Якщо брати формально і з позиції скептика, то патріотичне виховання — це просто нормальне викладання історії, культури, літератури, мови. А тут окремі уроки, де тебе весь день вчать любити батьківщину…

Коли ми писали програму, було дві крайності. Перший варіант — зробити «Захист України» своєрідним факультативом, на якому діти будуть говорити про цінності. 

За другий виступали переважно військовослужбовці, які хотіли створити в школах справжню базову військову підготовку, після якої можна й в окопи відправляти, в принципі. Програму все ж вдалося витримати десь посередині. 

Ми не Люксембург. У нас немає розкоші просто поговорити про цінності й сподіватися, що цього буде достатньо. Ми живемо в умовах протистояння з сильним, багатим, добре озброєним ворогом. Але, з іншого боку, мілітаризувати дітей, перетворювати їх на солдатів, теж не можна. Ми не хочемо стати Росією з її Юнармією і тому подібним. Тому «Захист України» намагається утримати баланс. 

Щобільше, у старій програмі було прописано, що на уроки хлопчики приходять у військовій формі, що є маршування. Попередня версія була жорстко мілітаризована. Просто вона профанувалася, на неї ніхто не звертав уваги. Ми від цього свідомо відмовилися, якраз тому, що не хотіли мілітаризувати дітей.

Чого не було в старій програмі — ми додали компонент громадянської освіти й, власне, пояснення того, чому Україну треба захищати. Патріотична освіта — це, звичайно, не окремий предмет. Виховання патріотизму у школах реалізовується через цілий ряд предметів, як ви й сказали. Але, скажімо, у нас навіть немає базового курсу суспільствознавства. І виходить, що предметом «Захист України» ми зокрема намагаємося надолужити відсутність базового знання про те, як працюють суспільство і держава. 

А що на даному етапі з «Захистом України»? Чи можна похвалитися? Що, навпаки, буксує?

Трохи більше року тому ми вирішили, що організуємо такий своєрідний проєктний офіс, щоби переписати програму «Захист України». Поки ми це робили, у Міністерстві освіти залишки освітньої субвенції 2023 року скерували саме на покращення якості викладання цього предмету — 1,7 млрд грн.

А паралельно мене покликали в одне з містечок на Київщині, щоб показати, як із «Захистом України» вирішили працювати там. Вони забрали всі години цього предмету з усіх шкіл і об’єднали це в одному центрі викладання. Тобто учні зі шкіл громади раз на місяць приїжджали туди й цілий день вчили «Захист України». Не раз на тиждень у своїй школі, а раз на місяць на весь день — за кількістю годин те ж саме, але інакше організовано. І це дійсно працювало. Завдяки цьому вдалося навіть краще організувати матеріальне забезпечення під цей напрямок, бо простіше облаштувати меншу кількість просторів.

Плюс питання в тому, хто викладає. От у вас хто викладав подібний предмет? Трудовик? Ну, класика, це дійсно зазвичай були трудовики, фізкультурники. Знаю й екзотичні опції, коли це була вчителька німецької мови. Тут ідея в тому, що це буде менша кількість вчителів, але в них більше навантаження і, відповідно, більші зарплати. Але, що найголовніше, від них є сенс очікувати, що вони будуть розвиватися як викладачі саме цього предмету. 

Отже, ми все це взяли, використали ідею з осередками й переписали програму. На літо ми вийшли на роботу вже в регіонах, на два п’ятиденні інтенсиви для вчителів. А з етапу впровадження стало зрозуміло, що на місці все дуже залежить від керівника обласного департаменту та інститутів післядипломної освіти. Бо у двох сусідніх областях успішність реалізації може відрізнятися дуже сильно.

Зараз ми якраз на цьому етапі, етапі імплементації. Регіони проводять навчання для вчителів, закуповують обладнання. Є лідери, але середній рівень впровадження поки невисокий. Бачите — це, в принципі, один маленький предмет, але така велика кількість зусиль і так повільно рухається.

У нас був варіант зробити все через пілотні проєкти, але ми вирішили йти одразу в загальнонаціональну імплементацію. Бо ми не знаємо, хто буде міністром освіти через місяць, через рік. Якби ми зараз зробили пілот, а потім керівництво помінялося, це могло б так і завершитися. А так ми вже на всеукраїнському рівні, згорнути це буде складно. Хоча є й велика проблема — це Київ, який до проєкту не приєднався.

А є вже якісь відгуки від дітей, вчителів, батьків? 

От, до речі, є відгуки в Києві. Бо батьки читали, що планується реформа цього предмету. А потім їхні діти йдуть в школу, де їм диктують Статути ЗСУ, розказують, як ходити строєм і на картинках показують структуру автомата. І вони здивовані — як же так?

А є регіони, де це відбувається саме так, як треба. Для мене важливий критерій — чи цікаво дітям. І я була в школах, де учні були весь час залучені, активно реагували. Значить, процес пішов правильно. І ще один глобальний відгук — це запити від вчителів, які просяться пройти тренінг з цього предмету.

А скільки, до речі, зараз триває тренінг для них? Бо ну, уявімо, приходить сферичний у вакуумі вчитель праці, тиждень дивиться на дрони, щось слухає — чи правда це ефективно?

Це дуже правильне питання. Якщо чесно, у мене мозок вибухає від абсурдності ситуації. Тому що Міносвіти просто не зафіксувало тривалість навчання для вчителів — тепер це сфера відповідальності місцевих інститутів післядипломної педагогічної освіти. І вони підійшли до цього питання по-різному — там діапазон від 21 до 200 годин. Вочевидь, це треба виправляти.

Крім того, треба запускати супервізію. Бо прямо зараз це виглядає так, що на всю країну є фактично три людини, до яких дзвонять всі: від інститутів і департаментів та до рядових вчителів. Тож ми хочемо створити інструмент, щоби тренери в регіонах могли виявляти слабкі місця і допомагати вчителям краще викладати.

Нещодавно у вас була ціла двогодинна панель про те, як взагалі зараз працювати з підлітками над формуваннями їхньої ідентичності. Там були Антон Дробович, Оксен Лісовий. Є у вас якісь висновки чи просто враження звідти?

Ця дискусія — це частина роботи, яку ми в цілому проводимо над тим, щоби переосмислити, як викладати те, що називається громадянська освіта. Адже вочевидь, що зараз вона не справляється з задачею готувати громадян до активної участі в житті в суспільстві, до залученості й так далі.

У нас є уроки історії, української літератури, «Захист України», який зараз змінюється. А в результаті третина українських підлітків вважає, що слідкувати за російськими блогерами — це окей. І це я тільки по виміру патріотичності беру. А якщо попитати підлітків, чи вони вірять, що можуть змінювати щось в Україні, залучатися в якісь процеси й так далі, то в переважній більшості вони скажуть, що ні. Тому ця панельна дискусія була покликана принаймні почати ширшу розмову про те, яким чином школа може виховувати громадян.

Є декілька ключових проблем. Одна з них — ми розмежовуємо громадянина і державу. Ідея громадянського світу у нас побудована на тому, що громадянин може щось зробити з державою, яка існує ніби як окрема сутність. А насправді вона і є суспільство. Ми б дуже хотіли поміняти це ставлення. Держава не може бути для нас чимось чужим, іншим. Це — щось наше, це ми і є.

А друга важлива річ, яку б ми хотіли змінити через процес виховання громадянина, — це те, що величезна кількість підлітків хоче виїхати з країни. І це в умовах, коли у нас і так велика кількість людей за кордоном, коли всі говорять про демографічну кризу. Насправді це дуже страшно. Якщо пройтися по старших класах шкіл, то подекуди виїжджають 50% дітей.

І ми дуже хотіли б, щоб діти в школі отримали якийсь досвід громадянської залученості, щоб у них було відчуття, що їм щось вдалося. Щоб вони зробили якийсь проєкт всередині своєї громади, міста, містечка, школи. І їм цей проєкт вдався. Є припущення, що якщо діти отримають такий позитивний досвід, то вони зрозуміють, що тут є можливості, що тут я свій, це мій дім. Я тут маю право щось вимагати, маю право та можливість щось робити.

Ми працюємо в цьому напрямку, наприклад, зі школою «Майбутні». Це приватний заклад у Києві, де сильний фокус на громадянській освіті. До того, як вони почали на цьому питанні фокусуватися, у них більша частина випускників потім виїжджала за кордон. Але після того, як школа переформатувала викладання громадянської освіти, майже всі випускники минулого року залишилися в Києві. Їхні учні волонтерять, збирають донати, у них вже зв’язки, контакти, хоча це підлітки 15-16 років. Нам би дуже хотілося, щоб це було не точково в якихось окремих школах, а масштабно по всій країні.

Будемо чесні: Україна зараз мало що може дати в матеріальному плані. Але ми можемо показати, що це країна можливостей, де кожен може проявити ініціативу і чогось досягнути. Саме цю думку громадянська освіта й має виховувати в молодих поколіннях.

А є взагалі розуміння, що зараз зі станом освіти в українських дітей, освіта яких випала на ковід і повномасштабну війну? 

Це велика проблема. Фактично є одне об’єктивне дослідження, яким ми можемо оперувати, — Pisa. При цьому воно навіть не зачіпало регіони, наближені до фронту: там не було Харкова, Дніпра. Але навіть у відносно віддалених від бойових дій областях є дуже суттєве падіння. Математика, література, історія, читання — буквально все. До того все проблематика подолання освітніх втрат накладається на проблематику того, що треба ще й міняти, чого ми загалом навчаємо в школі.

Якщо продовжувати цю тему, то раніше навіть не те, що освіта, а загалом розвиток конкурували з тим, щоб погуляти з друзями, почитати книжку, телевізор подивитися. А зараз розвиток конкурує з набагато сильнішими суперниками — це алгоритми, які ідеально підлаштовуються під людину…

Це дуже серйозна проблема. Я бачу в ній одразу кілька проявів. Перший — це дійсно те, що діти дуже підсідають на свої смартфони. Навіть ми, дорослі, це відчуваємо, а уявіть, як це для дитячого мозку. Друга проблема — це те, що через все діти відучуються концентруватися на довготермінових і складних задачах. 

А третє пов’язано не тільки з гаджетами, але все ж — діти просто втрачають розуміння, для чого їм вчитися. Тому що вони бачать в соцмережах успішних інфлюенсерів, які заробляють якісь нереальні гроші. І підлітки думають, що зможуть так само, тож навіщо вчити умовну біологію? Оця втрата навички вчитися і дуже потужна демотивація докладати зусиль в школі — це те, про що кажуть всі вчителі. Це глобальний тренд, але в Україні це ще й життя в умовах війни, що, звісно, додатково відвертає від навчання. В результаті якість освіти сильно знижується. І ми навіть не зможемо це виправити потім, тому що діти просто не мають навички вчитися.

А є якісь ідеї, як це можна виправити? Чи це вже незворотній процес? 

Якщо це незворотній процес, то всім нам вже треба повільно повзти на кладовище. Але ми не можемо здаватися. Якщо ми не виправимо проблеми з освітою, то у нас як у суспільства немає майбутнього. Тому що далі ці школярі вступлять в університети — а вони вступлять, тому що виші ж обов’язково когось наберуть. Потім університети їх випустять. І що ці молоді люди будуть робити, якщо у них немає базових знань і навичок, щоб якось функціонувати в суспільстві? Я не уявляю. Насправді це дуже страшно. Перший крок — треба просто визнати, що така складна історія є. Оцінити освітні втрати. І змінитися.

Знаєте, зараз багато хто з вчителів каже, що діткам складно в час війни, тому ми не можемо багато від них вимагати. Мені здається, що це дуже небезпечний підхід, тому що таким чином ми їх виправдовуємо. І налаштовуємо на невдачу. 

Здається, зараз додатковий аспект, який ви вже згадали, що ключові люди, які впливають на молодь, — це, умовно, тіктокери. І загалом у світі стало багато знаменитостей, які знамениті лише тому, що знамениті. Але у них розпитують все — від прогнозів на хід бойових дій до курсу долара.

Зокрема втрата мотивації до освіти серед молодих людей пов’язана і з тим, що вони не бачать рольових моделей, де люди досягли успіху через те, що вони добре вчилися. Їхні рольові моделі — це блогери, може якісь співаки. Там не буде людей, які досягли успіху, бо побудували суперкомпанію, тому що вони добре вчилися в школі.

Але це складне питання, тому що говорити до дітей мають ті, кого діти почують. Але як зробити так, щоб вони говорили осмислено і з розумінням своєї відповідальності — я не знаю. В будь-якому випадку треба визнавати, що тіктокери й блогери сильно впливають на молоде покоління.

Нещодавно Український інститут книги презентував опитування щодо того, як українці читають. І там була одна блогерка, яка якраз поставила питання того, що будь-які заходи з промоцією читання працюють лише з бульбашкою, яка і так вже читає. А яким чином переконати тих, хто не читає, як їх зацікавити? Треба працювати через інші канали. Давайте згадаємо театральний бум останніх років — великою вірою його спричинив ТікТок.

Давайте наостанок повернемося до патріотичного виховання. У мене під вікнами квартири популярний київський бар. Основний контингент — це підлітки, яким надцять або трохи більше років. І з вікон я чую то «Червону руту», то російський реп. Як із цим бути?

За статистикою, 25-30% молоді кажуть, що їм прийнятно слухати російську музику. А ще є нове дослідження про мову шкільного середовища. Згідно з ним, відсоток тих, у кого спілкування відбувається російською, збільшився порівняно з попереднім роком. Я не до кінця розумію, як вони сформулювали питання — чи це спілкування на перервах, чи на уроках. Але в будь-якому випадку відбувається зростання впливу російської мови на шкільне середовище. Я, як мама, бачу це по школі свого сина, де половина дітей вдома говорять українською, але на перервах переходять на російську. Ми законом не врегулюємо те, як діти спілкуються. Але тут є великий простір для просвітницької роботи.

Значно простіше робити зміни, де ти законом щось переписав — і воно почало діяти. А тут вже робота зі свідомістю. І мені б дуже хотілося, щоб ми хоча б почали про все це говорити й визнавати, яка це серйозна загроза.

Обкладинка: Platfor.ma