Родина Григоровичів прибула до Києва 1884 року та оселилася на вулиці Левашовській, 13 (сучасна Шовковична). Тоді заможні містяни намагалися жити в центральних районах: на Фундуклеївській (тепер вулиця Богдана Хмельницького), Старокиївській (вулиця на Шулявці), Дворцовому (район Арсенальної у бік Маріїнського палацу), Троїцькому (сучасна Жилянська, Велика Васильківська), Печерську, Липках. 

Пізніше, на розі вулиць Фундуклеївської (Богдана Хмельницького) та Гімназійної (Миколи Леонтовича), Олександра Григорович житиме зі своїм чоловіком — німецьким адвокатом Миколою Екстером, прізвище якого вона й узяла. Там буде їхня десятикімнатна квартира, що займатиме другий поверх будівлі. Тоді звідти до Хрещатика можна було спуститися трамваєм. На мансарді квартири врешті розміститься майстерня Олександри. Ось уривок із книги про помешкання подружжя:

«З переїздом Олександри квартира поступово наповнювалася живописом. І з часом тільки світло-оранжева вітальня, завішана нюрнберзькими барельєфами, була єдиним місцем в усьому домі, де око відпочивало від вакханалії барв, — згадуватиме її [Олександри Екстер] товариш, поет Бенедикт Лівшиць. — Велике помешкання Екстерів рідко пустувало. Щойно тут оселилася Ася [так з дитинства називали Олександру близькі], воно швидко стало місцем зустрічі для творчої інтелігенції. Тут збиралися відомі художники, письменники, музиканти, критики, відбувалися творчі вечори; тут народжувалися нові проєкти, ідеї виставок і видань».

Цей будинок зберігся, і ви можете побачити його на власні очі. Щоправда, внаслідок радянської політики квартира була перетворена на комуналку, і десятикімнатних апартаментів з яскравими авангардними картинами Екстер вже, на жаль, не існує. Ось локація на карті, позаглядайте у вікна за нагоди!

Повернімося до 1884 року. Тоді Київ не був розмічений гілками метро, хоча вже почалися перші розмови про підземку за прикладом Лондона. Вулиці освітлювалися гасовими та газовими лампами, тільки зʼявлялися перші електричні ліхтарі. Робітничі околиці лише формувалися. Шулявка та Деміївка залишалися майже сільськими територіями, там паслася худоба й було багато зелені. Водночас створювалися перші заводи — машинобудівний (пізніше перейменований комуністами на «Більшовик») та цукровий (сучасний «Рошен»).

Київ стрімко розвивався та все більше обростав атрибутами великого міста: з’являлися нові дороги, системи водопостачання та каналізації, виник кінний, а пізніше й електричний трамвай. Згодом, у 1905 році, запустили фунікулер, який з’єднав Поділ із Верхнім містом, суттєво полегшивши пересування між цими районами. Активно будувалися нові споруди: театри, школи, магазини, банки.

Місто проєктували за таким принципом, що в будь-якій його точці можна було побачити храм. Наприклад, з сучасної Соломʼянки було видно Володимирський собор, а на перетині вулиць Великої Васильківської та Жилянської на фоні низької забудови виділялась дерев’яна Троїцька церква. Вона збереглася до 1960-х років, коли комуністи знесли її буквально за одну ніч. Сьогодні на її місці за адресою Велика Васильківська, 51 стоїть перший у Києві шістнадцятиповерховий житловий будинок.

А, скажімо, на місці Театру Івана Франка був ставок. Згодом цю ділянку забудують розкішними прибутковими будинками за проєктом архітектора Владислава Городецького. За атмосферу місцеві називатимуть ці вулиці «київським Парижем». А справжній Париж, до речі, стане другим домом для Екстер.

У ті ж роки у Києві, не без участі Олександри, зʼявиться перший в місті Київський художньо-промисловий та науковий музей, сьогодні відомий як Національний художній музей України. Хоча у самої Екстер з офіційним мистецтвом стосунки були непрості. Вона формувалася в новоствореному та єдиному на той час художньому училищі, яке покинула, не задовільнивши свої потреби. Не вразило її й навчання у Парижі. А згодом Олександра викликала шквал критики та засудження, зокрема, і від свого вчителя Миколи Мурашка, організувавши виставку в музичному магазині на Хрещатику. Натхненна європейським мистецтвом, вона зібрала в експозиції під назвою «Ланка» молодих українських художників, які показували в основному постімпресіоністичні роботи — але старих майстрів та більшість публіки ці художні новації знітили.

Сучасна столиця — динамічна, хаотична, строката. Тут з одного боку вулиці — височенна забудова, а з іншого — старовинний маєток, який періодично намагаються знести, щоби побудувати ще одного житлового велетня. Тут роботи Врубеля в Кирилівській церкві, якими захоплювалося ще покоління Екстер, і тут сучасна молодь, яка танцює під техно у клубі на Кирилівській. Тут «Квіти України» та «Тарілка» на Либідській. Тут нові спальні райони та станції метро (сподіваємось). Тут жарти про Правий і Лівий береги та аварійний стан мостів, що їх сполучають. Тут вулиця Олександри Екстер на Троєщині, про яку точно знають студенти Могилянки. Тут найсмачніша кава та звуки вибухів зранку. Останні чула й Екстер, адже застала більшовицький обстріл Києва 1918 року.

У Національному художньому музеї України й зараз можна знайти роботи тих самих художників, які колись надихали Екстер. Щобільше, в архівах музею є і кілька її полотен. Збереглася також колекція родини Ханенків, яка була взірцем та натхненням для багатьох київських художників минулого. Тож, попри відстань у понад століття, ми все ж маємо можливість знаходитися в єдиному полі та досліджувати тяглість нашої культури.

Зокрема й через книгу «Історії українських митців. Олександра Екстер», яку вже можна передзамовити за посиланням.