Віками Російська імперія, Радянський Союз та вже сучасна Росія викрадала та привласнювала собі наші твори мистецтва, архівні документи, діячів та навіть історичну памʼять — іншими словами, все з позначкою «українська культура». Ми вже торкалися цієї теми в тексті «Крадійська федерація», однак, на жаль, надто вона глобальна. Тож тепер Platfor.ma поговорила з історикинею Тетяною Якусик про те, чому грабунок і привласнення тривають вже не одне сторіччя і як можливо повернути втрачене.

Тетяна Якусик

Росіянам властиво красти не лише матеріальне, а й нематеріальне — як-от нашу історію. Тут одразу можна пригадати російську імператрицю Катерину II, яка приїхала туди й побачила, що насправді у Росії немає глибинної історії (Катерина народилася і дорослішала у Прусії. — Platfor.ma). Вона знайшла документи за період історії Русі, її проконсультували й Катерина зрозуміла, що привʼязки взагалі немає — що Москва та Петербург не є територією Русі. І тут їй спадає на думку — чому б це не підправити та не повернути всю історію в бік Росії.

І от із 18 століття вони починають її переписувати, особливо акцентуючи на темі Русі. Русь була і є для росіян дійсно сакральним поняттям, яке постійно потребує підтвердження в приналежності до нього. Не дивно, що сьогодні у РФ змінюють підручники та навіть прибирають назву Києва як столиці Русі.

З цього випливає вже крадіжка матеріального — архівних документів, велика частина яких ще й досі знаходиться там. Це, наприклад, папери, що стосуються історії української церкви та духовних академій. Вони лежать під замком у Москві та Санкт-Петербурзі, оскільки за часів імперії Святійший синод був саме там. Ясна річ, ці документи так і не повернули попри те, що після розпаду СРСР з нашого боку такі запити надходили постійно.

Ще один приклад вкраденої памʼяті — наратив про Другу світову війну. Десятиліттями в Україні її наполегливо продовжували називати «Великою Вітчизняною», і акцентували, що вона почалась у 1941 році. Це тривалий час нікого не дивувало попри те, що вже у 1939 над Львовом літали Люфтваффе. Втім, зрештою ми цього позбулись, бо Інститут національної памʼяті буквально бився над цим і над зміною наративу від «Можем повторить» до «Ніколи знову». Очевидно, Росія цього не зробила.

Повертати чи принаймні привозити до країни архівні документи, що стосуються її історії, — нормальна практика. Такі запити, наприклад, українці робили до Швеції, коли до нас привозили Конституцію Пилипа Орлика та булаву, яка, ймовірно, належала Івану Мазепі. Втім, Росія ж не зберігає, вона краде. 

Твори мистецтва

Коли до України вдерлась більшовицька Росія, почалось розкрадання музеїв. Це зачепило і величезну колекцію творів мистецтва Богдана та Варвари Ханенків. Більшовики повивозили картини, статуетки та інше надбання до Петербурга — і воно досі знаходиться у російських галереях.

І тут проблема ще й в тому, що Україна навіть не може подати офіційний запит на повернення, оскільки описи втрачених артефактів здебільшого відсутні. Це ж заведено в музеях, а тоді це ще була приватна колекція. Втім, мистецтвознавці та історики знають, що ці твори там, адже на них був нанесений спеціальний символ, який засвідчував приналежність до колекції Ханенків. 

Звісно, цей процес ускладнює ще й те, що нам доводиться стикатись саме із РФ, адже випадки повернення нашої спадщини з-за кордону є. Наприклад, кілька років тому вдалося повернути картину, яка була вивезена спочатку до Німеччини, а потім до США, де вона стала частиною чийогось приватного зібрання. На неї так само був нанесений символ Ханенків, а отже, картину змогли знайти після відповідного запиту. Тут ще й зіграло на руку американське законодавство, яке зобовʼязує повертати такі мистецькі артефакти як із державних музейних інституцій, так і з приватних колекцій.

Німці під час Другої світової війни теж вивезли з українських музеїв багато артефактів. Це було частиною їхнього Плану «Ост» з окупації територій та їхньої подальшої підготовки до заселення німцями. На першому етапі окупації вони хотіли викорінити все корисне та ціннісне — природні та людські ресурси, архівні документи, памʼятки культури тощо. Але якщо росіяни крадуть просто для того, щоб красти, німці, на противагу цьому, знали, що саме вони крадуть. Вони вивозили не геть все, а лише те, що вважали найціннішим, що, на їхню думку, стало б важливим надбанням для них самих.

Після завершення Другої світової, Німеччина повертала все, зокрема й Москві, що мало б далі передаватись іншим республікам, але, звісно, так не сталось. Тож, те наше культурне надбання, що свого часу викрали німці, згодом повторно викрав СРСР і так і залишив у себе в Росії.

Чому вони крадуть?

Росіяни так і не стали нацією і не створили нічого свого. В Європі в 19 столітті відбувались процеси націєтворення. Тоді виникла ідея національної ідентичності — власної мови, історії та культури. Поляки хотіли відродити Річ Посполиту, адже це була їхня золота доба, а українці — Гетьманщину. Втім, у Росії цього не сталося, оскільки там була і є збірна солянка різних народностей.

Але ж інші імперії розпались. Знову ж таки, у 19 столітті народи Європи, які жили у складі імперій, почали ставати націями та розхитувати ці імперії зсередини, що зрештою призвело до їхнього розпаду після Першої світової війни. Чи могло це статися з Росією? Можливо, але в них інша історія. Коли Російська імперія розпадалась, це не було революцією знизу, як, наприклад, в Австро-Угорській імперії, де народи почали повстання знизу, апелюючи до того, що вони є окремими від імперії націями.

У Росії не було таких революцій. Для них революція — це, коли одна еліта змінює іншу шляхом державного перевороту. А еліта для них — це ті, хто сильніші та здатні захопити владу. Те, що, наприклад, зробили більшовики з Леніним та Троцьким. І не тому, що Ленін був елітою, просто в нього вистачило сили це зробити й продовжити імперську політику із захопленням сусідніх територій. І в цьому проявляється їхня імперськість як хвороба. Росіяни не мислять, як ми, оскільки вони насамперед не були дотичні до європейського простору — тому ідеї про базові права людини з доби Просвітництва чи ідеї нації з Романтизму в них просто відсутні.

Тож, коли ми намагаємось накласти на росіян свої уявлення про цінності, революції, еліти чи вплив людей на державотворчі процеси, то потрапляємо у пастку, адже у них відсутня ця ідея нації. Якщо у нас революції так само розпочинали люди, розхитуючи систему знизу і внаслідок цього змінюючи верхівку, в Росії це неможливо. Вона залишилась імперією, в них немає чогось, що вони можуть назвати своїм, а їхня хвороба — це імперіалізм. Тому ми й називаємо їх рашистами, адже країна, у якої є фашизм, постійно живе в стані війни, бажанні війни та розширенні. Через це вони й думають, що можуть собі дозволити красти те, чого в них немає, і таким чином, наповнювати свій величезний простір привласненими сенсами.

Зараз вкрай важливо активно розробляти механізми повернення всієї української спадщини після нашої перемоги. Насамперед в юридичній площині. І при цьому не залишати культурні та освітні інституції з цією проблемою сам на сам. Має бути механізм допомоги від держави, щоб, коли вже Росія програє і ми будемо отримувати репарації, у документи було вписано повернення всього нашого спадку. Всього того, що вони крали століттями.