувалися Бугогардівська, Прогноївська та частково Інгульська паланки.

У колекції музею зберігається понад 500 артефактів козацької доби. Це побутові речі, зброя, культові предмети, зразки образотворчого мистецтва. До окремої категорії слід віднести фрагментовані надмогильні хрести кінця 18 ст.

Загально відомо, що запорізькі козаки були щирими вірянами й намагалися виконувати всі церковні обряди та звичаї. З особливою повагою вони ставилися до своїх померлих або загиблих побратимів і вшановували їх пам’ять тільки їм притаманними поховальними обрядами та пам’ятниками.

Хрест з місця поховання козака Василя Коношко у 1926 році до музею привіз відомий миколаївський краєзнавець Феодосій Камінський. Оглядаючи старий цвинтар села Кисляківка (нині Лимани) дослідник звернув увагу на напис на вапняковому хресті:

«Бывшаго войска Запорожского козак куреня Платнеревского зде опочивает раб Божий Василий Коношко блаженно памяти 1782 году м-ца генваря 21 дня» (мовою оригіналу). Феодосій Камінський проаналізував стилістику виконання подібних пам’ятників, почерк майстра і дійшов висновку, що вони були виготовлені колишнім козаком Пашківського куреня Микитою Хресторізом. З’ясувалося, що про це майстер навіть сам написав у нижній частині одного з хрестів місцевого цвинтаря.

Так після примусової ліквідації Січі у 1775 році кмітливий козак не розгубився, а знайшов собі нову справу, до якої мав хист і працелюбність.

Кіт лісовий

Тривалий час південна частина сучасної Миколаївщини знаходилася під водами прадавнього океану. Але гранітно-степове Побужжя не занурювалось у морські глибини понад 60 млн років. Тож зараз кожній території краю притаманні унікальні види рослин: південь Миколаївщини прикрашають види волошок перлинних, що збереглися лише тут і більше ніде у світі їх немає; північ — єдине у світі місце зростання мерингії бузької та вишні Клокова. А на Кінбурнській косі знаходиться одне з найбільших у Європі місць зростання диких орхідей — його площа перевищує 60 гектарів.

Між травами та кущами причаїлися фазани, їжаки, тушканчики, тхори, лисиці. Є тут і представник родини котячих — кіт лісовий, рідкісний ссавець, що занесений до Червоної книги України. Загалом він схожий на звичайного домашнього кота, але відрізняється трохи більшими розмірами. Лісовий родич може досягати майже метра у довжину, при цьому самиці важать у середньому 3,5 кг, а самці — 5 кг.

До музейної колекції його опудало потрапило у 2012 році. 

Картина «Козак Мамай», 18-19 ст.

Під деревом сидить воїн, грає на бандурі й щось собі наспівує. Здавалося б — і що? Але насправді це — козак Мамай, один із головних образів української культури й унікальний персонаж, якого немає у фольклорі жодного іншого народу. 

Протягом половини тисячоліття цього козака можна було зустріти на картинах, стінах будинків і побутових предметах — як у господарствах старшини, так і в бідних сільських хатах. Кожен елемент на зображенні має символічне значення. Скажімо, дуб показує силу, кобза чи бандура — національні традиції, кінь та спис — готовність до бою, а штоф і чарка символізували скороминущість життя, адже їх часто клали в могилу полеглого воїна.

При цьому достеменно невідомо, ким же був цей козак Мамай. Найвідомішою людиною з таким ім’ям був військовий діяч Орди 14 ст. Згодом його знатні нащадки мали безпосередній стосунок до козацтва, а саме прізвище стало досить популярним на Січі — в архівах 18 ст. зафіксовано кілька десятків Мамаїв. 

Навіть після занепаду Козаччини Мамай продовжував бути в народі популярним образом й символізував потяг до волі. У часи СРСР подібні зображення стали вважати проявом так званого буржуазного націоналізму — подекуди картини просто знищували. Але образ був настільки популярним, що чимало зображень все ж збереглися. Одне з них ви й можете побачити в колекції музею.

Кілковий рушник, початок 20 ст.

Традиція вишивання виникла на Миколаївщині ще в давнину. Під час розкопок ще сарматського кургану Соколова Могила біля села Ковалівка були знайдені зразки вишивки, зроблені золотою ниткою, яка оздоблювала одяг багатої жінки 2000 років тому.

На Миколаївщині на березі річки Чорний Ташлик є мальовниче село Лиса Гора з давніми козацькими традиціями, своєрідними обрядами та унікальними ремеслами. Саме це поселення здавна вважається в регіоні центром ткацтва. Не одно покоління жінок виготовляли тут візерункові тканини та килими. Відомі прізвища ткаль Надії Жуматій, Раїси Іванової, Ганни Селіванової, роботи яких зберігаються у колекції музею.

Кілковий багато орнаментований рушник Ганни Селіванової, який ви бачите на фото, виготовлений на початку 20 ст. Він має довжину майже 4 метри та поєднує тканні геометричні та вишиті рослинні візерунки. Рушник виконаний бамбаковими та вовняними нитками. Бамбак (бавовняні нитки), купували на ярмарку, а вовняні пряли власноруч та фарбували в яскраві кольори. Потім майстрині ткали рушник на кроснах (ткацькому верстаті) та додавали краси за допомогою вишивки. Такими рушниками оздоблювали інтер’єр хати та вішали їх над віконними отворами.

Модель фрегата «Святий Миколай», середина 20 ст.

Як ми вже знаємо, люди здавна жили на території сучасного Миколаєва — тут було древнє городище кіммерійців, а пізніше й козацькі землі. Сучасне ж місто почало активно розвиватися після 1788 року, коли в гирлі річки Інгул заснували корабельню. Вже за два роки місцеві майстри спустили на воду перший корабель — «Святий Миколай». Свою назву він отримав на честь взяття турецької фортеці Очаків, яке сталося саме на День Св. Миколая.

Це був парусний фрегат довжиною в 46 та шириною в 13 метрів, який озброїли 50 гарматами. У наступні роки він брав участь спочатку в російсько-турецькій війні, а далі й у конфлікті із Францією. Свій вік корабель закінчив в Неаполі, куди був проданий за 11,5 тис. дукатів.

Ну а Миколаївське адміралтейство продовжило роботу й швидко перетворилося на головний центр суднобудування всього регіону. Так, саме тут спустили на воду перший на Чорному морі колісний пароплав «Везувій» (1820), перший військовий пароплав «Метеор» (1825) або перший залізний «Інкерман» (1857). Врешті за два з половиною століття Миколаїв став міцно асоціюватися з двома словами — «місто корабелів».

Колекція болгарських прикрас, 19 ст.

— Що ви бачите перед собою?

— Це скарб.

Так, справжній скарб, який був знайдений при будівництві будівлі поштамту у 1966 році у Миколаєві. Він складався з 1091 предмета: монети, столове срібло, вишукані пояси, кольє та браслети — технічно складні та коштовні прикраси. Судячи з нюансів, прикраси були зроблені у 19 столітті болгарськими майстрами, в тому числі й поселення Тернівка, де мешкало декілька родин майстрів сріблярів. Вони продовжували традиції ювелірної справи, поширені у Східній Фракії, звідки у 1802 році на Миколаївщину переселилися перші 16 болгарських сімей.

Серед улюблених прикрас болгарських жінок були браслети «гривни». Їх носили на двох руках, тому виготовлялися парні вироби. Молоді заручені дівчата відрізнялися тим, що носили «ръкавиці» — напіврукава з червоної тканини від ліктя до кінчиків пальців, поверх яких виблискували срібні «гривни».

Значним попитом серед місцевих жінок користувалися великі пряжки — кулани або пафти. Вони мали різну форму, але здебільшого збереглися листоподібні. Кожна пряжка мала унікальний візерунок, іноді інкрустувалися напівдорогоцінним камінням. Такі пафти виконували не тільки роль прикраси, але й були своєрідним оберегом.

На жаль, значна частина прикрас була втрачена під час голодоморів та воєнних років, коли мешканці Тернівки масово продавали їх, щоби нагодувати родини.

Проєкт реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI).