Народилась українська анімація ще в 1920-х на Одеській кінофабриці, де на той час працював художником Вʼячеслав Левандовський, якого й називають батьком нашої мультиплікації. Тоді в 1926 році з Європи разом із плівкою та апаратурою для ігрового кіно до українських кінематографістів приїхав верстат, за аналогією якого Левандовський створив власний проєкт — так зʼявився мультиверстат.

Спочатку українські мультфільми досить відрізнялись від тогочасної світової анімації. Адже вони переважно базувались на народній творчості, казках та легендах, мали яскраво виражені національні мотиви. Так, першим українським анімаційним фільмом авторства Вʼячеслава Левандовського стала «Казка про соломʼяного бичка».

Це була десятихвилинна стрічка з виразними малюнками, які були виконані на високому технічному рівні за спеціальною технікою — «шарнірною маріонеткою». Завдяки цій складній техніці рухи персонажів ставали природними та пластично виразними. 

А ще саме Левандовський першим почав контролювати динаміку своїх намальованих персонажів, синхронізувавши їх із рухами людей. Для цього він знімав людей на плівку у потрібних мультиплікаційних сценах, а потім зіставляв фази реального руху акторів із фазами руху своїх паперових маріонеток. Ця техніка, яку назвали «еклер», стала надзвичайно популярною в анімації та використовується й донині, але вже за допомогою сучасних засобів.

Звісно, радянська влада прагнула цілком і повністю впливати на сферу культури. А отже й Вʼячеславу Левандовському довелось зняти політизований фільм «Десять», що мав підсвітити «здобутки» СРСР за 10 років. Та для розвитку української анімації він став знаковим, оскільки кадри хроніки у фільмі автор поєднав із мультиплікаційною графікою. 

Всі ці нові засоби виразності дозволяли не лише інформувати глядачів, а й зацікавлювати подачею. І активно їх почали використовувати якраз для просування потрібних Радянському Союзу наративів. Наприклад, експресивну вставку додали у фільм «Дніпробуд» 1927 року, який прославляв промисловість. Звертатись саме до засобів анімації полюбляли й в політичній пропаганді. 

А от наступною анімаційною роботою співавторства Левандовського, яка так і не вийшла в маси, стала стрічка «Українізація». Фільм розповідав про запровадження української мови як офіційної в уста­новах, а з художнього боку був цікавий насамперед експе­риментами з кіноавангардом. «Українізація» так і не побачила світ, адже стрічка була готова уже після того, як цю політику почали згортати.

Цензура і перегукування із Disney

Починаючи з 1930-х років багатьох кінематографістів почали відстороняти від роботи, а анімаційна майстерня стала випускати здебільшого навчально-технічну продукцію. Кілька років потому одну анімаційну стрічку все ж допустили до виробництва — це була робота «Мурзілка в Африці» українських художників Євгена Горбача та Семена Гуєцького.

Вона розповідала про групу радянських дітей та вигаданого персонажа Мурзілку, які вирушили до Африки, щоб визволити темношкіру дівчинку від капіталістичних колонізаторів. Політичний підтекст тут також було нескладно помітити. Технологічно мультфільм слідував канонам американського Disney. Персонажів малювали на прозорих аркушах целулоїду, почергово викладали на декорацію на папері та знімали. 

Наступною роботою Горбача та Гуєцького став мультфільм «Тук-Тук і його приятель Жук». Це була так само політизована історія про хлопця та собаку, які охороняли свій город від агресорів — лисиці та свині. Мультфільм також створили методом целулоїдних перекладок, що, до речі, дуже прискорювало роботу порівняно з попередньою технікою Левандовського. Під час створення стрічки художники знову надихались мультфільмами від Disney — зокрема, короткометражками про Мікі Мауса, які якраз виходили в 1930-х. І хоч той факт, що українська анімація перегукувалась з американською не надто тішив радянську кіноспільноту, мультфільм сприйняли позитивно.

Одним з останніх українських анімаційних фільмів, який вдалося випустити в 1930-х, став перший кольоровий мультфільм «Лісова угода» Євгена Горбача та Іполита Лазарчука. Крім кольору, знаковою у цій роботі стала музика, що будувалась на українських народних піснях і в такий спосіб розкривала характер персонажів. За сюжетом, звірі в лісі укладають угоду — працювати та жити у мирі. До їхньої «Ліги націй» долучається лисиця, яка, приспавши пильність своїх сусідів, підступно порушує угоду. Для дітей ця історія була просто вигаданою пригодою, а для дорослих — актуальним на той час політичним контекстом. 

Ну а невдовзі після цього московський «Союзмультфільм» остаточно знищив осередки анімації на території України, а багатьох талановитих художників, сценаристів та режисерів репресували. І лише наприкінці 1950-х українську анімацію почали поступово відроджувати. Тоді при Київській студії науково-популярних фільмів створили Творче обʼєднання художньої мультиплікації на чолі з Іполитом Лазарчуком. 

Українська школа

Творці продовжували вивчати світовий досвід, переймати уроки анімації від Disney і знову звертатись до актуальної проблематики, національних реалій та фольклорних джерел. Першою роботою нового колективу став сатиричний мультфільм «Пригоди Перця», який порушував проблему екології. Це була історія про співробітника журналу, до якого звертаються по допомогу звірі, що потерпають від браконьєрів — ті не лише влаштовують полювання, а ще й забруднюють ліс та річку. І хоч команді Лазарчука на той момент бракувало експертизи у створенні анімації, мультфільм став успішним. Хоча б тому, що сценарій до нього написали професійні сатирики, які працювали в однойменному журналі «Перець». 

Поступово основні художні напрями, жанри української анімації та індивідуальні стилі творців впевнено розвивались. І що важливіше — постійно шукали нові форми та змісти. Так, наприклад, режисерка-аніматорка Ніна Василенко навіть звернулася до рідких в анімації жанрів як-от билини та думи. У 1960-х вона екранізувала в такий спосіб «Микиту Кожумʼяку», «Марусю Богуславку», «Пригоди козака Енея» і відкрила абсолютно нову сторінку в історії української анімації. 

Величезну популярність здобула серія мультфільмів Володимира Дахна про пригоди козаків. Пошук одного чи декількох персонажів, які могли переходити з епізоду в епізод, — одна з найважливіших задач у мультиплікації. Режисеру блискуче вдалося це зробити.

Почалось усе з того, що Володимир Дахно захотів зняти фільм «Як козаки куліш варили», придумавши одразу трьох головних героїв — ними й стали козаки Тур, Грай та Око. І поки художник Едуард Кірич малював цих персонажів за начерками Дахна, стало зрозуміло, що це просто повинна бути анімація.

Перший фільм вийшов у 1967 році. Згодом козаки грали у футбол, визволяли наречених, купували сіль, ставали олімпійцями й кінець кінцем навіть допомагали мушкетерам. Останній мультфільм закінчили в 1979 році, тобто серії про пригоди козаків виходили понад 10 років з однаково шаленим успіхом. А секрет був у тому, що Володимир Дахно міг майстерно передавати смішне та комічне, а персонажів робити максимально наближеними до народу. До речі, дуже схоже на те, що колись зробив у літературі Іван Котляревський.

Ще один талановитий український режисер — Євген Сивокінь. Його найбільш знаковими стрічками називають дві роботи: «Людина, яка вміла літати» 1968 року, створена за оповіданням чеського письменника Карела Чапека, та «Людина і слово» 1973 року. Останню взагалі вважають одним із найкращих доробків тогочасної української анімації. 

«Людина і слово» — це п’ять авторських мікропритч, в яких дійові особи — це п’ять літер: слово. Виявляється, воно може очорнити людину, і цю пляму змити неможливо допоки не зʼявиться інше — добре слово. Слово може зробити будь-що: як підняти людину на крилах, так і вбити. Ці та інші метафори режисер втілив на екрані й присвятив увесь сюжет взаємодії людини та слова. Власне, справді особливою ця стрічка й стала завдяки тому, що абстрактні ідеї та поняття набули на екрані рельєфних форм.

Не менш відомою за пригоди козаків Дахна став мультсеріал «Пригоди капітана Врунгеля» українського режисера-мультиплікатора Давида Черкаського. Його знімали на студії «Київнаукфільм», використовуючи одразу декілька технік — перекладки, мальованої мультиплікації та знімальних кадрів. Мультсеріал містить безліч алюзій до тогочасних радянських та світових фільмів, історії та релігії. У 2021 році Довженко-Центр навіть включив «Пригоди капітана Врунгеля» у список із 20 найкращих фільмів в історії українського кіно. 

Звісно, це був розважальний жанр, який до того ж влаштовував радянську владу в Москві. Адже це був лише кінець 1970-х, цензура ще й досі існувала і багатьом справді новаторським українським анімаційним стрічкам просто не давали дозволу. Так, наприклад, тричі відхиляли комедію з елементами фентезі «Лінь» Євгена Сивоконя, що мала абсолютно незвичайну для тих років графіку. 

Або інший приклад, який не пропустила радянська цензура, — збірка анімаційних мініатюр «Камінь на дорозі» студії Київнаукфільм. Кожен із фільмів був соціально-політичною сатирою на тогочасну інтелігенцію. Роботи були намальовані в стилі мінімалізму, строгими лініями й без яскравих кольорів. Але авторський погляд вкотре зіткнувся з радянською машиною. І лише наприкінці 1980-х українські аніматори нарешті змогли вільно творити. 

Свобода проявляється

У 1986-му Давид Черкаський випускає «Острів скарбів», що, як і «Пригоди капітана Врунгеля», посідає почесне місце в списку 100 найкращих фільмів в історії нашого кіно. Фільм за романом Роберта Луїса Стівенсона був не лише анімаційним, а й містив вставки з акторами, які виконували різноманітні комічні музичні номери. І хоч спершу «Острів скарбів» вийшов російською мовою, нині існує й українськомовна версія. А на початку 1990-х, після того, як анімаційна частина мультфільму вийшла англійською мовою в США, «Острів скарбів» набув величезної популярності й в інших країнах світу. І згодом зʼявився німецький, литовський, іспанський, грецький та інші дубляжі. А хода доктора Лівсі навіть стала міжнародним мемом.

Відчувши свободу, українські аніматори починають багато експериментувати, балансуючи на межі страшного та кумедного, абсурдного та гротескного. Так, наприклад, у 1983-му вийшов фільм «Савушкін, який не вірив у чудеса» Олени Барінової. Він розповідає про чиновника, який, повертаючись після чергової відпустки на роботу, щоразу розповідає колегам нову неймовірну історію. То зустріне жабу, що розмовляє, яка просить його поцілувати, то золоту рибку, яка виконає будь-яке бажання. Але прагматик Савушкін не хоче вірити у дива. Однак буквально через кілька хвилин співробітники офісу дізнаються, що те, від чого відмовився їхній колега, потрапило в руки до інших.

Це — рідкісний приклад пародії на популярний в добу «застою» жанр виробничої драми. Але запам’ятовується мультфільм не лише смішними й фантастичними сюжетами, а й стриманою карикатурною й монотонною графікою. А дії у фільмі розгортаються у двох площинах — реальній та фантастичній, що взаємопроникають одну в одну. 

У 1987 році виходить анімаційний фільм «Бій» режисера Михайла Тітова за мотивами оповідання Стівена Кінга. У ньому Джон Реншо — колишній військовий, а нині кілер — після вбивства директора фабрики іграшок отримує посилку з іграшковим набором солдатиків та бойової техніки. Аж раптом виявляється, що всі вони не просто оживають на очах, а влаштовують справжню війну проти Реншо. 

Завдяки використанню техніки тотальної анімації, коли рухаються не лише персонажі, але й фон, автор створив ефект рухливої камери та зображення. Візуально це відсилає до кінобойовиків, що якраз набували популярності в ті часи. Фільм був створений переважно візуально пластичним засобами, без словесних коментарів, але з насиченими зловісними звуками та шумом війни. А гротеск у стрічці, що обʼєднує фантастику з сарказмом, стає основним виражальним засобом. 

На тлі розпаду СРСР мультобʼєднання перетворили на студію «Укранімафільм», а у Києві заснували кінофестиваль анімації «Крок». У цей рік виходить і культовий український анімаційний фільм Володимира Дахна «Енеїда» за мотивами поеми Котляревського. Цей українськомовний анімаційний фільм також відзначили у списку найкращих в історії нашого кіно. До речі, оригінальне замовлення стрічки від «Союзтелефільму» було російськомовне. Втім, автори фільму на це не погодились.

Художником-постановником стрічки став Едуард Кірич, який разом із Дахном працював і над пригодами козаків. За словами художника, він дуже пишається тим, що в 1988 році, ще до відновлення Україною незалежності, для фільму було намальовано кадри синьо-жовтого прапора. Загалом «Енеїда» складається з 14 тис. малюнків, а сам фільм режисер вирішив переосмислити та обіграти з авторського погляду, щоб не створювати просто екранізацію поеми. 

Незалежність

Сьогодні ж, на тлі попиту на український кінематограф, інтерес до ранньої анімації так само зростає. Декілька років тому Довженко-Центр організував кілька показів українських анімаційних фільмів 1980-1990-х. А разом із Projector Institute навіть випустив благодійний відеокурс «Історія української анімації». 

Пригоди про козаків, ясна річ, отримали продовження вже в незалежній Україні. Головні персонажі лишились ті ж самі — Око, Грай та Тур, які тепер в одному з сучасних серіалів подорожують по світу і досліджують різні культури.

Ну а 3D-анімаційний фільм «Мавка. Лісова пісня» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки вийшов настільки успішним, що його навіть вирішили масштабувати до серіалу. І якісного анімаційного надбання в Україні стає дедалі більше. Як свідчення цьому — щороку у нас проходить міжнародний фестиваль анімації Linoleum, який стабільно збирає молодих талановитих режисерів. 

Тих самих, що продовжують творити столітню історію української анімації.