Сьогодні «такмед» чи «турнікет» — абсолютно звичні для українців слова. Бо нашій країні вкотре доводиться переживати велику війну, в якій медицина є невіддільною складовою. Так само ледь не кожен українець сьогодні знає, як багато захисників та захисниць завдячують військовим медикам своїм життям. Але звідки ж починається фронтова медицина? Platfor.ma розповідає історію про те, як розвивався порятунок людей на війнах у світі та Україні.
Очевидно, поява військової медицини напряму повʼязана з появою збройних протистоянь як таких. Перші медичні організації існували ще в стародавній Індії, де військові медики обслуговували привілейовані касти воїнів. А ще в індійській армії вже побутувала практика винесення із поля бою поранених, яких лікували у спеціальних місцях неподалік від битви. За свідченням істориків, армія Александра Македонського теж мала доволі майстерних військових медиків, які до того ж ще й намагались запобігати поширенню у війську різноманітних хвороб.
Наступним витком розвитку військової медицини стали часи Римської імперії. Лікарів, які допомагали воїнам, настільки шанували, що прирівнювали до високого статусу римських вершників. Під час однієї з Пунічних воєн у 149-146 роках до н.е. існували організації медиків, закріплені за кожним загоном, а при арміях створили повноцінні медзаклади. Поранені потрапляли до цих лікувальних комплексів, що мали назву «валетудинарії».
І це далеко не всі здобутки військових лікарів Римської імперії. В часи її розквіту медики зробили проривний на той час винахід — індивідуальний перев’язувальний пакет, який, хоч і в іншій формі, але використовують і донині. Це дозволило оптимізувати роботу лікарів, адже відтоді при легких пораненнях воїни могли вже допомагати самим собі та побратимам.
За часів Середньовіччя, на тлі утворення європейських держав, постійна армія стала ключовим важелем внутрішньої та зовнішньої політики. А отже — такими ж важливими були й військові лікарі. Так, у 15-16 ст. Франція та Іспанія забезпечили свої армії полковими хірургами й рухомими госпіталями й вперше почали видавати спеціальні документи, які затверджували надання допомоги пораненим. Це стало ще однією знаковою ланкою у розвитку військової медицини, адже потягнуло за собою купу нових досліджень та наукової літератури.
Поступово регулярними стали не лише армії держав, а й лікарі при них, які вже почали нести справжню службу — створюються медичні підрозділи та перев’язувальні пункти, розвивається військово-санітарний транспорт тощо. До того ж формуються й різноманітні благодійні товариства. Такі зміни були необхідними для воїнів, оскільки ведення бойових дій так само невпинно трансформувалось, з’явилася вогнепальна зброя, а отже, потреба в лікарях на полі бою ставала ще гострішою з огляду на збільшення кількості поранених.
Часи козацтва
В Україні збройні протистояння точилися так само активно. З появою козацького війська у 15-16 ст. організовується і його медичне забезпечення. Особливу увагу приділяли тому, щоб якнайшвидше повертати воїнів у стрій після поранення і не допускати поширення епідемій, що тривалий час лишались однією з основних загроз для війська. За це були відповідальними народні цілителі, козаки-медики та самі воїни, які мали навички самодопомоги — наприклад, накладати затискні лещата при переломах.
За часів Визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким полки обовʼязково мали власних лікарів, а при монастирях створювали козацькі шпиталі, які справедливо можна назвати першими в Україні медзакладами для військових. Серед іншого вони були добре знайомі з лікуванням відморожень під час війн — для цього використовували спеціальні медикаменти, які отримувалися з сировини рослинного або тваринного походження.
З розвитком православних братств таких шпиталів стає дедалі більше. У 1591 році великий медзаклад відкривають у Львові, а невдовзі й у Києві. Очевидно, лікарі потребували професійної підготовки. Тож у 1661 році у Львові засновують колегіум, який згодом стає одним із перших університетів України з декількома факультетами включно з медичним.
Україна у 18-19 століттях
Після того, як у другій половині 18 століття Катерина II знищила Запорозьку Січ, українським військовим медикам довелось продовжувати свою діяльність уже в складі Російської імперії. Готували лікарів зокрема при Київському госпіталі, а навчали — в медико-хірургічній школі в Єлисаветграді (сьогодні це Кропивницький). Там, до речі, викладали за програмою тогочасних західноєвропейських медичних вишів. А першими перекладачами іноземних медичних творів та авторами перших фахових підручників були випускники Києво-Могилянської академії, яка на той час уже активно діяла та випускала талановитих спеціалістів. Зрештою вихованці школи ставали лікарями при армії та флоті.
В історії української військової медицини було багато гучних імен. Серед них — Яким Чаруковський родом із Полтавщини, який створив знакову працю «Воєнно-похідна медицина», що стала першим підручником з основи медичних знань. Тоді, на початку 19 століття, робота науковця була першим і єдиним у світі системним військово-медичним виданням, актуальним й донині.
У ній можна простежити розвиток всієї військово-медичної науки й практики в умовах великих та локальних воєн кінця 18 — початку 19 ст. Новаторство цієї справді фундаментальної роботи було в тому, що Яким Чаруковський дослідив західноєвропейські медичні праці, недоступні на той час для багатьох українських науковців, та поєднав увесь цей виклад із власним практичним досвідом роботи військовим медиком.
Дослідження стало не просто важливим теоретичним здобутком для української військової медицини, а й цілком практичним. Адже містило купу корисної інформації про організацію роботи військового лікаря. Наприклад, грамотне облаштування тимчасових госпіталів та необхідність сортування поранених, що, до речі, згодом підтвердить на практиці знаменитий хірург Микола Пирогов під час Кримської війни. А ще Чаруковський першим сказав про те, що кваліфіковану медичну допомогу мають надавати якнайближче до поля бою. Це лише частина того, що виклав у своїй пʼятитомній роботі талановитий український вчений і тим самим першим у світі науково обґрунтував медичне забезпечення військ. І по суті — створив прикладний посібник для всіх військових лікарів.
Був і інший видатний український медик родом зі Слобожанщини — Єфрем Мухін, який зробив безліч проривних відкриттів. Зокрема, заснував анатомо-фізіологічний напрям у військово-медичній освіті, заклав основи воєнно-польової хірургії як професії та костоправної науки, яку лише 100 років потому назвали травматологією в Західній Європі.
Одним з учнів Мухіна був знаменитий лікар та науковець Микола Пирогов. У 1850-х він першим у світі розробив анатомо-експериментальний напрям в медицині, а трошки згодом створив проєкт реформи своєї галузі. У ній Пирогов наголосив, що успіх воєнних дій залежить не суто від майстерності медиків, а радше від правильного лікувально-адміністративного розпорядження. Такі здобутки науковця не могли залишитись непоміченими у світі — роботи Пирогова про військову медицину переклали багатьма мовами.
Період УНР та світових війн
Початок 20 століття в Україні ознаменувався далеко не одним збройним протистоянням, тож військова медицина продовжувала розвиток. Але спеціалістів бракувало. Так, під час Першої світової Легіон українських січових стрільців, що діяв на Галичині, тривалий час взагалі не мав спеціальних медичних структур. Подекуди в підрозділах бракувало не лише лікарів, а навіть санітарного обладнання. І переважно воїнам доводилось надавати допомогу самим собі, а вже кваліфіковану — отримувати в австрійських шпиталях.
На противагу цьому, Українська галицька армія (УГА), що була учасницею спочатку українсько-польської війни, а згодом і національно-визвольної боротьби, мала справді потужну медичну службу. Попри те, що до 1919-го в УГА не було організованої лікарської допомоги, медики самостійно знаходили собі обладнання й приміщення, де допомагали пораненим та хворим. І зрештою це заклало велику базу для подальшого вдосконалення першої допомоги військовим.
Століття репресивного впливу Російської імперії багато в чому позначилось на розвитку медицини в Україні, втім, початок 20 століття приніс довгоочікувану можливість вільно працювати для своєї держави. У 1920-му році головний хірург Київського військового госпіталю Мартиній Галин видав перший «Російсько-український медичний словник». Згодом Мартиній стане генерал-хорунжим санітарної служби Української народної республіки, а понад 70 років потому словник перевидадуть, відзначаючи його наукову цінність.
За правління гетьмана Скоропадського в Україні створюють Міністерство народного здоров’я. Окрему увагу там приділяли медико-санітарній опіці над українськими збройними силами, де зокрема працював Мартиній Галин. Це й не дивно, адже новостворена незалежна держава повинна була мати міцну армію і не менш міцну лікарську підтримку. І хоч, на жаль, на незалежність вкотре зазіхнули, ці закладені на державному рівні основи стали важливим етапом для розвитку української військової медицини.
В ці роки знаним медичним теоретиком був Павло Тимофієвський, який одним із перших ґрунтовно дослідив та показав важливість організації медичного забезпечення військ. Але через те, що лікар був вірянином і не приховував, що у 1920-х належав до теософського товариства, НКВС його заарештувала за контрреволюційну діяльність. Тимофієвський помер у концтаборі, а всі його вагомі для медицини заслуги надовго викреслили з історії.
Інакше склалась доля українського лікаря Ярослава Окуневського, який пережив етап становлення як фахівець в Австро-Угорській імперії. Там він очолював медичну службу військово-морського флоту, а при ЗУНР почав завідувати санітарними справами в Державному секретаріаті. Окуневський блискуче опанував медичні та військові науки й зрештою розробив перший статут медичної служби військово-морського флоту, який згодом використали багато провідних європейських держав.
До речі, сестра Ярослава — Софія Окуневська — теж прославляла прізвище. Вона стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині та першою українкою Галичини, яка здобула університетську медичну освіту та ступінь доктора медицини. А під час Першої світової війни Софія лікувала поранених і хворих українців в австрійських таборах.
Дієву медичну службу мала Українська повстанська армія. Вона називалась Український червоний хрест УПА і була створена в 1943-му проводом ОУН. Медики лікували бійців, робили огляд мобілізованих, готували медикаменти, організовували лікарні й амбулаторії, проводили санітарні курси й впроваджували купу інших надважливих процесів для допомоги армії. І не лише армії, а й місцевому населенню, яке в роки війни так само гостро потребувало лікарів.
Щоправда, діяльність цієї медичної служби тривала недовго. Вже в 1944-му, коли Червона армія дійшла до західних регіонів України, лікарі були вимушені працювати нелегально. Адже репресії та вбивства радянської влади розповсюджувались не лише на воїнів армії, а й на її медиків. З часом окупанти знищили й підпільні медзаклади, а більшість їхніх працівників арештували.
Військова медицина незалежної України
Одразу після відновлення Україною незалежності почалось становлення й повноцінної військової медицини вже на державному рівні — створили медичну службу Збройних сил. Але й іншої роботи було справді багато: насамперед, уряд мав сформулювати принципово нову організаційну структуру медслужби, а медичні військові формування потребували реформ після розпаду СРСР. На початку 1990-х до України повернулись доволі багато військових лікарів, які хотіли проходити службу в рідній і вже вільній державі. І в цей же період починають створювати потужну національну систему військово-медичної освіти та науки.
В середині 1990-х відбувається наступний важливий етап у розвитку військової медицини — її виводять із прямого підпорядкування органам Тилу ЗСУ. Саме завдяки цьому медичне забезпечення Збройних сил нині є самостійним. На тлі цих змін створюють і єдиний навчально-науковий центр — Українську військово-медичну академію. Крім того, на базі медуніверситету ім. Богомольця засновують окремий факультет підготовки лікарів для ЗСУ, а в Києві, Львові та Одесі зʼявляються клінічні військові госпіталі.
Всі ці реформи на державному рівні, підготовка наукової бази та випускників медзакладів стала болюче необхідною з початком російсько-української війни. Ба більше, російська агресія з 2014 року призвела до появи величезної кількості волонтерських та добровольчих формувань у відповідь на це. Одним із таких став медичний батальйон «Госпітальєри», який із 2014 року надає першу медичну й домедичну допомогу та евакуює поранених воїнів із найгарячіших ділянок фронту.
Після вторгнення РФ у Крим та на Схід українські військові медики та науковці розробили понад 50 винаходів для лікування поранених. Серед найважливіших — новітні хірургічні магнітні інструменти та методи, які вдосконалили діагностику та допомогли у видаленні сторонніх тіл. Інший не менш важливий прорив — створення конструкції надувної (пневматичної) шини, яка може тимчасово фіксувати кінцівки та тазостегновий пояс тіла людини. За останні два роки кількість винаходів продовжила рости ще активніше.
Сьогодні ЗСУ і система медичного забезпечення військ переходить на стандарти НАТО. Так, наприклад, на фронті застосовують принципи медичної допомоги, в основі яких — ТССС (Tactical Combat Casualty Care). Це сучасний протокол надання першої медичної допомоги, розуміння загальної картини поля бою та розмежування різних дій на різних етапах бою. Всі ці протоколи розробили в США наприкінці 1990-х, а на початку нульових після війни в Афганістані їх розширили та згодом прийняли за основу в усіх країнах-членах НАТО.
На третій рік повномасштабного вторгнення всі ці знання — життєво важливі не лише для військових на фронті, а й для цивільних в тилу. Тому базові знання такмеду та домедичної допомоги — це те, що необхідно абсолютно всім українцям. Бо потреба врятувати чиєсь життя виникає ледь не щодня навіть за тисячі кілометрів від фронту. Та й не дарма ж військова медицина пройшла цей грандіозний шлях у тисячі років — від Македонського до «Госпітальєрів».