Я з дитинства постійно проводив багато часу на аеродромах, тому що у нас ціла династія: дідусь військовий, батько військовий — і всі пов’язані з авіацією. І влітку замість канікул на морі я сидів на аеродромах, дихав цим запахом горілого керосину. Книги, фільми, комп’ютерні ігри — все теж завжди було пов’язано з авіацією. Тож фактично вибору у мене не було — треба було просто втілювати свою дитячу мрію в життя.

Ми відокремлюємо слова: «пілот» і «льотчик». Перший — цивільний, другий — військовий. Коли вступаєш на льотчика, то проходиш складний відбір: перевіряють логіку, рівень інтелекту, математику, іноземні мови, фізичну готовність. Перший курс — вища математика, фізика, філософія. З другого починаються професійні напрямки: навігація, аеродинаміка, тактика. Маєш знати про свій вертоліт або літак абсолютно все.

Собівартість години нальоту на Мі-8 для держави — близько 3 тис. доларів. Підготовлений командир екіпажу, який може виконувати бойові завдання, — це вже близько $3 млн і дуже багато часу. Треба дати вміння, знання, досвід — це довго, дорого і важко. Фактично можна порівняти вартість техніки й тих людей, які нею керують.

Ми вчимося разом, тому між різними авіаторами, звісно, є конкуренція. Льотчики-винищувачі, льотчики транспортної авіації, вертолітники, штурмани — всі неодмінно скажуть, що саме вони найкращі. Таке своєрідне змагання. Коли я вже потрапив у свою частину, то думав, що це нарешті припиниться, тут же тільки вертольоти. Але і там льотчики, які літають на Мі-8, кажуть, що це найкращий апарат. А ті, хто на Мі-24 — що це.

Прикмети? Навіть якщо льотчик скаже, що він не вірить у прикмети, перед вильотом не буде, скажімо, голитися. Або фотографуватися — теж можна тільки після повернення із завдання. А ще льотчики перед складними місіями часто дають або беруть в борг. Мені ці сто гривень в польоті не потрібні, я прилечу й одразу віддам. Але все це про незавершені справи на землі.

Льотчики дійсно ніколи не кажуть «останній». Ми кажемо «крайній». Останній буде колись далеко, потім. Що коли так кажуть дизайнери чи ще якісь мирні професії? Ні, мене це не дратує, я навіть дружину на початку виправляв.

Ще не можна справляти нужду перед носом вертольота. Специфіка нашої техніки така, що нам не потрібна злітна смуга, часто ми стоїмо десь просто в полі. Але сходити в туалет перед носом не можна, щоб вертоліт не «побачив» і не «образився».

Я вважаю, що я не вірю в прикмети та талісмани. Але є але. У 2013-му ми дивом вижили під час аварійної посадки у миротворчій операції в Конго. Коли ми потім лежали в госпіталі, мій командир екіпажу розповів, що його донька подарувала йому маленького жирафчика — талісман, який має його оберігати. Командир дістав цю іграшку, розділив на дві частинки, дав мені й сказав: хай це буде і твій талісман. З того часу цей жирафчик кожен виліт зі мною, вже 2500 годин у повітрі. Дружина каже, що показувати обереги не можна, але я ж не вірю в талісмани! Тому покажу — ось він.

Як виглядає війна вертолітника

Головні задачі вертольотів — це авіаційна підтримка наземних військ. Коли треба нанести ураження по скупченню військ — викликають нас. Потрібно мобільно перекинути війська — викликають нас. Наземної логістики не вистачає, щоб перевезти боєприпаси чи поранених — викликають нас. 

До повномасштабного вторгнення ми базувалися на аеродромі у Чорнобаївці. А після захоплення його ворогом вже самі по ньому стріляли. Ми розуміли, що там наша територія, наші будівлі, наші речі, які ми лишили. Але все це можна буде відбудувати. Набагато важливіше повернути свою землю і своїх людей.

Робочий день льотчика виглядає так: ти можеш встати о 3 ранку, о 6 ранку. Поснідав, випив кави, готуєшся до вильоту, ще раз обговорюєш передпольотний брифінг. Далі виконуєш першу бойову задачу, якщо є час, то розбираєте її. Якщо немає, то вилітаєш на другу. В середньому один виліт триває півтори години, іноді до трьох, якщо дозволяє кількість палива — нас обмежує тільки воно. В середньому на день 2-3 бойових вильоти, залежно від напрямку, де працюєш, а максимум на день у мене було 4.

В принципі, я зможу злетіти на іншій техніці. Якщо 5-10 хвилин дадуть ознайомитися з усім, то немає проблем. Я брав участь у різних миротворчих операціях, де перетинався з льотчиками різних країн. Був досвід спробувати іншу техніку — пілотування не відрізняється: такі самі ручки загального і циклічного кроків, педалі, хіба що більше авіоніки. Це як стара машина і нова. Якщо загалом знаєш, як користуватися — будеш літати. 

До повномасштабного вторгнення я думав, що класний льотчик — це той, хто ідеально витримає всі параметри, усюди пролетить і сяде так, що пасажири навіть не зрозуміють, що вже була посадка. Але війна показує, що класний льотчик — це той, хто виконує завдання. Якщо літає краще за всіх, але не виконує задачу, то це не класний льотчик.

У льотчиків є професійні хвороби. Вертоліт — це постійна вібрація і шуми. Перше призводить до проблем зі спиною, а друге — зі слухом. Плюс льотчики зазвичай дивляться дуже далеко, тому професійна хвороба — далекозорість. Тобто найбільше страждають спина, зір і слух.

Як і будь-які військові, ми тренуємося, у нас є бойова підготовка, ми їздимо на стрільбища. Особиста зброя — пістолет Макарова та АК укорочений. Щоправда, коли вертоліт на швидкості 250 км/год торкається землі, то це переломи, опіки —  після такого буває складно застосовувати зброю. Навіть хлопці, які повернулися з полону, розповідали, що намагалися дістати пістолет чи автомат, але просто фізично не змогли це зробити.

Вертоліт перевозить із собою 2-3 тонни пального, яке у разі аварії моментально спалахує. Тому моя екіпіровка починається з вогнестійкого американського комбінезона льотчика армійської авіації. Білизна, шкарпетки, взуття, балаклава, футболка — все теж не піддається горінню, тому рятує від опіків. Ще з засобів особистого захисту — плитоноска, аптечка. Шолом — теж американський HGU-56/P, мабуть, найкращий вертолітний шолом. Виглядаєш як Дарт Вейдер. Є і балістичний захист, і від ударів головою. Були випадки, коли людей викидало з вертольота, вони проламували головою скло, билися об метал, але голова лишалася цілою. Подряпини на цій масці — це якраз був збитий вертоліт, було аварійне падіння, апарат повністю згорів, але людина у цьому шоломі вижила. 

Всі постійно намагаються зробити так, щоб вертоліт не літав. Починаючи з самої фізики, закони якої не хочуть, щоб він це робив. Наземні війська, навіть стрілецька зброя — загроза для нас. ПЗРК — загроза. ЗРК середньої й малої дальності — загроза. Винищувачі противника — загроза. Навіть артилерію можна використовувати, щоб створити загороджувальний вогонь в зонах, де працюють вертольоти. Якщо ти попадеш на малій висоті в зону удару артилерії, то осколки нароблять дуже багато лиха.

Які бувають вертольоти

Два основних типи вертольотів в Україні — це Мі-8 і Мі-24. Перших — трошки більше, Мі-24 досить обмежена кількість. Основний мій тип вертольота — Мі-8 або Мі-17 як експортний варіант. Він був розроблений ще у 1961-му році. На той час — чудовий апарат: мультифункціональний, може виконувати й десантні задачі, й транспортні, й вогневі. Все, що стосується десантних і транспортних — цей вертоліт один із найкращих. Щодо вогневих — у 60-х все відповідало вимогам, але зараз пройшло дуже багато часу, війна не стоїть на місці, тому потрібно щось новітніше.

Кількість льотчиків у нас більше, ніж кількість вертольотів. Тому конкретний екіпаж може літати на різних машинах, ми чергуємося. Але коли ти виконуєш політ на «своєму» вертольоті, з яким у тебе щось пов’язано, якісь місії, операції, то ти себе дійсно почуваєш краще.

На сьогодні головне озброєння наших вертольотів — некеровані авіаційні ракети. Вони призначені, щоб застосовувати в умовах прямої видимості. В принципі, є прилади, що дозволяють використовувати їх і в автоматичному режимі, але в України таких засобів немає. Ми використовуємо некеровані авіаційні ракети як мобільну артилерію, щоб накривати площадні цілі.

У нас немає жодної авіаційної протитанкової ракети, що могли б використовуватися з вертольота. Якби нам дали Hellfire-2 або ізраїльський Spike з дальністю 25 км, ми могли б стріляти навіть зі старенького Мі-2. Тоді нам навіть той Apache не потрібен. Це було б дуже небезпечно, бо у наших вертольотів немає системи бортового захисту, але ефективність вертольота була б в десятки разів вище.

Розпіарений російський Ка-52 зараз у більшості випадків стріляє з кабрирування (при пуску ракет високо задирає ніс, щоб збільшити дальність. — Platfor.ma). Тобто вони використовують цей гелікоптер фактично як мобільну артилерію. Вертоліт, що коштує як п’ять Мі-8, ми змусили ворога використовувати так само як Мі-8. При цьому вони кажуть, що там якісь автоматичні режими стрільби, однак практика показує, що точність Ка-52 навіть гірше, ніж у наших Мі-8 родом із 1960-х.

Протягом всієї своєї історії Росія вела збройні конфлікти. Вони знають, як це робити. Але їхній особовий склад у більшості випадків не розуміє, що вони роблять. Вони навчені, підготовлені, але бажання виконувати наказ немає. Судячи з мого досвіду, вони роблять просто щоб зробити. Не якісно чи ефективно, а просто зробити. Коли я вчився, одному нашому курсанту доручили пофарбувати вікна. І він це зробив разом зі склом. От росіяни роблять теж приблизно так. Сказали завдати удар — вони завдають, але куди, з якою ефективністю — то вже неважливо.

Найкращий вертоліт світу — Apache. Для ударного вертольоту головне — це озброєння та обладнання, що дозволяє виявити ціль. На моєму Мі-8 треба бачити ціль очима. Але танк чи люди майже напевно помітять вертоліт раніше, ніж я їх. І для них вразити таку ціль, що низько летить, — не дуже складно. А от система озброєння Apache дозволяє сенсорами й радарами виявляти ціль завчасно, коли ти її ще не бачиш. Можна знати, що це за тип техніки, де знаходиться — і застосувати зброю здалека. Наші вертольоти такого не можуть. Apache для нас — це як Зоряні війни. Звісно, хотілося б на ньому політати. 

Місії на Азовсталь та Зміїний

Війська в Маріуполі сильно відволікали ворога. Але їм потрібна була підтримка — припаси, забрати поранених, висадити підмогу. В усій світовій історії не було таких повітряних операцій, щоб летіти на глибину понад 100 км по ворожій території в зоні дії одразу кількох потужних ЗРК. Ми розуміли, що це квиток в один кінець. Але кожного разу, коли вертольоти туди вилітали, вони щоразу доставляли вантаж: озброєння, ліки, десант. З шести випадків що ми літали не було жодного, коли не долетіли. Були випадки, коли не поверталися, але допомогу доставляли щоразу.

Перша моя спроба була невдала, вже через 10-15 км після перетину лінії бойового зіткнення нас сильно обстріляли й повернулися назад. Але після цього ми взяли актуальні супутникові знімки, розвідзведення, а маршрут допомогли прокласти люди, які ногами вийшли з оточення знали, де найменше ворожих військ. 

Ми ховалися за деревами й рельєфом. Заходили на Азовсталь з низини зі сторони моря. Це було рано вранці, ми летіли в окулярах нічного бачення. Все місто було в диму. Коли я здійснив посадку, то побачив хлопців, які нас зустрічали. В їхніх очах було щось, не знаю. Вони були дуже раді, що їх підтримують. 

На зворотному шляху відчув удар у лівий борт, побачив трасери поруч із собою. Один двигун вимкнувся, але пожежі не було. Запитав у екіпажу, який летів позаду мене, але він не відповідав. Пізніше я дізнався, що в нього влучили одна чи дві ракети й він вибухнув у повітрі. Далі я маневрував і просто намагався не впасти. З чотирьох наших вертольотів три повернулися.

Це був перший раз, коли росіяни повідомляли, що я загинув. Тому що бачили, як мені в борт попала ракета з ПЗРК. Але дистанція була настільки мала, що ракеті не вистачило імпульсу, щоб здетонувати, тому вона просто пробила двигун і пошкодила борт. Росіяни знали, що з такими пошкодженнями не літають, тим паче 100 км. Але щось пішло не так.

Коли дружина дізналася, що я літав на Азовсталь, то, скажімо так, не дуже зраділа. Її реакція була, ну, трошки матюкливою. Але була рада, що я живий.

Вдруге росіяни повідомили, що я загинув після місії на Зміїний. Мені запропонували взяти участь у цій операції лише через 10 днів після Азовсталі. В голові тоді було: чому знову я? Втім, є такий вислів: на війну не треба проситися, але коли кажуть, що треба, то відмовлятися не можна. Ми всі військові, якщо потрібно, то треба летіти.

Під час цієї операції у повітряному просторі над островом було близько 7 ворожих винищувачів. Для літака це не профільна задача, але він може збити вертоліт, особливо коли їх багато — а нас було аж 9. В результаті 1 вертоліт був все ж збитий, всі інші виконали завдання і повернулися.

Коли ми сіли на Зміїному, росіяни почали закидувати нас ВОГами. Я тоді відчув себе як на рок-концерті, коли всередині все вібрує від потужних басів.

Зазвичай вертольоти використовують, коли є повна перевага в повітрі, а протиповітряна оборона ворога знищена. У нашій ситуації таке неможливо. Але ми просто змушені застосовувати всю зброю, що у нас є. Тому навіть в умовах, які не пристосовані до використання вертольотів, ми продовжуємо це робити. 

Під час АТО коли по тобі був постріл із ПЗРК і ракета десь там пролетіла, то це було щось неможливе — льотчика всі розпитували, брали інтерв’ю, писали про нього книги. Зараз ледве не кожен виліт по нас пускають ракету. Є райони, про які ти знаєш: ось там 100% будуть стріляти. І ти робиш все, щоб просто ця ракета по тобі не влучила. Далі прилітаєш, тебе рутинно питають: був пуск? Ну, так, був. Ага, добре.

Загалом майбутнє авіації — це безпілотники. Але для нас прямо зараз майбутнє — це ракети великої дальності, а також засоби виявлення цілей, оборони та інформування екіпажу про загрозу. Бо у нас зараз нічого такого немає. Ми дізнаємося, що по нас пустили ракету, коли по тобі вже хлопнуло. Як в «Top Gun», коли все мигає та пищить — у нас такого немає. Хоча хотілося б, щоб пищало.

Seek.studio, United24 Media