Як з’явилася ідея Repower?

Марина: З початку повномасштабного вторгнення ми волонтерили, шукали, як можемо бути корисними. І в якийсь момент зрозуміли — у державі відсутні системи підтримки. Усвідомили це на власному досвіді вигорання, коли в якийсь момент просто стало погано. Особисто мені допомогла поїздка в Карпати — там я змогла повернутися до життя. І з огляду на те, що і я, і Катерина до вторгнення працювали у організації святкових заходів, хотілося адаптувати наші вміння до реалій.

Ми звикли працювати з людьми, ми емпатичні — саме так і народилася ідея створити проєкт психологічного відновлення для військових, зокрема для медиків. Перший стартував у грудні 2022 року.

Тоді у нас не було ні власної організації, нічого — лише велике бажання створити проєкт для людей, які проживають набагато стресовіші умови, ніж ми. Якимось дивом нас випустили за кордон із першою групою військових медиків. Уже тоді це було 100 учасників.

Так і почалося. Після того як ми провели перший пілотний проєкт у грудні 2022 року, стало зрозуміло, що потреба в ньому величезна і що такі проєкти мають сильний вплив на людей. Ми бачили їхні очі, емоційний стан до проєкту і після.

Саме це дало розуміння і сили рухатися далі. Після пілоту ми мали величезні борги і повне нерозуміння, що робити далі. Але результат і вплив, який цей проєкт справив на людей, дав нам мотивацію.

Тому в лютому 2023 ми заснували організацію. Станом на зараз ми провели 18 закордонних проєктів, через які пройшли понад 1500 військових медиків — і вже маємо великі плани на цей рік. Також торік ми провели першу програму в Україні, в Карпатах.

У 2026-му в нас є велика ціль — знайти партнерів і побудувати в Україні перший центр психологічного відновлення. Це не реабілітаційний центр, а простір для тих, хто перебуває в строю, хто після бойових дій повертається на умовне відновлення, але не може його отримати. Центр стане можливістю для військових попрацювати з психологами, перемкнутися і знову піти на позиції.

Катерина: «Repower» — це єдина організація, яка займається відновленням чинних військових. Тобто не ветеранів і не госпіталізованих, а саме тих, хто продовжує служити. Тому нам потрібно не лише підтримати цих людей, а й навчити їх саморегуляції та стабілізації. Зокрема — дати інструменти, щоб після повернення на бойові ці медики могли допомагати іншим солдатам, які перебувають у стані стресу.

Так ми можемо знизити навантаження на всю систему охорони здоров’я для військових, адже в результаті зменшується розвиток симптоматики ПТСР, депресії та інших станів. Це ми бачимо як за відгуками учасників, так і за звітами та нашими вимірювальними тестами.

Крім того, «Repower» — єдина організація, якій дозволено вивозити за кордон чинних військових медиків. І ми щиро вдячні Міністерству оборони за довіру та за ту велику відповідальність, яку вони на нас поклали.

З якими найбільшими викликами ви зіткнулися на старті — і організаційно, і емоційно?

Марина: Сторона, що нас приймала, мала покривати всі витрати. Ми зі свого боку мали розв’язувати юридичні питання, і вже на місці організувати програму. Але вийшло не так, як хотілося. Тому найпершим і найбільшим викликом став фінансовий.

У нас навіть є смішна фотографія з того часу, коли ми почали використовувати вже всі свої кредитки. Там Катя стоїть, щойно оплативши 100 ланчів у центрі Стокгольма, бо виявилося, що нас не готові були нагодувати.

Був момент, коли нам сказали, що автобуси мають повезти нас на екскурсію, але вони не приїхали. Тоді ми вигадали для учасників цілу історію і сказали: «Беріть свої паспорти — зараз ми проживемо день справжнього шведа. Будемо їздити громадським транспортом». А для українців проїзд безплатний і це була єдина лазівка, яка тоді нас врятувала. Завдяки досвіду організаторок подій кожен виклик ми перекручували так, що факап ставав класним досвідом учасників.

Катерина: Але, звичайно, зараз усе працює інакше. У нас уже є стабільне фінансування — настільки, наскільки це можливо в нинішніх реаліях, є державна підтримка зі шведського боку.

Другим викликом на самому початку стала методологія. Як побудувати програму короткої психологічної інтервенції, щоб, з одного боку, підтримати й дати достатньо інструментів, а з іншого — не розкрити людину надто сильно і не порушити ті опори, на яких тримаються в стані бойового стресу.

Тому ми підключали до роботи професійних психологів, психіатрів, людей, які ще з 2014 року працюють із військовими й добре розуміють процеси декомпресії, реінтеграції та їхній вплив. Насправді за два тижні можна зробити дуже багато, якщо це перемикання змодельоване з розумінням динамік, які проживає людина, коли потрапляє в новий досвід.

Від самого початку наша задача — стабілізація і психоедукація, щоб люди розуміли, що з ними відбувається, як контузії впливають на емоційно-моральний стан і яким чином вони можуть допомогти собі самі вже після. Бо важливо не просто вивезти людей на два тижні, щоб усі відпочили і повернулися в те саме середовище, а дати їм інструменти, розуміння процесів, зняти стигму з психології.

І це був третій виклик на початку. На жаль, із радянського минулого в нас залишилася каральна психологія і велика стигма — страх виглядати слабким. Але ми раді, що загалом українське суспільство сьогодні дивиться на це інакше, і військові також. Проте на старті це було викликом, тому ми намагалися «запаковувати» психологічні активності і називати їх якось інакше, загорнувши в пригоди, історії, легенди.

На щастя, зараз нам потрібно робити цього значно менше. Чим далі, тим частіше ми називаємо інтервенції, едукацію, рефлексії своїми іменами, щоб люди розуміли, що за цим стоїть і яким чином вони можуть звертатися до цього вже після повернення на бойові.

Марина: В Україні й у світі загалом не існує протоколів відновлення, бо ніде немає досвіду такої затяжної війни. Якщо говорити про Ізраїль, у них налагоджена мобілізація, є ротації, якщо про США — вони відправляють військових на місії, а потім ті повертаються додому. Там усе має певні часові рамки. В Україні ж це абсолютно новий досвід, коли одна й та сама людина може не виходити з позиції чотири роки. І нам довелося напрацьовувати ці протоколи.

Мабуть, у цьому і був найбільший виклик з усіх. І досі залишається — просто зараз ми вже напрацювали власні протоколи.

Програми проходять у Швеції, Данії. Як зʼявилось це партнерство?

Катерина: Був 2022 рік і ми просто дивилися, де в нас були контакти і які країни більше відгукуються. Але наразі ми чітко розуміємо, що країни Скандинавії, зокрема Швеція і Данія, мають найвищий рівень підтримки України серед громадян. 

96% громадян Швеції хочуть, щоб їхня країна і влада не лише продовжували, а й нарощували допомогу Україні. Що це означає конкретно для нас? Те, що коли ми туди приїжджаємо, люди розуміють, що таке війна в Україні і хто тут насправді ворог. Їм не потрібно нічого додатково пояснювати.

І люди хочуть долучатися: привезти свою експертизу чи просто задонатити на аптечки чи автівки для наших військових. Майже кожен наш учасник повертається назад із повністю укомплектованими, професійними медичними рюкзаками. Це може бути аптечка вартістю близько 1200 євро за одну, а можуть бути рюкзаки по 3000-4500 доларів.

Ми зі Швецією завжди були в одному човні й воювали з одним і тим самим ворогом. У Швеції остання війна була 300 років тому, але вона також була проти Росії. І цей історичний контекст зараз набуває актуальності.

Коли ми приїжджаємо до Швеції, йдемо в Музей армії, у їхні архіви і бачимо оригінал Конституції Пилипа Орлика, стяги Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Так наші учасники можуть доторкнутися до реальної української історії. Бо там вона збереглася без наративів сусіда.

Нещодавно була ситуація: стоїть батько з дитиною, дитина питає: «Тату, а хто це?» — бачить військову форму, шеврони. А тато каже: «Синку, це супергерої нашого часу». І наші учасники це чують. Звісно, це дуже розчулює. Доходить навіть до того, що наші учасники під час прогулянки містом стикаються з тим, що шведи хочуть купити й подарувати їм щось.

Марина: Та вони навіть не завжди можуть заплатити за каву — їм її ледве не віддають безплатно. Хтось, памʼятаю, казав: «Я пішов купити шапку — і мені навіть не дали заплатити. Просто якийсь чоловік стояв у черзі за мною і сказав: “Я хочу це оплатити”».

І ця підтримка — також один з інструментів, який працює на відновлення. У нас були два проєкти в Іспанії, але там ситуація інша: людям потрібно пояснювати, що таке війна в Україні, хто є агресором, що саме переживають наші військові. А шведам і данцям цього пояснювати не потрібно. Вони добре знають, хто такий ворог, бо розуміють, що він наш спільний.

Катерина: Безпекове питання для нас також дуже важливе, адже ми їдемо не в закриті лікарняні інституції. Ми проживаємо в готелях, знаходимо локації поруч із природою, тому для нас було принципово обрати країни, де ризик зустріти ворога є мінімальним.

Третій компонент — це політична згода серед двох держав. Це означає, що підтримка України є пріоритетним завданням обох МЗС. І коли наші учасники приїжджають туди, міністри оборони, закордонних справ, охорони здоров’я завжди хочуть із ними зустрітися, щоб запитати про потреби.

Для них цінно мати прямий контакт — почути ідеї щодо обміну досвідом, взаємного навчання. Саме тому місток, який ми збудували, дає можливість мати таку платформу: бути голосом у цих країнах, запрошувати місцевих журналістів поспілкуватися з нашими військовими.

Марина: Їм важливо заявити про те, що дуже багато їхніх побратимів і посестер досі перебувають у полоні. І це знакова складова психологічного відновлення — мати змогу зазвучати й зробити все можливе, щоб зняти з себе почуття провини: я тут, мене вже обміняли, а мої побратими й посестри все ще там.

Чому ви вирішили працювати саме з військовими медиками?

Марина: Раніше нас було чотири-п’ять людей, і ми самі все організовували. Обмежені фінанси. У цих умовах ми вирішили обрати одну чітку й зрозумілу категорію. Медики — це люди, які рятують життя на полі бою. Це ті, хто звик служити й віддавати, але часто забуває піклуватися про себе. А ще ми віримо, що, якщо ми допоможемо одному медику, він зможе врятувати ще сотні українців.

Катерина: Звісно, психологічного відновлення потребують абсолютно всі. Але якби було більше таких організацій або якби ми мали більше ресурсів, ми, звичайно, розширювалися б.

Власне, ідея створення центру в Україні якраз і полягає в тому, щоб пропускати через нас більше людей і щоб не потрібно було їздити так далеко. Хоча, з іншого боку, є цей місток і міжнародна діяльність, яка підсилює нашу роботу. Тому я впевнена, що ми не будемо її повністю закривати навіть після створення центру.

Марина: За три з половиною роки через наш проєкт уже пройшло понад 1500 людей. А коли в нас з’явиться центр, ми зможемо допомагати близько 3600 людям на рік. Особливо з огляду на те, що запит зростає. Нам постійно телефонують психологи бригад, начмеди, командування і питають: «Слухайте, у нас є бригада, яка щойно вийшла з позицій, нам потрібно провести для них відновлення. Що робити?» А ми, на жаль, часто не можемо нічого порадити. Бо максимум, що зараз можна знайти в Україні, — це більш-менш відповідну локацію.

Але навіть ці місця не готові приймати велику кількість військових. До того ж вони зазвичай не адаптовані під проведення ефективної програми відновлення. Потрібно окремо шукати психологів, менеджерів.

Якщо повернутися до теми викликів, то варто чесно сказати: ми ніколи нічого не будували. Але чотири роки тому, коли почалося вторгнення, у нас так само не було досвіду створення проєктів психологічного відновлення, а зараз він є.

Ми можемо ним обмінюватися, ділитися напрацьованими протоколами. І ми були б дуже раді, якби таких організацій, як наша, ставало більше. Бо цей шлях справді складний. Зокрема й тому, що фінансування для чинних військових знаходити важко. 

Тому хочу наголосити: ми відкриті до співпраці. Наразі ми не маємо досвіду в будівництві, інженерії чи архітектурі. Тому шукаємо партнерів, які могли б нас підсилити, і, своєю чергою, ми підсилювали б їх. 

Зараз ми в процесі пошуку фінансування, але так само нам потрібні експерти, які можуть підказати, як будувати такі центри, з чого починати, як рухатися. У нас уже є загальне бачення, рамка, ділянка, яку ми розглядаємо під купівлю, генеральний план та ескіз, попереднє розуміння бюджету. Але нам дуже потрібні люди й компанії, які готові долучитися до створення чогось унікального.

Це буде прецедент. Чесно кажучи, я найбільше чекаю навіть не відкриття першого центру, а того моменту, коли таких центрів стане багато. Коли ми зрозуміємо, що в Україні змінюється система підходу до психологічного відновлення військових.

Бо зараз тут є величезна прогалина — військові майже не отримують базових знань із першої психологічної допомоги. Вони не завжди розуміють, як допомогти собі під час панічної атаки, як підтримати побратима чи посестру в разі гострої реакції на стрес. Так, є окремі бригади, які цьому приділяють увагу і мають розуміння, але загальна картина все ще потребує системної підтримки. 

А де саме ви хочете відкрити центр?

Марина: На Закарпатті. Для цього проєкту нам важливо забрати учасників у безпечну територію. Плюс природа, яка має величезну роль у відновленні.

Як саме ви шукали перших 100 учасників програми? І як цей процес відбору відбувається зараз?

Марина: Перший раз — серед знайомих. Ми просто дали клич, що організовуємо проєкт: ось анкета, заповнюєте, вказуєте, з якої ви бригади, хто ви і свою історію. Кожну ми уважно переглядали, брали зворотний зв’язок у командування, у людей, з якими могли знайти спільні контакти. Далі погодження: ми надсилали міністерству список, а вони нам погоджений список учасників.

Це був наш перший проєкт. Після нього нам досить жорстко вказали з боку міністерства, що так робити не можна. Сказали, що не знають, як саме це мало б бути організовано, але в майбутньому процес потрібно вибудовувати інакше.

Катерина: Є тактична ситуація, навантаженість на фронті, розуміння, хто з яких ліній і з яких напрямків. Ми всього цього не знали до кінця. І просто «витягти» якогось лікаря без погодження з відповідними структурами — неможливо, бо медичний персонал завжди обмежений. Зараз ми вже розуміємо, що це була авантюра.

Марина: З другого проєкту ми почали системно співпрацювати з міністерствами. Надіслали офіційні запити до Міністерства оборони, Нацгвардії, Державної прикордонної служби, а згодом почали працювати і з поліцією. У них ми зазначаємо, що в такий-то період планується проєкт, визначаємо квоти для кожної структури. Міноборони завжди отримує найбільшу, далі — Нацгвардія, прикордонники тощо. Ми прописуємо всі дані й чіткі критерії, за якими мають бути відібрані учасники.

Це мають бути військові медики, які щонайменше 60 днів перебували на лінії бойового зіткнення. У них мають бути ознаки психологічного та емоційного виснаження. Обов’язковим критерієм є високий рівень мотивації, адже ми всі розуміємо ризики: вивезти 100 військових і повернути всіх назад.

Окрім цього, мотивація важлива й у ширшому сенсі — після проєкту учасники мають поширювати отримані знання, займати лідерську позицію і пояснювати побратимам та посестрам, що необхідно звертатися до психологів. 

Також для нас завжди було принципово важливо, щоб це були не відпустки, а саме службові відрядження. Усі 17 проєктів, які ми провели і які будемо проводити надалі, — це відрядження. Учасники не використовують свою відпустку, адже це окремо важливий ресурс — мати можливість побути з родиною, повернутися додому.

Катерина: Важливо також розуміти, що формат відрядження дає нам ще одну ключову річ: люди їдуть туди працювати. Працювати над собою. У нас є чітко визначені обов’язкові елементи програми — ранкові практики, обов’язкові заняття, рефлексивні кола. Бо якби це був просто формат відпустки чи ретриту, ми не могли б гарантувати жодного ефекту. А так результат є — завдяки системності й доказовим інструментам, які ми використовуємо. 

Марина: Усі розуміють, що це відрядження, і що у відрядженні діють ті самі правила, що й під час перебування у військовій частині. Є командири — хоч і в трохи незвичному форматі.

Катерина: Але водночас буває і так, що не кожна бригада отримує цей запит. Тому трапляються ситуації, коли військові просто не знають про існування проєкту. Тому це також своєрідний заклик до дії для військових. Якщо є бажання потрапити в проєкт — краще написати нам напряму.

Розкажіть, будь ласка, як виглядає програма Repower очима учасника: від моменту приїзду і до завершення.

Катерина: У програмі є два основних компоненти. Перший — це, звісно, психологічний, ранкові практики. Наприклад, mindfulness — усвідомлення. Це практика, яку проводять наші психологи, і під час якої людина починає помічати своє тіло: де рука, де нога, як я себе відчуваю. Це повернення зв’язку між мозком і тілом.

Також вранці обов’язково є практики нейропластики. Це спеціально розроблені вправи для відновлення нейронних зв’язків у головному мозку. Бо після вибухів вони можуть порушуватися. Але хороша новина в тому, що їм можна відновити. Ці практики, до речі, дуже веселі: наприклад, коли однією рукою робиш одну дію, іншою — іншу, намагаєшся поєднати праву й ліву півкулі мозку. Виділяється ендорфін, і водночас розвиваються нейронні зв’язки.

Є також тілесні практики — щось середнє між йогою та цигуном: плавне поєднання дихання й рухів тіла. Так проходить ранок. Учасники можуть обирати, на яку практику йти, і щодня змінювати вибір, але обов’язково спробувати всі.

Далі, залежно від дня, програма змінюється. Один день ми завжди проводимо на базі, один день — виїжджаємо. Якщо це день на базі, то в нас є лекції — психоедукація про стрес, сон, першу психологічну допомогу: як спати в таких умовах, що допомагає, а що — ні. Це навчальна частина, яка одразу поєднується з практичною. Наприклад, якщо йдеться про першу психологічну допомогу, то ми одразу її відпрацьовуємо.

Практичне відпрацювання відбувається в менших групах, щоб інформація краще засвоювалася. А після обіду починається друга частина дня — соціальна. Це поїздки на конюшню, катання на конях, рибалка, стрибки з парашутом, параглайдинг, скелелазіння, серфбординг, вейкбординг. Усе це для того, щоб запустити інтеграцію досвіду в тіло.

Також це кулінарні майстер-класи, плетіння, малювання. Зокрема з українських традицій — наприклад, під час одного з останніх проєктів плели різдвяного павука чи різдвяне коло, щоб люди могли щось привезти додому й долучитися до традицій. Були й вікінгські воркшопи, вирізання дерев’яних ложок, метання списів, різні види бойових мистецтв.

Усе це відбувається в другій половині дня. А ввечері обов’язково проходить зустріч із психологом — групова терапія, побудована за принципом «рівний — рівному», але з фасилітацією фахівця. Це означає, що є група, де можна поділитися переживаннями, фрустраціями, отримати зворотний зв’язок від психолога й побратимів. Формується здорова групова динаміка: люди не лише проговорюють власний досвід, а й вчаться підтримувати інших. Ці навички вони потім забирають із собою назад на бойові.

Якщо ж це день виїзду, то лекцій немає: після ранкових практик ми одразу їдемо на екскурсію, на дослідження та обмін досвідом. Це можуть бути музеї, зустрічі з міністром оборони, концерти за участі королівської родини. Ми завжди намагаємося придумати максимально те, що підвищує інтерес, натхнення і відчуття гідності наших людей.

Марина: Тут ще важливо зазначити один із викликів: кожна група у нас дуже велика. У середньому це близько 100 учасників — іноді 80, іноді 130, залежно від локації. Тому знайти підхід до кожного — це складно. Люди дуже різні: з різних регіонів, хтось уперше за кордоном, а хтось подорожував усе життя; хтось любить тишу й спокій, хтось — активний відпочинок; хтось у глибшому депресивному стані, хтось — у меншому. 

Саме тому ми робимо все, щоб програма була різноманітною. Обов’язковою є психологічна частина — як Катя казала, це база. Усе інше — за вибором. Хтось хоче просто поспати — і має на це повне право: він може залишитися в готелі, відпочити або прогулятися лісом. Хтось хоче стрибнути з парашутом. Хтось хоче, щоб його просто не чіпали, і поїхати на риболовлю на весь день. Ми знаходимо «ключики» до кожного. За статистикою, приблизно 90% учасників отримують задоволення від програми.

А можливо є серед усіх цих активностей, які ви прилічили такі, що найбільше відгукуються учасникам програми?

Марина: Риболовля. Знаєте, ми можемо організовувати концерти з королівською родиною, стрибки з парашутом, але найбільший запит завжди — просто на риболовлю. Бо це те, що повертає людей у стан спокою, у звичну рутину, у той стан, у якому вони жили до війни. 

Але зараз я зізнаюся в ще одній своїй улюбленій активності — і тій, що завжди викликає ажіотаж. Це екстрим. Стрибки з парашутом — одна з таких. Їх хочуть усі. У будь-якій програмі, якщо хтось десь почув, що колись було щось із парашутами, обов’язково скажуть: «Давайте ми заплатимо, але тільки дайте стрибнути».

Є навіть окрема історія з десантниками. Часто це люди, які доєдналися до війська у 2022 році. Формально вони десантники, але жодного стрибка в них не було. І коли вони вперше стрибають з парашутом уже за кордоном, вони кажуть: «Все, тепер я можу сказати всім своїй, що я справжній десантник».

Катерина: Інколи це звучить банально, але саме активності на природі «заходять» найкраще. Бо зараз для багатьох військових природа асоціюється з небезпекою: ліс — це міни, розтяжки, загроза. Ти не можеш просто піти й спокійно поплавати навіть у морі в Одесі. Природа з друга раптом стала ворогом.

І тут ми потрапляємо, наприклад, у Швецію, де надзвичайно красиво: ліси, які чимось нагадують українські, але водночас більш кам’янисті, з мохами, з особливою фактурою. Шведи дуже вміло поєднують усе з природою — і простір, і архітектуру. Так люди починають відновлюватися.

У нас там є лісник, ми разом ходимо, роздивляємося рослинність, бачимо тварин, які просто живуть поруч із нами. Такі прогулянки надзвичайно добре впливають на заспокоєння нервової системи й психіки.

Марина: Знаєте, у нас є історія, коли один з учасників вийшов вранці й сказав: «Я вперше за два роки почув, як співають пташки». Це людина, яка весь цей час провела на позиціях, у посадках. І для нього найважливішим стало саме те, що він почув пташиний спів. Ми плакали. Саме тому для нас так важливо вивозити людей у місця, де вони можуть почуватися в безпеці і де природа не несе жодної загрози.

Чи можете поділитися кількома історіями військових медиків, які найяскравіше показують, як програма Repower реально змінює стан людей?

Марина: Одна наша учасниця пройшла полон. Взагалі вона вчителька музики, але довгий час не грала на жодному інструменті, казала: «Я просто не можу сідати за інструмент. Для мене це якесь незрозуміле повернення. У мене руки починають тремтіти, я нічого не можу з собою зробити».

І от наприкінці проєкту я заходжу в хол, а ця дівчина сидить і грає на піаніно. Вона грала дві з половиною години. Боже, я цю історію знаю вже давно, але вона все одно дуже сильно мене чіпляє. Це той момент очищення, коли людина повернулася до себе.

Є й інші випадки — коли люди, які писали вірші, переставали писати, а після проєкту створювали власну поетичну збірку.

Катерина: У нас в один із днів, ближче до завершення проєкту, є вікінгський квест. Є команди і ми ніби вчимося бути справжніми вікінгами. Був один учасник, який не дуже активно долучався до інших активностей. Йому все було цікаво, але щоб самому брати участь — не дуже. А тут вікінги, усі перевдягнені і він починає вивчати спис, добувати вогонь за допомогою камінців.

Там була й станція з іграми — такими, у які, за легендою, вікінги грали перед боєм, щоб розвивати силу та спритність. Він тоді пройшов максимальну кількість ігор підряд, а потім підійшов до мене й каже: «Я нарешті зрозумів, яким я є насправді. Я забув, що я взагалі-то я весела й цікава людина».

Він каже: «Коли я приїжджаю на ротації додому, мені важко спілкуватися з дитиною і з дружиною. Бо я думаю, що якщо я там посміюся, подурію, то в мене впаде ця моя “військовість”, вона ніби розчиниться, і я знову стану вразливим. А мені ж треба бути сильним». Тому, каже, я ні з дитиною не граюся, ні з дружиною на якісь веселі теми не спілкуюся. І додає: «Тепер я хочу повернутися і погратися зі своїм малим. Бо я згадав, як це, і зрозумів, що від того, що я сміюся і мені весело, я не стаю слабкішим».

Марина: І це знову ж таки повертає нас до різноманіття програми. Ми ніколи не знаємо, що саме стане тим ключиком для конкретного учасника. І от у цьому випадку таким ключиком став саме день із вікінгами.

Вже з першого проєкту ми побачили, який вплив і яку різницю можна спостерігати в учасниках — до і після. Тому з другого ми запустили фотодослідження. Ми фіксуємо учасників на фотографіях у день заїзду — коли вони щойно приїхали на вокзал. І так само фотографуємо їх після повернення.

На цих фотографіях видно колосальну різницю. І справа не лише в тому, що в нас є документально зафіксовані психологічні скринінги, які показують зміну динаміки. У нас є візуальний доказ. Бо часто кажуть, що ментальні травми невидимі. Але на цих кадрах помітно, як змінюється людина, як через очі можна побачити трансформацію. 

Саме так народився проєкт «Through their eyes», який ми презентували минулого року на найбільшому політичному форумі у Швеції — Almedalen Week. Цей проєкт також показує, що навіть коротка програма може мати величезний вплив на людину. До речі, якщо говорити про мистецькі проєкти, це один із наших каналів адвокації. Ми часто проводимо виставки за кордоном, і це одна з улюблених частин роботи — говорити про Україну через мистецтво.

Бо всі ми розуміємо, що навіть тут, в Україні, є люди, які відписуються від новин, бо втомилися. За кордоном — така сама історія. Новини перетворюються на інформаційний шум. І щоб достукатися до людей, ми шукаємо різні підходи, зокрема через мистецтво.

Коли людина бачить конкретну історію, ці очі, читає короткий текст про те, що вперше за два роки хтось у Швеції почув спів пташок, і бачить фото до і після — людина в Швеції чи Данії починає розуміти, через що приблизно проходять українці. Не через сухі цифри — скільки «Шахедів» прилетіло, — а через конкретну історію людини.