Як ви опинилися в Австралії?

В Австралію я переїхав ще зовсім маленьким, десь у 2004-05 роках. Зростав, навчався і працював там, у Мельбурні. Там же і вивчив українську мову в одній зі шкіл діаспори. Більшу частину дорослого життя працював медиком, зокрема й на швидкій допомозі.

Є такий стереотип, що все в Австралії намагається тебе вбити. А ви якраз на швидкій, чи часто були подібні випадки, коли людина страждала від фауни чи флори?

Не часто, але траплялися. Частіше за все павуки когось кусали. Бувало, що дикі тварини, наприклад, поссуми, але це коли люди самі до них лізли. Ну і бували серйозні випадки зі зміями, але не дуже часто. Не можу сказати, що в Україні дикі собаки рідше кусають, ніж, скажімо, змії в Австралії.

А розкажіть, як ви знову в Україні опинилися.

Наприкінці 2021 року приїхав у відпустку. Причому це вже вдруге — вперше був у 2009-му. Все таке рідне, ностальгія. 

А потім 24 лютого 2022 року я прокинувся від звуку винищувача, який пролетів над нашим будинком метрах у 20. Далі вибухи. Ми з батьками швидко зібралися і поїхали в центр села. Люди схвильовані, обговорюють, що ж робити. Хтось намагався виїжджати, затори з машин. Але мені одразу було зрозуміло: я медик, я маю допомагати. Я знав, що будуть поранені, тому потрібні всі, хто має досвід у медицині. Спочатку побіг у шпиталь спитати, чи потрібна їм ще одна пара рук. Там вже був черговий військовий, він перенаправив мене в ТЦК. 

У ТЦК був невеличкий іспит. Розпитали мене, що роблять певні препарати, щось таке — я відповів. Кажуть: добре, ти нам підходиш. Так все і почалося.

Ви ж до цього все життя були цивільним медиком?

Так, але у мене з дитинства було відчуття, що в моєму житті рано чи пізно настане великий і дуже важкий період, коли я буду потрібен людям. Із самого початку було очевидно, що найбільше поранених і хворих буде в армії. Тому я й пішов у ЗСУ. 

Тим більше, що між військовою та цивільною медициною не так багато різниці. І в тилу, і на фронті — люди. Всі мають такі ж самі хвороби. Хоча, звісно, є питання небезпеки. У мирному житті тобі зазвичай нічого не загрожує, коли ти допомагаєш людині. І є правило: спочатку піклуєшся про свою безпеку, далі — про пацієнта. Тут небезпека для тебе є майже завжди, але все одно треба допомагати.

Плюс ще одна відмінність — за мою кар’єру цивільного медика в Австралії я не стикався з нестачею чогось. А тут коли почалася повномасштабна війна, то не було навіть базових речей: знеболювального чи ліків проти гіпертонії, діабету. Придумували щось, бігали по аптеках, по волонтерах.

А що ваші друзі з Австралії сказали, коли дізналися, що ви пішли воювати добровольцем?

Ну, хто як до цього поставився. Хтось казав, що я збожеволів. Хтось — що молодець, пишаємося тобою. Хтось просто переживав. 

Був батько мого колеги — він майже одразу написав: що тобі потрібно? Я кажу: та може щось солоденьке. Потім якось повертаюся із завдання — прийшла посилка. Відкриваю, а там цукерки, шоколадне масло, ремінь, шеврони. Дуже теплі слова на листівці написав. Було надзвичайно приємно.

А зустрічали когось з Австралії на фронті?

На Куп’янському напрямку був Інтернаціональний легіон. Якось проходжу — люди смажать курку на вогні. Кажуть мені англійською: типу, хочеш? Жестами щось намагаються пояснити. Чікен, чікен. Відповідаю їм досконалою англійською: ок, давайте, ви мені чікен, я вам щось своє, може ліки якісь треба? Тут один хлопець повертається, довго й уважно на мене дивиться — і питає: «Are you from down under?» Це таке питання, яке тільки австралійці, мабуть, зрозуміють. Можна перекласти як: «Ти із землі, яка там знизу?» Познайомилися, обмінялися контактами.

Я нещодавно був у Інтернаціонального легіону в гостях, і зі мною був фотограф із Нової Зеландії. Коли про це дізнався один австралійський хлопець з легіону, то виніс нам у подарунок банку Vegemite.

А, так, це дуже австралійська штука. Ми її дійсно дуже любимо. Я навіть побратимів вже привчив — спочатку терпіти Vegemite не могли, а зараз вже з чайком мажуть на хліб тільки так.

Ще всі австралійці дуже пишаються бронетранспортерами Bushmaster, які вони нам передали…

Так, хороші машини. Але в нашій бригаді їх немає. Я працював на БТР-4 «Буцефал», модифікація БММ 4-с, броньована медична машина. На ній немає озброєння, а позаду така велика квадратна коробка, де опускаються двері, щоб заносити пацієнта. Розрахована на 10 поранених, комфортно можна туди запхати людей 12, а у нас на Бахмутському напрямку було, що і 15 вивозили. Тоді була дуже динамічна ситуація, обстріли, тому ми просто всіх підряд до себе закидували, якщо бачили, що десь кров — брали за шкірку і до себе, звалювати.

А як взагалі на ходу можна хоч якісь медичні маніпуляції проводити? Все ж трясеться, вибухи. 

Все можна, якщо хочеш жити й хочеш допомагати людям. Мене тут ще виручає досвід катання на скейтборді: розставив ноги, трошки присів — все, працюєш.

Хоча, маю визнати, що це нелегко. Часто це бруд, кров, голки, скривавлені бинти, затискачі. Я собі придумав ще таку приблуду: на бронежилет нашив карабінчики. І вони якраз підходили, щоб причепити крапельниці, по чотири за раз. І от ти стоїш, руки вільні, щось можеш робити, а люди навколо тебе тим часом крапаються. То бувало й таке, що я в кузові один, а 3-4 людини під крапельницями й все працює.

А чи є в підрозділі особливе ставлення до медиків? Бо бійці розуміють, що ця людина буде тебе витягати, треба з нею дружити.

Одразу згадав наш перший штурм Кліщіївки під Бахмутом. Я на той момент вже досить багато поранених хлопців вивіз. І перед початком операції до мене кілька людей підходять, питають, чи я буду на чергуванні на медичному БТР? Кажу — так, я з вами. І всі одразу якось повеселішали, сказали: ну, все, у Макса ніхто не помирає.

Здається, що майже у кожного медика є історія про якесь диво, коли людина не мала вижити за всіма показниками, а все ж таки витримала. У вас є така?

У мене багато таких історій. Ми були, скажімо так, на напрямку неподалік Сум, забирали одного хлопця. У нього окрім всього ще й був інсульт. Блювання, зупинка дихання, зупинка серця, був вже весь синій. Виявилося, що він в такому стані вже понад годину. За всіма показниками він давно мав «відійти». Але ми везли його 70 км по жахливій ґрунтовій дорозі, розбитій танками, проводили сердечно-легеневу реанімацію прямо на швидкості 100 км/год — і вдалося врятувати. Живий, ходить, балакає.

А який у вас був найнебезпечніший момент за всю війну?

Багато. Я їздив на особливому БТР незвичної форми, де намальоване велике коло, а всередині — червоний хрест. І чомусь коли ворог бачив цю машину, то він вважав: о, це наша ціль, стріляймо по ньому всім, що тільки є.

Але зараз я згадую це, ніби якийсь сон. Мабуть, якийсь синдром відмови, що ні, насправді цього не було. Це дійсно допомагає мені впоратися зі стресом, осмислити, наскільки близько був до смерті.

А що думаєте після завершення війни робити?

Я дуже добре висплюся. І мрію, щоб телефон не дзвонив.

Ну а далі вже навчатися, працювати, народжувати дітей. Тут, в Україні, звісно.

Приєднатися до Максима в 92-й окремій штурмовій бригаді можна тут.

Номер рекрутера: +380937982948