Сьогодні в Україні — приблизно 4,62 млн зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. Це 15% населення країни: станом на весну цього року на підконтрольній Україні території проживає близько 30 млн людей. Втім, на п’ятий рік повномасштабного вторгнення та тринадцятий рік війни переселенці досі стикаються з безліччю бюрократичних, житлових та інтеграційних проблем.

Коли державної підтримки виявляється недостатньо, в роботу включається громадянське суспільство. Одна з таких організацій — Благодійний фонд «Волонтерська спілка ПОРУЧ», яка з 2022 року допомогла понад 122 тис. українців та українок із прифронтових і тимчасово окупованих територій пройти шлях від перших днів після евакуації до адаптації в новому місті.

З Авдіївки до Полтавщини

Русана Шарлай, співзасновниця фонду, не з чуток знає, що означає втратити дім. Вона разом із чоловіком родом з Авдіївки. Місто пережило перші бої ще у 2014 році й тоді вистояло. Та через десять років його все ж окупувала Росія.

Родина Русани переїхала з Авдіївки до Полтави у 2015-му, адже жити під постійними обстрілами стало нестерпно. Тоді Русана закінчувала школу, але труднощі випускного класу та майбутніх іспитів стали для неї не єдиними.

«Спершу ми помітили, що людям з Донбасу не хотіли здавати в оренду житло, адже тоді в Україні були поширені певні політичні й мовні стереотипи. Зараз, на щастя, таке трапляється рідше. Друга проблема — домашні тварини. Багато хто не хотів здавати квартири людям із тваринами, а в нас тоді було п’ять собак, яких ми, звісно ж, забрали з собою. Ця складність зберігається й донині», — згадує Русана.

Торік опитування OLX Нерухомість показало, що 57% орендарів відмовляють у здачі житла саме через наявність тварин. А UAnimals та DIM.RIA виявили, що в Україні лише 20% квартир є pet-friendly.

Русана підтверджує: люди, які зараз виїжджають із зони бойових дій із тваринами, особливо якщо їх більше ніж одна, практично не можуть знайти нову домівку. Зрештою це стає однією з причин, чому люди відмовляються евакуйовуватись. 

Ще одна проблема, з якою співзасновниця «Спілки ПОРУЧ» стикнулася особисто, — мовний булінг. За її словами, зараз ця проблема теж існує, але якщо порівнювати 2015 рік і переселенців після 2022-го, у школах зʼявилися певні правила щодо того, як поводитися з дітьми із зони бойових дій.

«До школи я їздила в Донецьк, де українську мову й літературу ми вивчали лише двічі на тиждень — приблизно так, як зараз вивчають англійську. Коли я переїхала до Полтави, перші півтора року були дуже складними: потрібно було не лише вчитися, а й фактично опановувати навчання українською мовою. І, на жаль, тоді поруч не було нікого, хто міг би мені в цьому допомогти», — ділиться Русана.

Вона зазнавала сильного тиску з боку викладачів, директора школи та дітей, які сміялися з вимови. Особливо ж сильний слід залишило те, що дівчина не отримала золоту медаль, до якої йшла всі роки навчання в донецькій школі. А причиною стало те, що директорка школи була впевнена: Русана не складе іспит з мови.

Раніше це працювало так: коли дитина претендувала на золоту чи срібну медаль, списки подавалися ще до екзаменів. І лише якщо скласти ЗНО успішно, медаль видавали. Русану ж навіть не подали до списків, але в результаті вона все зробила на медальному рівні.

Від волонтерства до системної підтримки

За рік до початку вторгнення Русана вже разом із чоловіком переїхала жити до Києва — працювати, будувати майбутнє та карʼєру. Вдруге війну вони зустріли саме тут і одразу стали волонтерити.

«Раніше я працювала маркетологом, тому почала вести блог про волонтерство. І люди стали доєднуватися: хтось хотів стати волонтером, хтось — донатити, хтось — залишити запит на допомогу. Так навколо нас утворилася спільнота. Ми реагували на найактуальніші проблеми в Києві: тварини, покинуті у квартирах, літні люди, які не мали змоги вийти з дому», — розповідає Русана.

Згодом її чоловік створив платформу, адаптувавши CRM-систему з бізнесу під благодійність, а Русана займалася соцмережами. Завдяки цьому вдалося ефективно налагодити роботу, щоб допомога доходила до людей, які її реально потребували.

Коли Київську область деокупували й почали приїжджати перші переселенці з Маріуполя, волонтери сфокусувалися лише на них, адже як ніхто знали, що саме їм необхідно.

У 2022-2023 роках кияни масово допомагали переселенцям: безплатно надавали житло для проживання та ділилися продуктами. Але це далеко не все, чого вони потребували. З окупації часто виїжджають лише з пакетом документів. Були випадки, коли люди отримували продуктовий набір, їли консерви, а потім мили ці банки й використовували як чашки або тарілки, бо просто не мали посуду. 

«Багато хто з донорів писав: “Та це ж елементарні речі. Голка й нитка. Вони що, не можуть піти купити?” І ми пояснювали: піти купити можуть, але давайте порахуємо. Середньостатистична родина: чоловік, жінка, двоє дітей. Треба купити кожному хоча б по парі взуття, по дві футболки, по штанах, якусь куртку. Мінімум вісім рушників, чотири тарілки, чотири виделки, чотири ложки, чотири ковдри тощо. Це дуже дорого. Навіть якщо люди виїжджали із заощадженнями, це означало повністю витратити їх на базові речі», — пояснює Русана.

Перші місяці хабом та гуманітарним складом родини волонтерів була їхня квартира. Згодом один чоловік побачив це в соцмережах і віддав їм безплатно свій офіс зі словами: «Ви ж навіть нормально спати не можете».

Кожну новоприбулу родину детально розпитували: де оселилися, що вже мають, чого бракує. Замість однакових гуманітарних наборів просили чесно озвучувати потреби — і вже під них шукали допомогу через соцмережі.

Невдовзі проявилась ще одна проблема — родини приїжджають із дітьми, яких нікуди прилаштувати поки батьки ходять на співбесіди й шукають житло. Рішенням став дитячий простір біля офісу, з якого зрештою виріс «ПОРУЧ Space» — інтеграційний центр для підтримки та розвитку дітей-переселенців. 

Сьогодні він щороку приймає близько 2,5 тис. дітей, для яких працюють 30 безплатних курсів: для молодших — творчість, співи, танці, Монтессорі-терапія; для старших — профорієнтація, кар’єрне консультування, ІТ, журналістика та багато інших напрямів.

«Усе це ми робимо, щоб діти знаходили друзів і адаптувалися. Тут вони почуваються в безпеці, адже знайомляться з такими самими дітьми, які переїхали й втратили все. У нас багато підлітків, у яких тут уже сформувалося ком’юніті. Вони допомагають нам волонтерити, приходять на всі фестивалі, створюють власні проєкти. Навіть коли немає занять, збираються потусуватися. У них тут уже своє життя», — ділиться Русана.

Паралельно у «Спілці ПОРУЧ» зʼявились адаптаційні заходи для дорослих: майстер-класи, Дні підтримки ВПО, екскурсії Києвом, щоби люди закохувалися в місто, де тепер живуть. Бо як каже співзасновниця фонду, одна річ — переїжджати добровільно, а зовсім інша — коли тебе змусили покинути дім. 

Коли ж остаточно сформувалася команда, запустились великі інтеграційні програми з працевлаштування, психологічної підтримки та ментальної реабілітації.

«Ми хочемо, щоб людина пройшла з нами весь шлях — від втрати до моменту, коли вона знову бере життя у свої руки, стає незалежною економічною одиницею, може працювати, будувати майбутнє, розвивати себе, дітей та країну. Саме в цьому наша місія», — каже Русана.

Виклики нового життя

Для дітей, дорослих і літніх людей адаптація після евакуації виглядає зовсім по-різному. Для дітей це насамперед про втрату друзів, рідної школи, мовний булінг. Багато підлітків категорично відмовляються переходити в Києві до офлайн-школи, якщо їхня — із зони бойових дій — працює онлайн. Психологічно їм легше зідзвонюватися з людьми, яких вони знають і пам’ятають, ніж змінювати оточення.

Ольга разом із донькою Баженою евакуювалася з окупованого Херсона у травні 2022 року. Після переїзду до Києва найважчим для дівчинки стала не відсутність речей чи необхідність облаштовувати життя заново, а втрата звичного кола спілкування.

«Вона в мене дуже емоційна й товариська. Тому те, що донька фактично перебуває в соціальній ізоляції, — для мене найбільша проблема. Поруч із нами державних шкіл практично немає — лише приватні, а їх я із зарплатою вчителя просто не можу собі дозволити. До того ж Бажена хоче закінчити школу онлайн разом зі своїми дівчатами. Зараз це, по суті, її головне коло спілкування: вони майже 24/7 на зв’язку в Zoom, разом вчаться, розмовляють, дивляться фільми. Так вона компенсує брак живого спілкування», — ділиться Ольга. 

Про «Спілку ПОРУЧ» жінка дізналась випадково через волонтерські групи — побачила оголошення, що роздають матраци, ковдри та іншу допомогу. У списках вона побачила знайому з Херсона, яка й розповіла Ользі, що фонд проводить безліч інтеграційних занять для дітей: курси, зустрічі, літні табори, фестивалі. Відтоді жінка намагається залучати доньку до всіх можливих активностей, аби вона мала бодай якусь можливість спілкуватися з однолітками офлайн.

«Ми ходили на вокальний гурток, фестивалі, заходи до Дня захисту дітей. Загалом намагаємося використовувати будь-яку можливість, щоб дитина виходила в соціум. Під час навчального року складніше — я працюю, вона вчиться, більшість подій відбуваються у будні. Тому саме влітку вона надолужує живе спілкування. Ми хоча б раз на тиждень кудись їдемо. У неї вже з’явилися кілька подруг, вони домовляються про зустрічі, бачаться. Так вона поступово повертається до нормального життя», — каже Ольга.

Важливість такої інтеграції підтверджує ще одна історія 13-річного хлопця з Херсона. Після переїзду його мама казала, що не впізнає сина: він став менше говорити, перестав посміхатися, постійно сидів у телефоні. Жінка одразу перевела його в офлайн-школу, але він відмовлявся туди ходити, адже не міг знайти друзів і порозумітися з викладачами. 

Переломним моментом для хлопця став інтенсив «ПОРУЧ Lab», який поєднував профорієнтацію, лекції, екскурсії до бізнесів, прогулянки й творчі заняття. Саме там він знайшов друзів, відкрився й поступово повернувся до звичного життя. Згодом хлопець почав відвідувати й інші курси спілки. За кілька місяців його мама зі сльозами на очах сказала: «Він посміхається, вчиться в школі, зміг адаптуватися в класі, у нього з’явилися друзі». А потім додала: «Ви повернули мені дитину».

Масштаб як перешкода

Ще один бар’єр як для літніх людей, так і для людей середнього віку — великі відстані. Переселенцям із Часового Яру чи Краматорська, де за годину можна об’їхати все місто, важко звикнути, що в Києві стільки ж часу може займати лише дорога на роботу.

Для Ольги ця проблема виявилася значно ширшою. Через віддалене житло та транспорт донька не може перейти до офлайн-навчання, а сама Ольга була змушена перебудувати своє професійне життя. Ще перебуваючи в Херсоні, вона почала шукати роботу в Києві. Після евакуації їй допомогла колишня однокласниця, яка запросила викладати в школі у Софіївській Борщагівці.

«Директорка одразу запропонувала мені повне навантаження. Але я сказала: “Ні, вибачте, у мене ще є Херсон. Я свою школу не кину”. Тому я залишилася працювати дистанційно в херсонській школі, а в Софіївській Борщагівці взяла лише кілька предметів. Оскільки школа працювала у змішаному форматі, усі мої уроки поставили дистанційно, тож, на щастя, мені навіть не доводилося туди їздити».

Перший рік після переїзду родині допомагав брат Ольги, який мав автомобіль. За її словами, саме тоді вона вперше відчула, наскільки великим є Київ.

«Для нас це було шоком. Поїздка на роботу займала стільки ж часу, як із Херсона до Миколаєва. Якщо кудись їхати — це вже майже на цілий день. Ми живемо в дачному кооперативі: до метро шість кілометрів, одна маршрутка, поруч немає ні школи, ні поліклініки, ні нормальної інфраструктури. Найближча державна школа — за півтори години дороги. Саме тому донька досі навчається дистанційно», — пояснює Ольга.

Для переселенців віком 25-45 років головний виклик уже не стільки в пошуку роботи чи опануванні нової професії, скільки у втраті контролю над власним життям. Найскладніше — повернути це відчуття: знову мати роботу, житло, стабільність і можливість самостійно планувати майбутнє.

Один із таких прикладів — чоловік із Сумщини, який евакуював до Києва сина сестри своєї дружини, поки його мати проходила лікування від онкології за кордоном. Вони приїхали практично без нічого.

«Спілці ПОРУЧ» вдалося знайти для них житло в одному із сіл на Київщині, а чоловікові — роботу завгоспом у дитячому садку. Через нестачу працівників він швидко став потрібним усій громаді: допомагає не лише в садочку, а й у школі та місцевій раді. Хлопчик пішов до школи, а родина тепер чекає на повернення матері після операції.

Найважче ж, переконана Русана, людям старшого віку. Вони не лише переживають втрату дому, а й стикаються з проблемами, які молодшим людям здаються буденними. І найболючіше — усвідомлення, що вдруге побудувати чи купити власний дім вони, найімовірніше, вже не зможуть.

Так, для багатьох літніх переселенців окремим викликом стає цифровізація Києва: «Київ Цифровий», «Дія», електронні черги, безготівкова оплата транспорту. Бабуся з-під Авдіївки, звісно, може мати банківську картку і знати, що таке «Дія», але при цьому не розуміти, що можна заплатити телефоном в автобусі.

Три кроки, яких бракує державі

За роки роботи з переселенцями Русана сформувала власне бачення того, що держава могла б змінити вже зараз. Вона називає три першочергові кроки.

‣ ЦНАП як єдине вікно для переселенців
Перший крок — перетворити ЦНАПи на справжні центри підтримки переселенців. Оскільки саме сюди люди звертаються насамперед, тому вони мають отримувати не лише адміністративні послуги, а й чіткий алгоритм подальших дій.

У новоприбулих переселенців, які звертаються до ЦНАПу, не має виникати стресу: що робити, куди йти, як діяти. В ідеалі людині одразу мають дати інструкцію, як користуватися застосунком «Київ Цифровий», поділитися мапою метро, пояснити, як купити проїзний та де почитати про виплати. До цього можуть додаватися шаблони документів, які треба заповнити, щоб отримати довідку ВПО чи пільги. 

Ще одне робоче рішення — QR-код, який постійно оновлюється, з переліком фондів, що працюють у Києві. Так людина одразу розумітиме, куди звертатися по психологічну, юридичну, гуманітарну допомогу, підтримку з житлом чи працевлаштуванням.

‣ Перекваліфікація під реальні вакансії
Програми профорієнтації та перекваліфікації варто створювати спільно з українським бізнесом, щоб люди навчалися під конкретні вакансії й після завершення навчання могли швидко працевлаштуватися.

‣ Житло як пріоритет
В Україні стоїть багато порожніх будівель. Потрібно облаштовувати гуртожитки чи місця масового поселення ВПО, щоб люди, які виїхали, мали хоча б базове житло на три, чотири, шість місяців.

Раніше такого було багато: садочки, школи, дитячі табори, санаторії перероблювали під тимчасове житло. Зараз усе закривається. Частина таких місць уже переповнена, адже серед переселенців є люди старшого віку, яких просто нікуди виселяти через три чи шість місяців.

Найболючіше питання, за словами Русани, — що робити людям, які щойно евакуювалися, а також літнім переселенцям із пенсією у 3 тис. грн, які втратили власне житло. Без державної підтримки їм часто просто ніде жити.

Поки системні рішення залишаються лише пропозиціями, «Поруч» щодня закриває ті потреби, з якими люди стикаються вже після евакуації.

Як саме допомагає «Спілка ПОРУЧ»

Потяги прибувають до транзитних центрів, де людей одразу розселяють. Якщо є можливість, вони їдуть до друзів чи родичів. Якщо ні — їх тимчасово поселяють у гуртожитках або місцях компактного проживання. Лише в рідкісних випадках люди залишаються без ночівлі вже в перші дні після евакуації. Саме тоді вони можуть одразу потрапити до «Спілки ПОРУЧ».

Перший крок для більшості — це ЦНАП, оформлення документів. Тобто спочатку люди стикаються саме з державною системою. Після цього переселенці — до фонду, якщо така допомога потрібна.  

Далі все залежить від запиту. Якщо потрібна гуманітарна допомога — одяг, засоби гігієни, речі, канцелярія, — це закривають одразу. Якщо ж необхідне працевлаштування, команда ділиться вакансіями партнерів або направляє до компаній, які допомагають із працевлаштуванням. У середньому люди знаходять роботу за період від одного до трьох тижнів.

Після цього — житло. Якщо в людини є друзі чи родичі, вона тимчасово живе в них, отримує першу зарплату і вже тоді винаймає житло. Якщо власного житла чи підтримки родичів немає, «Спілка ПОРУЧ» може допомогти з оплатою гуртожитку або хостелу на місяць, максимум — на два. За цей час людина зазвичай знаходить роботу й переходить на самостійну оренду.

Іноді людей беруть під довготривалу опіку, як, наприклад, літню пару з Херсона. Такими історіями команда ділиться в Instagram: розповідають кейс конкретної родини й звертаються до аудиторії із закликом підтримати її. Так знаходять патронів, які беруть на себе оренду або інших потреб.

Наразі у «Поруч» є 15 родин, за якими закріплені патрони. Ще 12 перебувають під особистою опікою фонду. Це ті, для кого поки не знайшли патронів. Загалом щотижня «Спілка ПОРУЧ» допомагає 10-15 новоприбулим родинам. Ще 500-700 переселенців постійно відвідують хаб — приходять на майстер-класи, психологічну підтримку, екскурсії чи до Університету третього покоління.

Для когось цей шлях триває два місяці, для когось — значно довше. Але в «Спілці ПОРУЧ» переконані: справжня допомога починається не тоді, коли людина отримує гуманітарний набір, а тоді, коли вона знову відчуває, що здатна самостійно будувати своє життя.