Кожна шоста людина у світі страждає від безпліддя, зазначає ВОЗ. В деяких випадках це пов’язано з тим, що організм жінки не може виробити життєздатні яйцеклітини. Проте сучасна наука вигадала спосіб допомогти їм виносити свою дитину — за допомогою донорської яйцеклітини. І хоч ця практика достатньо розповсюджена в усьому світі, а за останні роки й в Україні розвивається розгонистими кроками, в інфопросторі майже немає інформації про особистий досвід донорок. Щоб розвіяти стереотипи, дізнатися про процес донації з власного досвіду та допомогти комусь завагітніти, шеф-редакторка Platfor.ma Тетяна Капустинська сама стала учасницею донорської програми, по дорозі переживши чимало незвичайних подій. Ось ця історія.
Висновок 1. Ідея — найстрашніша зброя
Мені 27, я в розквіті репродуктивних функцій і сил, у мене наче непоганий генофонд і бажання допомагати людям. Зараз я не відчуваю, що готова стати мамою як в моральному, так і у фізичному плані. Можливо згодом це зміниться, але я маю бути впевнена в собі, в партнері та в середовищі для цього.
І от одного дня, як то буває у фантастичних історіях, на мене зійшло провидіння. Є кілька моїх потреб: нівеляція почуття провини, добра справа, цікавий досвід і незвичайний журналістський експеримент. Їх одночасно закриває донація яйцеклітин! Мене не лякав сам факт процедури, тому що я постійна донорка крові, є в реєстрі донорів кісткового мозку та навіть думала відщипнути для когось шматочок печінки. Тому розуміла, що навколо цієї теми скажена кількість стереотипів. Наприклад, розповсюджений «Я задоначу свої яйцеклітини й ніколи не буду мати дітей» — з біології в школі я пам’ятала, що це нісенітниця.
Так от, стати доноркою яйцеклітин — геніально і просто, як мені здавалося. Невеличке дослідження підтвердило, що я підходжу за всіма параметрами. Мені до 30 років, я важу до 80 кг, не маю шкідливих звичок, серйозних захворювань та проблем з менструальним циклом. За всіма, окрім одного. За українським законодавством, щоб стати доноркою яйцеклітин, треба мати успішний кейс у вигляді здорової дитини або кількох. Оскільки таких не малося, здавалося б, можна було забути про ідею з донацією.
Проте життя та численні детективні книжки навчили мене, що лазівка має бути. Тож я звернулася до знайомої, яка займається штучним заплідненням і з якою ми робили круте інтерв’ю на цю тему — почитайте його тут. І, о диво, за її словами, в Україні дійсно існує організація, що приймає донорок, які ще не народжували. Нюанс в тому, що базується вона у Львові, а дівчат направляє потім у Словаччину, до партнерської клініки. І оскільки там закон не вимагає, щоб жінка-донорка вже мала дитину, все легально.
Тож знайома передала мої контакти в цю організацію і буквально за годину зі мною зв’язалися через вайбер. В результаті у цій соцмережі якийсь період були два надважливих в моєму житті чати — щодо донорства яйцеклітин і група будинку.
Дівчина, яка спілкувалася зі мною у чаті і яка в результаті стала моєю координаторкою, спочатку поставила ряд класичних запитань: чи є генетичні / хронічні захворювання або шкідливі звички, які ріст і вага, які є алергії. Тут я наголосила, що з дитинства у мене алергія на новокаїн і лідокаїн, яка проявляється набряком горла і неможливістю дихати. І потім повторювала це мало не на кожному етапі. Не хотілося за добру справу полягти, як то кажуть, кістьми. Потім дівчина коротко розписала план дій на найближчий час, щоб я розуміла, що мене очікує.
Першочергово моя координаторка направила мене у Києві на головний аналіз, який визначає репродуктивний потенціал жінки — антимюллерів гормон, він закладається з народження. Від нього власне залежало, чи можу я бути доноркою та взагалі зачати дитину коли-небудь. Аналіз — справа 5 хвилин. Звичайно, я трохи переймалася, тому що: «А може я взагалі безплідна й так про це дізнаюся?» А результати ще й приходять не тобі на пошту, а одразу в донорську організацію. Довго чекати не довелося — зранку я здала кров, а вже ввечері мені написали: «Таню, отримали результати. У вас показник 7,62 — ДУЖЕ хороший рівень». Норма — 3 нг/мл і вище.
З цього моменту і почався довгий шлях, про довжину якого я тоді ще не підозрювала.
Висновок 2. Іноді твоє здоров’я дуже хвилює незнайомих людей
О 6 ранку наступного ж дня я вже тряслася у потязі до Львова, щоб зустрітися на каву, знайомство, розмови про головне, трансвагінальне УЗД та консультацію гінеколога з забором мазків. В цілому відчувала себе страшне якою діловою жінкою, тому що я буквально на кілька годин забігла до клініки, полежала тут, полежала там, підписала мільйон паперів — і одразу назад у столицю.
На місці я розвіртуалилася зі своєю координаторкою й одразу без прелюдій застрибнула на гінекологічне крісло. Прийшли лікарки та медсестри, провели повний огляд, взяли мазки. На етапі УЗД я відчула себе у серіалі «Доктор Хаус» за секунду до того, як хтось скаже «Док, у неї вовчанка».
Почнемо з того, що це не те УЗД, де тобі ніжно наливають прохолодний гельчик на животик і майже масажними рухами водять по ньому апаратом. Це той процес, коли на фалосоподібну палку натягують презерватив, засовують в тебе і крутять нею, ніби суп помішують. І от все це відбувається, мені, м’яко кажучи, некомфортно, а головна лікарка дивиться на екран і задумливо тягне: «Хмммммм». Хммммм? Продовжує дивитися, насуплює брови й доповнює: «Гмммм, хмммм». Кличе до себе медсестру: «Бачиш це?». І медсестра неочікувано: «Хммммм». І от вже три людини дивляться в екран, мугикають і продовжують ігнорувати мою присутність. Я в той момент як той Джон Траволта в мемі мало не розводила руками й просила пояснити, що відбувається.
З’ясувалося, що є якесь новоутворення схоже на кісту, але поки нічого незрозуміло. Виглядає в цілому нестрашно й треба просто поспостерігати — скоріше за все, воно саме зникне. Так, жіночий організм такий дивовижний пристрій, що фолікулярна кіста після менструального циклу може просто розчинитися. Що, звичайно, не додавало впевненості у житті, але я людина проста — якщо лікарі кажуть, що переживати не треба, то й не буду.
Після огляду ми залишилися з моєю координаторкою наодинці й не встигла я порадіти, що зараз у неї все розпитаю, як переді мною впав величезний стос якихось папірців. Співрозмовниця по-діловому поправила окуляри на носі й пояснила: «Це анкетування». Я вже відкрила рот, щоб сказати, що я не така вже і цікава людина, а вона додала: «Перша його частина».
Наступну годину я паралельно заповнювала важливу інформацію про себе, свій анамнез, своїх батьків, а також ставила запитання, які не давали мені спокою. Все ж я надто швидко зголосилася на донацію й блискавично приїхала до Львова, але це важливе рішення й втручання в організм. Варто було впевнитися на 100%, що я готова, адже в кінці анкетування мені треба було поставити мінімум сто підписів на різних документах і тоді вже зіскочити з цієї авантюри складнувато.
З’ясувалося, що всі аналізи клініка робить своїм коштом. Тобто бонусом можна провести повну перевірку свого здоров’я й впевнитися, що з тобою все добре, або завчасно дізнатися про якісь проблеми. Це хороша новина. Погана — якщо після заповнення документів ти за власним бажанням захочеш відмовитися від донації, то маєш компенсувати всю вартість досліджень. На той момент, мені здавалося, що це нормальний резервний варіант. Через три місяці постійних аналізів я зрозуміла, що не розрахувалася б і ниркою.
Якщо ж ситуація протилежна і жінка не може бути доноркою, то всі аналізи залишаються за клінікою. Крім того, лікарі повідомляють, що їх збентежило або яка конкретно є хвороба, куди з цим краще звернутися й тільки після цього відправляють у вільне плавання.
Висновок 3. Люди, які володіють інформацією, все ще правлять світом
Під час заповнення анкети я дізналася безліч цікавих фактів про донацію та долю, як я сподівалася, моїх здорових і міцних яйцеклітин потім. Враховуючи, що заходила у кабінет я з приблизно 5% того, що дізналася в інтернеті, вийшла просвітленою та трохи враженою. Поділюся з вами:
→ Організація, з якою я пішла цим шляхом, працює вже 3 роки. Займається просвітницькою діяльністю серед жінок, донацією яйцеклітин та сурогатним материнством. Лікарі ж мають досвід роботи до 20 років.
→ Що буде відбуватися після того, як я успішно (як я сподівалася) здам всі аналізи. Якщо я підійду за всіма параметрами, на два тижні мені треба буде приїхати до Львова. Це найважливіший період, коли відбувається так звана гіперстимуляція яєчників. Тобто кожного дня в один і той самий час треба колоти собі в живіт препарати на основі гормонів, які вводять організм в стан гіперовуляції. Таким чином дозріває не одна яйцеклітина, готова до запліднення, як то буває при звичайному циклі, а багато. Щоб контролювати дозу препарату, стан мене як донорки й зростання яйцеклітин, треба постійно спостерігатися у лікаря та ходити на УЗД.
→ Через два тижні стимуляції мене відправлять до Словаччини у місто Кошице з ще кількома дівчатами, які також беруть участь у програмі. Там, коли фолікули (умовно оболонка з яйцеклітинами) досягають потрібних розмірів, проводиться операція — пункція яєчників. На щастя, під загальним наркозом і за допомогою УЗД. Лікар проколює фолікули голкою і висмоктує з них яйцеклітини.
→ Такий крок з боку донорки допомагає завагітніти жінкам, які самі не можуть цього зробити через низку причин: не мають яєчників або вони погано функціонують; низька якість власних яйцеклітин; є генетичні захворювання, які можуть передатися дитині.
→ Після забору мої яйцеклітини заморозять, а коли настане час Х — розморозять, запліднять їх донорською спермою і в лабораторних умовах виростять ембріон. Вже його будуть підсаджувати майбутній мамі.
→ Найбільший стереотип в межах цієї теми, напевно, «о ні, вони заберуть у мене всі яйцеклітини і я не зможу мати дітей у майбутньому». Чесно, я теж не розбиралася у цьому процесі, тому уточнила, як це працює.
З народження у жінок сформований запас яйцеклітин, такий собі резерв, на приблизно мільйон фолікулів. А під час одного менструального циклу дозріває одна-дві яйцеклітини. От і рахуємо, що за весь період життя у жінці зрощується близько 400 фолікулів з мільйона, решта просто гине. Під час стимуляції яєчників замість кількох яйцеклітин зріє пул з 15-30 фолікулів. І це все ще навіть не 1% від мільйона.
→ Звичайно, донація має ризики, але навіть вживання ібупрофену без них не обходиться. Головне — на сто відсотків довіряти клініці й лікарям. Тому що найбільші ризики пов’язані саме з тим, що можна травмувати голкою сусідні органи.
→ Доноркою яйцеклітин можна стати до 8 разів, а перерва між програмами має бути як мінімум 3 місяці. Хоч сам процес не є небезпечним, постійний гормональний вплив на організм, як обережно зазначають, «не виключає негативних наслідків». Тому розумні люди обрали максимальне число безпечних разів для донації.
→ Я дізналася, що є компенсація за донорство у розмірі 1000 євро, під час заповнення графи «мотивація». Тому що коли я писала щось на кшталт «хочу подарувати людям, які прагнуть до батьківства, можливість мати дітей», моя координаторка зазначила «Оооооо, це так мило! Всі зазвичай пишуть “за гроші”». А я така «Які гроші?»
→ Я не буду знати, в яку країну поїхали мої яйцеклітини. Для цього я підписувала згоду на їхнє транспортування для Європи та окремо для різних куточків світу: для Америки, Великобританії, Австралії, Японії, Китаю. А от з РФ категорично не співпрацюють.
→ Мене попросили залишити послання для дитини, яке вона зможе прочитати, якщо дізнається, що з’явилася з донорської яйцеклітини. Мене це трохи збентежило, тому що я не розуміла, навіщо це робити. Але написала те, у що сама вірю: «Любов — понад усе»;
→ Якість яйцеклітин як продукту — надважлива. Тому і є всі ці обмеження. Надлишкова або недостатня вага, вік після 30 років, шкідливі звички — все знижує якість яйцеклітин. Останні ще й можуть призвести до проблем зі здоров’ям у майбутньої дитини.
→ Навколо донорства яйцеклітин надбагато стереотипів. Тому дівчата часто не хочуть йти в програму, тому що хтось чув від сина маминої подруги, що дітей не буде, що під час періоду стимуляції набереш 10 кілограмів або що чиїйсь дочці неправильно проштрикнули яєчник тощо. Для мене це було схоже на історію з донорством крові. Зараз це популярна добра справа, але ще років 8 тому, коли я волонтерила в донорській організації, люди цього відверто боялися.
→ «Все дуже індивідуально». Цю фразу мені повторювали так часто, причому не тільки в клініці, а й по життю, що можна вже і життєвим кредо зробити. Але й правда, стільки всього залежить від особливостей конкретного організму. Так само як і з вагітністю, адже хтось під час цього періоду відчуває радість материнства і, як то кажуть, розквітає, а хтось очікує, коли ці 9 місяців (як кіл пекла) закінчаться.
І це все я дізналася за годину. По дорозі додому мій мозок перетворився на шкварочки від кількості нової інформації та думок «Ох, у що я вписалася?!». Сумніви розпирали через те, що це абсолютно новий досвід і все ж втручання в організм. Найбільше мене лякав насправді гормональний фон, тому що я мала неприємну історію з протизаплідними, які мені не підійшли. Відчувати весь той спектр невпевненості, тривожності й розбитості знову не хотілося — навіть заради доброї справи. Але якщо покласти на ваги мої відчуття самозбереження та авантюрність… Тим паче лікарі мене запевнили, що я буду під їхнім наглядом, а доза препарату буде чітко контролюватися, тож ніяких проблем не має бути. Що ж…
Висновок 4. Симпатична матка — сумнівний, але все ж приємний комплімент
Спойлер: перший візит у клініку стався у кінці травня, а сама донація — під кінець серпня. Я не витрачала час дарма — безліч разів ходила здавати кров для різноманітних аналізів і відвідувала кабінет УЗД. Через те, що були підозри на кісту, здача аналізів зайняла більше часу, ніж зазвичай. Адже треба було робити ультразвукову діагностику під час двох циклів. В результаті з’ясувалося, що кіста, яку у мене виявили, магічним чином розчинилася. Неабияке полегшення.
До речі, саме від лікарки, яка проводила УЗД, я чула непересічні компліменти. Наприклад, під час першого знайомства вона з захватом зазначила, що у мене «вкрай симпатична матка». Досі не знаю, як до цього ставитися. Як і до «гарненьких яєчників».
Весь цей час я знаходилася на зв’язку зі своєю координаторкою, яка слідкувала за моїм циклом краще за будь-який додаток. Для лікарів важливо знати, які процеси та в який день відбуваються в організмі донорки, щоб детально, мало не погодинно, розписати програму. А для координаторів — отримати про вас супер, мега, спец детальну інформацію.
Другу частина анкети я заповнювала, напевно, тиждень. В ній я описувала, чим люблю займатися, які маю хобі, як проводжу дозвілля, чи люблю активності та які, навіть розписувала, які маю татуювання та коли їх зробила. Було схоже, ніби я знову заповнюю анкети друзів, які ходили руками у школі, тільки от питання «Якого співака ти вважаєш привабливим?» не було. Також в цій частині крім романтики було анкетування щодо хвороб, які я перенесла, особливостей організму та зовнішності. Разом з анкетою треба було вислати дитячі та підліткові фотографії, що було тією ще задачкою — більшість залишилася в рідному Донецьку, але щось я все ж нашкребла.
Вся ця інформація та знімки збиралися для моєї особистої анкети, на яку будуть дивитися майбутні батьки та вирішувати — підходжу я їм чи ні. Напевно, через це і виник стереотип, що у донорки яйцеклітин беруть лише симпатичних дівчат. Адже батьки все одно обирають загалом за зовнішніми даними, які з більшою ймовірністю передадуться дитині. Хоча це все одно як пощастить, адже запрограмувати зовнішність маля неможливо. Скоріш за все дитина справді буде схожа на донорку яйцеклітини, проте гени — то така нестабільна штука, — можуть проявитися несподівано.
Висновок 5. Бійся своїх бажань, особливо коли ти вже не так у них і впевнена
На початку серпня координаторка написала радісне: «Таню, нарешті всі аналізи готові, можемо планувати донацію!», і все різко стало занадто реальним. На етапі здачі аналізів я ще не усвідомлювала, на що зголосилася. Хоч мене не лякав сам факт донації, пункції чи того, що десь у світі ймовірно буде бігати кілька дітей, схожих на мене.
«Ну уявімо, — думала я, — Що я розкабанію. Ну наскільки це можливо за ті два тижні, що я колю собі препарати? Ну а емоційний фон? Якщо він зміниться настільки, що я почну кидатися на людей і відривати їм голови, рано чи пізно все повернеться до норми. Так? Адже так?», — з цими думками я вже їхала до Львова, щоб проконсультуватися з лікарем і забрати першу порцію препаратів. Через кілька годин захопливих розмов з собою та всіх етапів прийняття, я вирішила, що це все одно неймовірний досвід і навіть цікаво дізнатися, як я з ним справлюся. Ну а ще не хотілося відмовлятися і сплачувати компенсацію за ті десятки аналізів, що у мене вже були.
Тож коли лікарка виклала на стіл переді мною якісь дивні пристрої, пігулки й голки, я покірливо чекала на інструкції. Першочергово переді мною поклали листок А4, де за днями було розписано, що й о котрій годині я маю приймати, — протокол. За ним щодня ввечері я мала пити пігулки Дуфастон, а рівно о 20:00 і ні хвилиною пізніше — колоти препарат Гонал. Це мені належало робити самостійно, у складку на животі трохи нижче пупка. В цілому, нічого складного — мені видали «ручку» з набором змінних маленьких голок, які використовують при цукровому діабеті (далі — інсулінова ручка). Всередині вже був змішаний препарат, тому ручки треба було зберігати в холодильнику. Під час уколу на них просто підкручується необхідна доза (у мене — 200 мл), ставиться одноразова голка і після введення її під шкіру, натискається до упора кнопка. Потім голку знімаємо і викидаємо, а ручку кладемо назад у холодильник.
Гонал, власне, стимулює дозрівання фолікулів, а Дуфастон — це штучний прогестерон, який використовуються зокрема для профілактики викидня та підтримання нормального перебігу вагітності. В цьому випадку він зміцнює ендометрій та дозволяє яйцеклітинам «закріпитися» в організмі.
Мене проінструктували, видали препаратів на 6 днів і відправили назад у столицю. По дорозі я стала читати про Гонал — після фрази «це препарат фолікулостимулюючого гормону (ФСГ), одержаного за допомогою методів генної інженерії з клітин яєчника китайського хом’яка», вирішила, що все ж не варто у це заглиблюватися.
Перший укол я зробила у туалеті «Тайського привіту» у Києві, перед тим гордо прокрокувавши через всю залу з інсуліновою ручкою в руці. У мене була зустріч, яку я не могла перенести. До того я ніколи не ставила собі уколи й взагалі ставилася до голок без особливої симпатії. Тому щоб наважитись вколотися вперше, мені знадобилося кілька хвилин налаштуватися. Мій мозок протестував проти, як він думав, селфхарму, але все пройшло легше, ніж я думала, і практично безболісно.
З тієї секунди в гру вступали обмеження, яких я мала дотримуватися два тижні стимуляції, в період донації та тиждень-півтора після неї. Тож майже на місяць я була позбавлена всіх гедоністичних приколів життя. Мені не можна було: пити алкоголь та курити; жити статевим життям; приймати гарячі ванну та душ; відвідувати басейн (а тоді на вулиці було 35 градусів, на хвилиночку) або сауну; займатися будь-яким видом спорту; ходити на масаж; підіймати вагу понад 5 кг; робити лазерні процедури на кшталт епіляції.
Перший тиждень стимуляції я знаходилася в Києві, що значно полегшило цей період, адже поруч були близькі. На цьому етапі я не відчувала якихось змін в організмі, тільки в побуті, адже довелося підлаштувати свій графік під вечірні уколи. Щобільше, мені здавалося, що настрій навіть поліпшився. «Це успіх, дарма боялася», — завчасно думала я. Я продовжувала колоти собі уколи, утримувалася від прохолодного просеко ввечері та взагалі берегла свій організм немов під час вагітності. А потім поїхала на найвідповідальніший тиждень до Львова.
Висновок 6. Найбільшою радістю життя може бути й просто їжа
Координатори донорської організації взагалі-то пропонують житло для донорок у Львові — у спільній кімнаті в хостелі. Я вирішила, що я too old for this shit, та too poor, щоб своїм коштом винаймати квартиру, але достатньо young, щоб вписатися у знайомих. Святі люди запропонували залишитися у них і терпіли мої забобони, тому що тут і почалося найцікавіше.
Оскільки це вже другий тиждень стимуляції, треба було постійно ходити до лікаря, робити нескінченні УЗД, щоб контролювати ріст і кількість фолікулів. Перші зміни в емоційному стані я відчула, коли на черговому УЗД розплакалася. Тоді мені здалося, що все це робиться якось без душі — «проходьте, роздягайтеся, ноги розводьте, розслабляйтеся, підводьтеся, витирайтеся, чекайте в коридорі». На той момент мої думки курсували між «вони мене не поважають» до «я що, просто інкубатор якийсь?»
Заспокоївшись, подумала «Хм, що це було? Напевно, здалося». А потім сталася субота, коли я придумала влаштувати день для себе. Купила квитки в кіно на «Довбуша», проплакала майже весь фільм, вирішила сходити в магазин одного українського бренду і зі здивуванням помітила, що не влізаю у свій розмір. Якого… Роздивилася себе в дзеркалі — точно, опухла! І живіт став таким величеньким, як на першому триместрі. І спину вже ломить так, що коли я ходжу, то тримаюся за поперек. І бісять всі навколо неймовірно, і ця спека 35 градусів, зараз би в басейн, але не можна. Ще так м’язи тягне, порозтягуватися б, але теж заборонено. От би зараз особисто пожалітися на це близьким подружкам, але вони в Києві, а я у Львові зовсім одна. А ще уколи стали якимись дуже болючими.
«Ну хоч про їжу нічого не казали, можна жерти у своє задоволення», — заспокоювала себе я, запихаючись круасаном.
Словом, одного дня я зрозуміла, що знаходжуся у такому розбалансованому емоційному стані, що страшно. Написала координаторці, та каже: «Таке буває, всі реагують по-різному, це пройде. А набір ваги — то не жир, а просто вода затримується в організмі». Живіт, як з’ясувалося, це стабільна історія, адже під дією препаратів збільшуються яєчники й починають випирати. Приємного мало, але були й плюси — значно виросли груди. Зайвій воді я казала йти, а от їх попросила залишитися.
А мені ще й організували фотосесію, щоб додати свіжі фото в одній стилістиці до анкети донорки. Фотографиня від мене багато не вимагала — подивитися мрійливо за обрій, ніжно помацати кущі, задумливо постояти біля дерева — от і все. Крім цього, перед від’їздом за кордон, я сходила на ЕКГ та до терапевта на загальний огляд. Як і очікувалося, я була мега здорова, тільки з трохи заниженим тиском.
На три останні дні стимуляції з’ясувалося, що в клініці закінчилися інсулінові ручки, тож для фінальних уколів мені додому видали цілу хімічну лабораторію. Там було стільки різних колбочок, розчинів, голок і баночок, відчувала себе героїнею серіалу «Breaking Bad». Але найцікавіше — це новий гравець на нашому полі препаратів. Про нього мені разів 10 сказали «дуже важливий» і «якщо ви ще не зрозуміли, дуже важливий». Препарат називається Тригер — так, я знаю, — саме від нього залежить все, він забезпечує фінальне дозрівання яйцеклітин і важливо вколоти його в зазначений час. Саме від часу прийому цього Тригеру залежить час операції.
Висновок 7. Не робіть сумнівних вчинків перед монахинями — це погана прикмета
До Словаччини я та інші троє дівчат, які брали участь у програмі, їхали автобусом. Вони стали для мене неоціненним джерелом інформації та досвіду. Всі молоді, 19-21 років, приїхали або з невеликих міст або тільки вирвалися з окупації, всі зголосилися на донацію через гроші. Двоє з трьох дівчат донатили яйцеклітини вже вдруге. Розповідали, що хтось переніс попередню процедуру нормально, а хтось після цього набрав 10 кг ваги. Що знову повертає нас до прадавньої мудрості — все дійсно індивідуально.
Одразу стало зрозуміло, що у цьому таборі я буду вожатою, як мінімум тому, що знаю англійську і налаштувала роумінг. Зі Львова ми мали б відносно швидко добратися до Словаччини, автобус, звичайно ж, затримали на кордоні. І тут почалися справжні веселощі, тому що той найважливіший препарат Тригер ми всі вчотирьох мали колоти на кордоні — одна за одною з різницею у пів години. Щобільше, для протоколу ми мали б знімати на відео процес розведення препарату й окремо введення, обов’язково зазначаючи час на камеру.
І от уявіть, Flixbus, другий поверх автобуса, де з освітлення — тільки зелені неонові вставки на поличках. Чотири молоді дівчини починають одна за одною викладати якість порошки, розчини та голки, хімічать все це прямо на сидіннях та ще й знімають на телефони зі спалахом. Потім ці дивні дівчата починають або колотися самі, або допомагати одна одній. При чому в другому випадку це виглядало максимально кінематографічно, як у фільмі «Кримінальне чтиво», коли Умі Турман різко всаджували голку в серце. А вишенькою на торті було те, що половину автобуса заполонили з монахині.
І це ще пощастило, що паспортний контроль затримали й не довелося пояснювати прикордонникам, що я собі вколюю й чому роблю це прямо зараз (ще й на камеру). Стрес й тільки. Не додавало дофаміну й те, що нас протримали на кордоні 7 годин і ми приїхали до Кошице о 4 ранку, а мали б об 11 вечора.
Поселили нас всіх разом у невеликій, але затишній квартирі, де я як вожата урвала собі окрему кімнату. З заселенням у нас також були нюанси, тож це, напружений графік, ніч без сну, гормональний дисбаланс і страх перед невідомим навалилися на мене тим ранком так потужно, що я дзвонила подругам, плакала і просила мене забрати звідти.
Проте навіть дві години сну можуть розфарбувати світ у яскраві відтінки. Я б поспала і більше, але, по-перше — робота, по-друге — належало зробити тест на овуляцію. Виглядав він так само як тест на вагітність, та й механіка використання не відрізнялася. Показав дві рисочки — все добре, можете бути мамою.
Вся ця інформація та знімки збиралися для моєї особистої анкети, на яку будуть дивитися майбутні батьки та вирішувати — підходжу я їм чи ні. Напевно, через це і виник стереотип, що у донорки яйцеклітин беруть лише симпатичних дівчат. Адже батьки все одно обирають загалом за зовнішніми даними, які з більшою ймовірністю передадуться дитині. Хоча це все одно як пощастить, адже запрограмувати зовнішність маля неможливо. Скоріш за все дитина справді буде схожа на донорку яйцеклітини, проте гени — то така нестабільна штука, — можуть проявитися несподівано.
Висновок 5. Бійся своїх бажань, особливо коли ти вже не так у них і впевнена
На початку серпня координаторка написала радісне: «Таню, нарешті всі аналізи готові, можемо планувати донацію!», і все різко стало занадто реальним. На етапі здачі аналізів я ще не усвідомлювала, на що зголосилася. Хоч мене не лякав сам факт донації, пункції чи того, що десь у світі ймовірно буде бігати кілька дітей, схожих на мене.
«Ну уявімо, — думала я, — Що я розкабанію. Ну наскільки це можливо за ті два тижні, що я колю собі препарати? Ну а емоційний фон? Якщо він зміниться настільки, що я почну кидатися на людей і відривати їм голови, рано чи пізно все повернеться до норми. Так? Адже так?», — з цими думками я вже їхала до Львова, щоб проконсультуватися з лікарем і забрати першу порцію препаратів. Через кілька годин захопливих розмов з собою та всіх етапів прийняття, я вирішила, що це все одно неймовірний досвід і навіть цікаво дізнатися, як я з ним справлюся. Ну а ще не хотілося відмовлятися і сплачувати компенсацію за ті десятки аналізів, що у мене вже були.
Тож коли лікарка виклала на стіл переді мною якісь дивні пристрої, пігулки й голки, я покірливо чекала на інструкції. Першочергово переді мною поклали листок А4, де за днями було розписано, що й о котрій годині я маю приймати, — протокол. За ним щодня ввечері я мала пити пігулки Дуфастон, а рівно о 20:00 і ні хвилиною пізніше — колоти препарат Гонал. Це мені належало робити самостійно, у складку на животі трохи нижче пупка. В цілому, нічого складного — мені видали «ручку» з набором змінних маленьких голок, які використовують при цукровому діабеті (далі — інсулінова ручка). Всередині вже був змішаний препарат, тому ручки треба було зберігати в холодильнику. Під час уколу на них просто підкручується необхідна доза (у мене — 200 мл), ставиться одноразова голка і після введення її під шкіру, натискається до упора кнопка. Потім голку знімаємо і викидаємо, а ручку кладемо назад у холодильник.
Не те щоб невдачі на цьому закінчилися. Коли ми вирішили сходити за продуктами та водою, з’ясувалося, що ми вчасно приїхали День словацького національного повстання. Нічого не працювало, тільки заправки, де ми й перебилися сендвічами та кавою. Залишалося сподіватися, що наступний день, коли планувалася операція, не буде насичений такою кількістю сюрпризів.
Висновок 8. Ніякого сексизму, але чоловікам донація біоматеріалу, напевно, дається легше
Рано зранку ми з дівчатами прокинулися та зрозуміли, що Тригер працює як швейцарський годинник. Нас треба було бачити. У всіх розперло животи так, що ми ледве ходили, а як воно боліло… При чому з кожною хвилиною ставало все гірше і гірше, ніби яєчники збільшувалися у розмірах просто як на дріжджах. І звичайно, ми всі, емоційні та втомлені, невпинно душнили. «Чого ти така повільна?», «Та що ви такі гучні?», «Давай вже звільняй ванну», «Як ви мене дістали». Мало не повбивали одна одну.
В клініці нас забирали по черзі, а я, як найудачливіша, була останньою в цьому параді. Нарешті до мене підійшла координаторка, яка супроводжує дівчат на місці, та провела на попередні аналізи — сечі й знову крові. Потім мене завели у палату, де одна дівчина відходила від наркозу, а інша чекала своєї черги. Її та мою операції за якимись причинами затримували, а живіт вже болів нестерпно. Та й гормони бурлили, настрій просто на дні, хотілося плакати та додому. Ще й халат видали, який зав’язувався позаду, тобто відкривав дупцю.
Склейка. От стою я в цій палаті з голою дупою, плачу щосили, вимагаю поквапитися з операцією та повторюю: «Нащо я взагалі на це зголосилася? Витягніть все це з мене швидше. Бути жінкою — якийсь відстій». І просто не можу зупинитися. Медсестри ще жартували, що емоційно то тренування вагітності. І от я плачу, з надією дивлюся на двері операційної та думаю, що чоловікам якось легше займатися подібного роду донацією. Світ несправедливий.
Нарешті мене завели в операційну, де семеро невідомих людей стали радо діставати різного калібру голки, вже знайомий мені апарат УЗД, гортати якісь папірці й кричати щось словацькою. Жіночка-анестезіолог так само словацькою почала розпитувати про алергії та протипоказання. Я відповідаю українською, ми одна одну на диво розуміємо, і вона каже «залазь на стіл».
Я по сходинках забираюся на варіацію гінекологічного крісла, лягаю в зручну для лікарів, а не для мене позу, дивлюся у стелю. І поки мені вводять голку з препаратом, який унесе мене в глибокий сон і позбавить будь-якого болю та переживань, я розглядаю цю стелю і думаю: «Дідько, ну чого вона така страшна? Он тріщина і взагалі плитка якогось дивного кольору. Ну ту же люди лежать, ну чого б не вигадати щось». І знову, не дивуйтесь, починаю плакати. Це помічає одна з медсестер і словацькою запитує навіть ніжно: «Чого плачемо?» Я починаю пояснювати, що ну розумієте, перший раз, гормони, нерви, всі справи… А вона просто зауважує: «Не переживайте, зараз у вас ще почнеться друга фаза циклу і ви просто почнете всіх ненавидіти». Я виразно дивлюся їй в очі, кажу «Та я вже» і засинаю. Сподіваючись тільки, що після цієї репліки мені там бонусом не виріжуть якісь органи.
Прокинулася я несподівано й епічно, коли хтось з дівчат запропонував піти поїсти в МакДональдз, я розплющила очі та сказала: «Я з вами». Мозок почув пріоритетну інформацію та завантажився. Вже нічого не боліло, відчувалося таке полегшення, ніби з мене витягли футбольний м’яч. Тільки трохи паморочилося в голові та дуже хотілося пити, тому що з самого ранку це було заборонено. Проте я мала дочекатися, коли повністю закінчиться рідина у крапельниці.
Не знаю, чого я очікувала після процедури — червоної доріжки, оплесків, квітів, — але нас по черзі завели до кабінету, де ми підписали документи, отримали 1000 євро компенсації готівкою і добові за два дні. Дякуємо за ваш внесок, до побачення. Я б називала ці гроші саме «компенсацією», а не винагородою. Адже насправді це довгий і виснажливий процес, після якого треба ще відновлюватися. Клініка, наприклад, покриває проїзд в межах України й навіть дає добові у Львові (250 грн) і за кордоном (20 євро), але нерви, емоції, час, сили — то неоціненно. Тому для мене незрозуміло, як інші дівчата можуть розглядати донацію як джерело заробітку.
День після операції я провела в напівпритомному стані, постійно відключалася поспати та відновити сили. Трохи тягнув живіт, але порівняно з ранковими болями — просто лоскіт. А рано зранку вже сіла на прямий автобус до Києва і через 20 годин нарешті була вдома.
Висновок 9. Багатодітна мати — це непросте поняття
З мене дістали 16 здоровеньких, пухкеньких та роботящих яйцеклітин. Це чудовий результат, як мене запевнили. Через незнання я навіть подумала, що це зможуть розподілити між 16 жінками. Проте насправді мої яйцеклітини заморозили, а розморозять тільки при заплідненні. При тому успішно запліднитися зможуть не всі, а тільки 1-3 з 6, перетворюючись на ембріони. Потім ці ембріони перевіряють на генетику й підсаджують майбутній мамі. І навіть на цьому етапі вони можуть не прижитися. Словом, 16 яйцеклітин — це шанс на вагітність для 2-3 жінок. І це вже неймовірно круто!
Саме тоді, коли мені повідомили про результати, я відчула, що все не дарма. І нехай друзі продовжували жартували про те, що я багатодітна мама або «покинула своїх численних дітей», я відчувала тріумф! Це ж якась магія, уявити тільки, ти можеш поділитися біологічним матеріалом, а для кількох людей він стане порятунком. Шансом на нове життя в усіх сенсах. Цей факт якось грамотно урівноважував усі незручності. Наприклад те, що ще тиждень діяли всі можливі обмеження, а так хотілося відсвяткувати ту донацію келишком. Стільки ж я чекала, коли настануть критичні дні, які через препарати відтермінувалися на кілька тижнів. І тут сюрпризи не закінчилися — таких болючих місячних у мене ще не було. Лікарі сказали, що це норма, адже гормональні препарати вплинули зокрема на епітелій матки.
Крім очевидного, я стала боятися голок, це було вже помітно на фінальних аналізах крові, де я прям напружувалася та затримувала подих. При цьому моє тіло досить швидко прийшло в норму — перед початком уколів я робила заміри, як і після донації. Збільшилися тільки груди. З неприємного — через кілька днів після місячних несподівано відкрилася кровотеча. Мене запевнили, що таке може бути й це нормально, але все одно відправили на УЗД та до лікаря.
Під шумок думала отримати результати всіх аналізів, які пройшла, але мені сказали — конфіденційно. Я навела аргумент, що якщо мене допустили до процедури, то, напевно, все добре. То чому б просто не сказати, на що мене перевіряли? Координатори відповіли: «Логічно». Тож Зак, Коагулограма, генетика та біохімія в нормі, гепатитів, ВІЛу, СНІДу, сифілісу та хламідіозу, на щастя, немає.
Для себе я зрозуміла, що не зможу бути постійною доноркою яйцеклітин. Зараз моє тіло повністю відновилося, емоційний стан теж майже прийшов у норму. Проте для психіки це виявилося занадто складною справою, щоб робити її системно. Це не означає, що я відмовляю майбутніх донорів, ні в якому разі. Хоча б раз пройти через те, щоб допомогти та зрозуміти, чи ваш це формат — чому б і ні? Звичайно, як ми всі пам’ятаємо, «все індивідуально», але варто знати й про всі можливі нюанси. Тому ця історія тут.