В Україні вже недостатньо просто займатися виробництвом і сплачувати податки, в наших реаліях заведено як мінімум донатити. Крім того, безліч українських підприємств ще й взяли на себе задачу щось змінювати, покращувати в країні та й загалом створювати тенденцію бути соціально-відповідальним бізнесом. Platfor.ma у межах поїздки від платформи освітніх і менторських можливостей для жінок-підприємиць «Спроможна» поспілкувалася з українками, які відкрили свій бізнес і вклали у нього не тільки інвестиції, а й душу.
У 2021 році я була директоркою прихистку «Шелтер Святої Ольги» для жінок, які постраждали від насильства. Багато з них не могли влаштуватись на роботу, зокрема через брак кваліфікації та дітей, яких не було з ким залишити. Тоді ми з колегами знайшли рішення — треба було створити соціальний бізнес, прибуток з якого спрямовувався на притулок та проєкти для жінок. Психологиня установи тоді висунула гіпотезу, що творче заняття може мати терапевтичний ефект для постраждалих, і її здогадка підтвердилася у майбутньому.
Взагалі я прийшла в соціальну сферу з бізнесу, тому якийсь час не могла адаптуватись до того, що тут немає показників ефективності у вигляді прибутку. Притулок — це інституція, яка не заробляє гроші, але завжди потребує ресурсів. І тоді ідея відкриття соціального підприємства, кошти з якого зможуть хоча б покрити вартість комунальних платежів, здавалася проривною. І реалізувалась завдяки ініціативній команді притулку.
Ми почали з проєкту «Віднови вишиванку своєї бабусі». Просто разом з нашою соціальною працівницею Наталею, яка знається на вишивці та вивченні старовинних орнаментів, подумали, що цей напрямок може бути цікавим. Адже багато хто, знайшовши вишиванку у сімейній схованці, захоче її відновити. Почали зі збору коштів на вишивальну машинку на краудфандинговій платформі. Тепер маємо повноцінну майстерню з промисловими моделями, швейним обладнанням і відпрацьованою технологією. Вона спочатку працювала на території притулку, а зараз ми вже рік як облаштувались у Вишгороді.
Наша майстерня одночасно має дві мети. Як бізнес — отримання прибутку. Як соціальний проєкт — безплатне навчання та надання оплачуваної роботи жінкам з вразливих груп населення. Коли ми переїхали з притулку в окрему майстерню, то вирішили, що залучатимемо всіх жінок, які намагаються впоратися з важкими обставинами. Це ті, які переїхали внаслідок війни з інших регіонів, жінки поважного віку, багатодітні матері, жінки з родин військовослужбовців та самі військовослужбовиці.
Є різні напрямки — операторка вишивальної машини, швачка, розкрійниця, — проте всі вони про створення чогось нового, своєрідну терапію та самореалізацію. Навіть якщо жінка не захоче залишитися з нами — це буде успіх, адже вона зможе або відкрити власний бізнес, або влаштуватись на роботу у швейну сферу, бо вже має досвід та навички. Зараз, до речі, ми також готові прийняти на навчання кількох жінок. Актуально для тих, хто живе в Вишгороді, оскільки це передбачає фізичну присутність в майстерні та залученість до виробничого процесу.
Наша соціальна складова охоплює і культурно-просвітницьку діяльність, адже основний продукт — вишита сорочка з автентичним орнаментом: ми зберігаємо традиції вишивання та носіння вишитого одягу. Це три рівні ідей: 1) одяг, який хочеться носити; 2) відтворення культурних артефактів, оскільки сорочки ми відновлюємо за музейними зразками або за збереженими й дослідженими орнаментами. Намагаємось знаходити описи орнаментів та ділимось їхнім змістом на наших ресурсах; 3) оберіг — як раніше, так і зараз люди наділяють вишиту сорочку сакральним значенням. Багатьом людям під час війни це стало надважливо і цінно. Нещодавно ми відтворили колекцію сорочок, що була в Вишгородському музеї. Громада організувала захід спільно з Укрпоштою, на якому продали всі ці сорочки на потреби ЗСУ.
За перший рік роботи в нас пройшли навчання 12 жінок, 8 з них працювали в майстерні та отримували зарплати. За рік роботи в Вишгороді 5 жінок вивчилися, а одна з них навіть відкрила власну справу і виграла грант, на який придбала власну вишивальну машинку.
Ми мріємо про масштабування. Що разом з іншими ГО створимо мережу майстерень, де жінки зможуть працювати та розвиватися, зокрема у сільській місцевості. А також про відкриття власного фізичного магазину. Звичайно, ми будемо продовжувати роботу над збереженням і відтворенням українських орнаментів, зокрема зараз крім сорочок робимо вишиті аксесуари: манжети, комірці та запускаємо гамани.
Нині багато бізнесів шукають свою соціальну місію. Думаю, що це пов’язано з необхідністю робити свій внесок в перемогу, і щось корисне для суспільства — як би пафосно це не звучало. Я часто чую від друзів і знайомих, що вони роблять недостатньо. До того ж думаю, що це світовий досвід: якщо твій бізнес не вирішує якоїсь соціальної проблеми, то він не стане великим, глобальним і конкурентним. Абревіатура КСВ — корпоративна соціальна відповідальність, — це вже не просто декларація, а частина бізнесу. Ти не можеш бути глобальним, якщо не спрямовуєш ресурси на забезпечення цілей сталого розвитку.
Я займаюся виробництвом натуральних дегідрованих харчових продуктів з фруктів, овочів, ягід, насіння та горіхів. На сьогодні нашою продукцією є пастила різноманітних смаків та форм упаковки, сухі супи та каші миттєвого приготування, фруктові чипси та в’ялені ягоди. Філософія бізнесу полягає у виготовленні здорової, смачної та зручної їжі задля активного та продуктивного життя людини будь-якого віку.
Обрала саме цей напрям, бо хотіла створювати продукт своїми руками, проявити десь свою творчість. Я активно займаюся різними видами туризму (походи в гори, скелелазіння, спелеологія, сплави на байдарках тощо), також дбаю про своє здорове харчування. Тому для мене стало логічно виготовляти здорову та зручну їжу, яку можна скрізь взяти з собою. Я активно споживаю всю нашу продукцію, тому сміливо пропоную її й іншим людям.
Коли в Україні почалася повномасштабна війна, я активно включилася в допомогу своїй країні та задумалася, яким чином моє виробництво також може підтримати людей, які постраждали від війни. Тому ми почали виробляти сухі страви миттєвого приготування, які стануть у пригоді в складних умовах. Їх потрібно лише залити окропом — і вуаля. Я почала вивчати різну інформацію щодо приготування сухих страв, розробляти рецептуру і тестувати її, так першим став — український борщ з м’ясом.
Протягом 2022 року весь прибуток від продажу пастили ми спрямовували на виготовлення сухих борщів та супів для військових та людей, які цього потребували. За той період ми безплатно передали декілька тисяч порцій наших страв. Згодом лінійка розширилася, тож ми почали пропонувати її людям, які йдуть в гори або походи, знаходяться в дорозі та інших умовах, де важливо швидко, зручно та смачно прохарчуватися. В умовах постійного відключення електроенергії ці сухі страви є прекрасним варіантом, коли немає можливості готувати їжу. Необхідно лише якось нагріти воду.
Наші технології можна назвати унікальними, бо такому ніде не вчать, я сама їх розробила методом проб і тестування. Наприклад, в контексті пастили для мене було дуже важливим досягнути м’якої текстури, щоб можна було легко кусати, а не гризти чи відривати, як це буває. З сухими стравами взагалі окрема історія, бо висушування різних продуктів дуже відрізняється. Тобто зі 100 грамів картоплі або капусти виходить абсолютно різна кількість сухого продукту. Відповідно в результаті заливання окропом кожен овоч чи м’ясо по-різному розкривається.
Також поєднання продуктів в різних пропорціях створює абсолютно різний смак чи консистенцію готової справи. Це було захопливо — тестувати різні варіації й виводити рецепт, який всім сподобається. Це по-справжньому ювелірна робота, бо одна порція певної страви може містити, до прикладу, 0,25 г перцю або 1 грам кропу. Трішки більше — і смак зіпсований.
Обдумуючи варіанти сухих страв для вегетаріанців, я розробила рецепт продукту, якого більше немає на ринку страв миттєвого приготування, чим дуже пишаюся. Це грузинське лобіо — квасоля з овочами та волоським горіхом.
Наша задача — створення культури здорового харчування серед українців. Ми показуємо, що солодощі та інші страви можуть водночас складатися лише з натуральних компонентів та бути смачними без будь-яких домішок, підсилювачів смаку, замінників, барвників тощо. Ми прагнемо, щоб таких продуктів було більше.
Ми продовжуємо безплатно надавати частину продукції для військових. Я бачу, що такі соціальні ініціативи надихають інші бізнеси також долучатися до допомоги. Якось навіть була історія, що волонтери зібрали для військових посилку з необхідною технікою, там було зокрема дуже багато рацій, а також бонусом додали трохи наших продуктів — борщі та пастилу. Сильне здивування та нотки жартівливої образи були у волонтерів, коли військові їм відписали: «Дуже дякуємо! А можете ще передати борщику і пастили?» Волонтери сміялися: «Ми накупили рацій на десятки тисяч грн, а вони нам тільки про пастилу пишуть!»
Восени 2021 року українська експедиція альпіністів робила сходження на восьмитисячник Манаслу в Гімалаях. Такі події є серйозним випробуванням для організму людини, потребують фізичної підготовки, тривалої акліматизації та вдало підібраного харчування. Під час зборів в поїздку вони попросили нас підготували пастилу для перекусів, зокрема ті види, які містять найбільше вітамінів (чорнична, смородинова, вишнева). Було неймовірно розуміти, що ящики нашої пастили полетіли в Непал разом з альпіністами. Потім ми з трепетом вболівали за успішне сходження. В кінці було так приємно почути, що пастила не тільки давала необхідні вітаміни для групи, а й дуже підіймала настрій хлопцям своїм яскравим ягідним смаком в тих дуже суворих умовах.
Зараз досить багато бізнесів займаються соціальним напрямком. Не так багато, як би хотілося, але набагато більше, ніж раніше. Загалом ключові зрушення в цьому напрямку відбулися після Революції Гідності. Дехто звичайно ловить хвилі хайпу, але багато працюють в цьому напрямку щиро. Чому це роблять? Бо це наше життя в тих умовах, які ми маємо, по-іншому просто не можна. Якщо ігнорувати війну, це нічим добрим не завершиться.
Я хотіла б мислити глобально і далекоглядно. Старі підходи «зробити дешевше — продати дорожче» мусять віджити себе. Я б хотіла, щоб бізнеси створювали та підтримували цінності, які дбають про людей, про їхні здоров’я та комфортне життя, а також про природу, навколишнє середовище тощо.
Коли почалася повномасштабна війна, ми з чоловіком були в Києві, як і його батьки. Мої ж на той момент знаходилися у Харкові. Перед нами стояла задача — знайти місце та організувати простір, де нам всім було б безпечно. При тому ми не хотіли просто їхати на Захід України, винаймати якесь житло і користуватися чиїмись ресурсами. Ми хотіли створити щось своє.
Тому зайняли гроші, поїхали на тиждень в Карпати, знайшли стареньку, але перспективну хатку, підписали договір, перевезли батьків — і все почалося. Стали проводити воду, міняти вікна і двері. Перший рік робили все своїми силами. Для всього, що зараз є у будиночку, максимально використовували все з того лісу, що у нас є, з тієї дошки, що ми зробили самі. Пробували використовувати ті ресурси, які дає нам сама місцевість. Потім до нас почали приїжджати друзі та друзі друзів, ми відреставрували гостьовий будиночок. Зрозуміли, що цього теж вже недостатньо. Тому зробили ділянку, щоб ставити великі намети й приймати гостей там.
Ми зрозуміли, наскільки це важливо — приїжджати кудись на природу. Може це і здається банальним, але саме тут ми бачили, як люди видихають. Особливо це було видно по моїм батькам, які кілька місяців провели в Харкові. Коли вони приїхали, то були в складному емоційному стані. На свої очі я бачила і навіть відчула, як напруга спадала. Як мама могла просто присісти й подивитися на гори. Як вони з батьком заземлювалися і переставали кудись бігти, намагатися вилазити зі шкіри, щоб бути корисними, а трохи розслабитися. Саме це спостереження дало поштовх відкрити цей простір і запрошувати більше людей сюди, щоб вони мали можливість відновити свої сили.
В перший рік до нас приїжджали люди, які ніколи не були на заході України або в Карпатах. Тобто ніколи не бачили гір. І це для мене був виклик. Я відчувала дивну відповідальність, бажання показати всю красу та самобутність регіону, цікаві місця, більше про нього розказати. А також допомогти людям позбутися упереджень про життя в горах — наприклад, про те, що тут страшно і самотньо.
Я помітила, що людям, які приїжджають до нас, просто хочеться тут побути. Дивитися на гори, слухати пташок. Вони можуть годинами сидіти на лавці й нікуди не йти гуляти. Бо раніше я думала, що коли до нас почнуть приїжджати люди, то 90% часу будуть ходити по горах, але ні. У нас дуже затишно, а вид, який відкривається, просто заворожує. Ми називаємо це «наше телебачення», коли годинами можеш дивитися на гори, а вони у відповідь постійно змінюються: то туман, то сонце, то дощ. Не повірите, але за цим дійсно цікаво споглядати.
Ми з чоловіком стали займатися будинком, тому що хотілося мати свій ресурс для того, щоб щось давати іншим. Нашим людям зараз багато чого не вистачає: підтримки, уваги, спокою, стабільності, відчуття дому, визначеності. І от якраз займатися нашим будинком в Карпатах — це певна визначеність. Мати її та ділитися надбаним ресурсом з іншими, в тому числі спокоєм, — це, я думаю, основна причина, чому ми взагалі це розпочали. А вже потім ми відчули цінність того, що такий відпочинок дає. Нею, як і історією Гуцульщини, яку ми зберігаємо разом з нашим відреставрованим будинком, нам теж захотілося ділитися з іншими.
У всьому оздоблені використовуємо натуральні матеріали й косівські відтінки: жовтий, зелений, коричневий. Це настільки мене захопило, що я сама почала навчатися косівської кераміки. Взагалі є тенденція, що місцеві не дуже цінують гуцульське надбання — одяг, косівську кераміку, якісь меблі старі. Це для них пережиток минулого, подібне вони викидають або відносять на ринок. А ми на цьому ж ринку все це знаходимо, реставруємо і переносимо в наш будинок. Наприклад, так у нас з’явилася неймовірна дерев’яна скриня з різьбленням. Так само в будинку на горищі та в сараях були старі замотані гуцульські килими. Їх ми теж привели до ладу, відреставрували й використовуємо в інтер’єрі.
Коли українці та іноземні гості зупиняються у нас, то несподівано усвідомлюють, що самотність — не те ж саме, що самість. Що можна бути в комфорті та гармонії наодинці з собою. Що місцеві люди — приємні та спокійні, і вже точно не становлять небезпеки. Що знайомитися і спілкуватися з сусідами — нормально та наповнює ресурсом. Вони дізнаються більше про місцеву природу і тварин, вчаться бути в гармонії з ними. І просто дихають цим таким відмінним від міського повітрям.
«Спроможна» підтримується і реалізується Фондом Промприлад, благодійною організацією, яка сфокусована на формуванні екосистем для сталого розвитку громади, організацій та людей в них. Кейсові поїздки за кордон для власниць бізнесів відбулись за підтримки програми MATRA Посольства Нідерландів в Україні.