Андрій Паславський — про родинне дерево на 11 поколінь, розвінчання міфів і ресурси, що допоможуть у дослідженні

За фахом я фольклорист і зараз працюю в Університеті Шевченка в Києві, етнологом у Центрі фольклору та етнографії, що при кафедрі фольклористики. Але почалося моє дослідження ще в школі, класі в 8. Я любив історію, краєзнавство, вивчав всякі старожитності. Почав з того, що збирав різні старі предмети побуту і встановлював, кому вони належали й хто їх зробив. Підключив старі фотографії, на яких ідентифікував людей. Згодом став розпитувати всіх близьких, до яких міг дотягнутися, і шукати могили своїх родичів. Мені хотілося зберегти й впорядкувати історію нашої родини, поки є живі свідки. Для банального усвідомлення, хто ти такий і звідки. І на початок першого курсу я уклав всю інформацію в родинне дерево суто з сімейної пам’яті — місцями воно сягало 6 поколінь. 

Потім стався коронавірус. Якраз перед цим я публікував у соцмережах родинні фото і розповідав, хто і де на них. І так, через відмітку конкретного села, на мене вийшов мій далекий родич. Він вже мав досвід роботи з архівними матеріалами, тому я попросив про персональний майстер-клас. Якраз оголосили карантин, тому я мав необмежену кількість часу і проводив по 12-15 годин за комп’ютером. Прийшов шлях класичного генеолога завдяки матеріалам, які були оцифровані та доступні онлайн.

У мене дуже змішана родина, до кожного прадіда і прабаби практично всі з різних областей. Тому не можна просто відкрити архіви одного села й знайти там всю інформацію. За карантин я встиг повністю опрацювати матеріали з двох сіл: з Кіровоградської області й з Черкаської, де дуже хороший рівень збереженості до кінця XVIII століття. Фактично мало де в Україні є дані раніше 1780-1790-х років. Православних селян почали фіксувати приблизно в 1780-х роках, і далеко не всі записи вціліли. 

Було дуже цікаво освоїти цей масив інформації — це ж зріз того, як люди жили десятиліттями. Коли вони одружувалися, скільки в них було дітей і шлюбів, від чого помирали, куди переїздили, з ким дружили, як довго жили тощо. Це надзвичайно цінний етнологічний матеріал, не говорячи про те, що ти дізнаєшся історію своєї родини.

Часто така інформація фіксувалася в церкві, яка була адміністративним органом влади. Коли народжувалася дитина, саме в церковних книгах записували, як її звуть, коли з’явилася на світ, хто батьки та хрещені. Також зазначалася інформація про шлюб, і це дуже важливо, адже можна дізнатися дівоче прізвище жінки — нове у своєму роду, щоб почати досліджувати ще одну гілку. Але є і слабкий бік, бо якщо дружина з іншого села, то запис про шлюб проводився саме там. І на цьому етапі дослідник часто втрачає зв’язок з лінією пращурки.

Ще одне джерело — записи про смерть. Якщо хтось помирав, то дяк чи священник у церкві записував, хто, коли й від чого. За такими даними цікаво досліджувати епідемії, тривалість життя, поширені хвороби. Раніше в усіх селах кожні 4-5 років ставалися епідемії холери або віспи. Відбувалося зараження води й все — помирала щонайменше третина маленьких дітей. Дивишся на це — і розумієш, наскільки в сучасному світі менше проблем. 

Дуже часто плутанина виникає через розповсюджені прізвища. Наприклад, в одному селі з назвою Бовсуни могло бути безліч людей з таким же прізвищем, які при тому могли не бути близькими родичами. Тоді треба математично десятки разів звіряти все по датах. У мене в Кіровоградській області в селі Нерубайка у 1800-1830 рр. жив прапрапрапрапрадід Іван Кулик. Водночас там же мешкав інший Іван Кулик — вони однолітки, в обох повно дітей, і це страшна каша з імен і даних. Я досі точно не можу сказати, хто з них мій пращур, в якийсь момент остаточно заплутався і не зміг рухатися глибше.

Виглядають ці документи як записи від руки на бланках і зберігаються в різних архівах, залежно від населеного пункту. Ще наприкінці 1990-х років держава видала Зведений каталог метричних книг. Там можна в алфавітному порядку знайти своє село і дізнатись, які справи вціліли та в якому архіві вони зберігаються. Я йшов саме таким шляхом, і навіть знайти потрібні файли — вже ще той квест. І тільки потім запустили сайт «Рідні», де це все автоматизовано і спрощено — про таке і мріяти не доводилось! Сайт підтягує інформацію водночас з різних архівів, що зручно, адже впродовж століть не раз змінювався адміністративний поділ. Тому матеріали про одне село можуть знаходитися одразу у кількох джерелах. 

Є крута організація FamilySearch, яка багато років пропагує оцифровку архівних матеріалів по всьому світу, зокрема й в Україні, та збирає все в одному місці. Тому можна сидіти собі вдома за компом і потихеньку досліджувати той масив, що вже є. Нині ще й формується велике ком’юніті людей, які цим займаються. І люди, якщо самостійно оцифровують документи по своїм селам, потім діляться ними в групах і загальних чатах, вивантажують у хмарні сховища або у Вікіпедію, створюють спільні папки на Google-дисках тощо. Тому крім офіційних джерел можна втрапити ще в цілу стихійну сітку інших. Головне — почати пошук. 

Коли потрібний архів є «на руках», починається марудна, але цікава робота. Вам не дають одразу файл з вашим селом, де червоним підкреслено потрібне прізвище. Свій населений пункт ще треба серед тих паперів шукати, а почерк часто такий, що годі й слова розібрати. І це перше, що відлякує. Але насправді при записах люди користувалися однаковими формулами. Наприклад, «в селі такому-то у християнина такого-то народився син такий-то». І починаєш на основі цих алгоритмів бачити відмінності. За 10 днів вже ті незрозумілі каракулі як горішки лускаєш. 

Бувають форми написання літер незрозумілі, але в фейсбуці є група «Закарлюка», куди можна скинути такі текстові елементи й спільнота обов’язково підкаже. Мені ж як філологу теж було надзвичайно цікаво побачити різні типи каліграфії, особливо в документах XVIII ст., де десятки тисяч сторінок списані козацьким скорописом — це такий гарний і цінний масив інформації для дослідників. Також безліч цікавих форм відмінювання, похідних прізвиськ тощо. Наприклад, якщо чоловік Андрій Юренко, то дружину його могли записати як Ганна Юриха. І таких вуличних прикладів безліч.

З мого дослідження я зробив наступні висновки. До того я думав, що в моєму роду будуть і поляки, і євреї, й інші національності, але до XIX століття не натрапив на жодні домішки. Примітно, що період другої половини ХІХ ст. можна було б назвати золотою добою для України, особливо після скасування кріпосного права. Великі сім’ї, багато дітей, всі одружувалися та мали звичку жити в одному місці. Тобто якщо вдалося вийти на якесь село на початок XX століття, то, ймовірно, в XVIII твої предки жили там. І коли їдеш на місцеве кладовище, розумієш, що тут лежать 15+ твоїх поколінь, як мінімум. Хаотичні та трагічні демографічні процеси почалися вже з Радянським Союзом. 

Також я розвінчав для себе міф, що раніше брали шлюб в 14 років, а в 15 дівчата вже народжували перших дітей. Нічого подібного. У XIX столітті у селах та містечках дружинам було найчастіше 19-21, а чоловікам 22-25. І розриву у віці як такого не спостерігалося, хоча є й виключення. Наприклад, якщо чоловікові 30+ років і в нього помирає дружина, залишивши трьох-чотирьох дітей, то він може дуже швидко взяти шлюб з молодою дівчиною, часто з біднішої чи багатодітної родини, щоб та була на господарстві та опікувалась дітьми. 

Через дослідження в архівах навіть розкриваються деякі родинні таємниці. Так, у мене є двоюрідний прадід, якого під час німецької окупації назначили старостою в селі на Житомирщині. Вибору не давали — або погоджуєшся, або розстріляють тебе й родину. Відповідно, коли повернулися комуністи, то він вважався колаборантом. Вимушено мігрував, зрештою оселився в Канаді. Аж в кінці 1990-х він вийшов на свого племінника — мого діда, з яким певний час листувався, зокрема, про історію родини. Я ті листи вичитував і ніяк не міг збагнути, що там за плутанина з прізвищами — то він Редчук, то Боровик. Аж потім я вже в документах знайшов, що в якийсь момент, орієнтовно в часи революції, прапрадід і вся родина взяли прізвище дружини. Підозрюю, що через це я сьогодні й існую.  

По гілці батька мені відкрилося вісім поколінь і через це вдалося трохи заспокоїтися. Адже за статистикою там у всіх були пізні шлюби й перші діти у 33-35 років. То я трохи перестав себе гризти, що поки ще не маю дітей. Якщо люди навіть 150 років назад не парилися через це, то чому мені це робити?  

Дуже допомагають вцілілі сповідні розписи, хоч їх збереглось значно менше, аніж метричних книг. На Страсний тиждень перед Великоднем люди йшли в церкву сповідуватися, і священник записував, хто явився (всю родину), номер двора і скільки їм років. Виходив такий собі зріз села. А у 1897 році проводився загальноімперський перепис населення — він частково теж оцифрований і доступний онлайн. Там ще цікавіше, адже зазначається, чи писемні були люди, чи мали якусь освіту, рід заняття, а також є коротесенький опис хати. І якщо дружина не місцева, то вказується її походження. І мені це підказало, що моя прапрапрапрабабка наприкінці XIX століття займалася ткацтвом килимів і походила з села, на яке я раніше і не дивився. 

В одній гілці у мене прадід і прабаба були однопрізвищники. І всі родичі мене запевняли, що це просто збіг. Але я зрештою, вирахував, що прабаба прадіду була чотириюрідною тіткою. Це називається родова редукція — поширене раніше явище. Якщо люди жили в одному селі, то десь зв’язки у них перетинаються. 

Найперше родове дерево я малював на ватмані. Ви таке можете зробити, якщо по обох лініях у вас живі дід і баба — розпитати їх і всіх дотичних родичів, зібрати фото і звести все докупи. Коли я вже почав читати метрики, то стало вже дуже багато людей, тому я взяв рулон шпалер і писав на них. Але якщо десь вийшов не на того пращура або зробив помилку, то все треба було мало не з нуля перемальовувати.

Тому я переніс всю інформацію у вигляді таблиці в комп’ютер. Можна ще використовувати сайт MyHeritage і намалювати родинне дерево онлайн. Ну й чим більше родичів, тим більше це буде схоже на горизонтальний кущ, а не на дерево з глибоким корінням. Всього наразі в моєму дереві 172 прямі предки (батьки, їхні батьки й так далі) або 1075 всіх родичів. Це 11 поколінь, приблизно з кінця 1600 років. І це я повністю опрацював тільки два села, присвятивши цьому два тижні по сім-вісім годин на день. По решті гілок провів лише попередній швидкий огляд, адже матеріали за ними ще не відскановані. І це, направду, ще дуже скромний результат.

Хочеться і далі досліджувати, але з повномасштабною війною це надзвичайно велика розкіш — інвестувати у своє задоволення скільки часу. Зараз у нас стоїть страшний виклик — вижити, але для людей, які вимушено покинули країну, чи для молодшого покоління це неоціненний спосіб зміцнити уявлення про себе і своє коріння. І навіть за останні роки з’явилися нові джерела і виклали у відкритий доступ книги, яких раніше не було. Тому я дуже мрію до цього повернуся і продовжити дослідження. 

Марія Кабанова — про розкуркулену прабабцю і прадіда чекіста

Я вчилась на історичному факультеті в Українському католицькому університеті. І пан Ярослав Грицак дав нам завдання для семестрового проєкту — зробити дослідження родоводу. Але не намалювати родинне дерево, як в школі, а подивитися на свою родину крізь призму Першої світової та Другої світової воєн, Голодомору. Вивчити, хто вижив, а хто — ні, якими мовами говорили й в якому поколінні. Відстежити, чи відбувалася русифікація. А скільки було дітей в сім’ях і чи залежить це від місця проживання або роду діяльності? Тобто цілий порівняльний аналіз. 

Завдання припадало на весняні канікули, тому я якраз могла повернутися додому в Харків і поїздити разом з батьками по селах, походити по кладовищах. На той момент, у 2019 році, вони ще були незамінованими — і я дуже тішусь, що встигла зробити це. Більшість моїх пращурів з селищ, які були під окупацією і дуже постраждали, велика частина з Чугуївського району.

З цього все почалося, потім я занурилася в дослідження родоводу глибше, створила лекцію для підлітків і зараз розповідаю молоді, чому важливо вивчати історію своєї сім’ї. Це затягує, ніби читаєш роман, але про свою власну родину, де когось розкуркулили, розстріляли, ув’язнили, репресували. Бувало, що я ридала ночами над тими архівами. З’ясувалося, що абсолютно по всіх лініях у мене розкуркулені родичі, а більшість з них походить зі Слобожанщини. І тільки мій прадід по татовій лінії — єдиний росіянин в нашому родоводі. 

Я знайшла багато старих фотографій, наприклад, де були мої прапрабабуся, прапрадідусь і їхня дитина — прабабуся. І по знімку замовила копії вишиванок, які змогли відтворити для мене і мого чоловіка. Бо, на жаль, немає жодного фізичного спадку від родини, крім рушників. Та і якби був, його не можна було б носити, адже тканина стара і швидко псується від сонця або прання. Тому дуже тішуся, що є якісна копія тих вишиванок, які вдягали мої предки. 

Десь три роки я потужно працювала над дослідженням родоводу, зараз трохи менше, адже вичерпується масив даних, які можна знайти. Але на активному етапі ми з чоловіком якраз переїхали в Харківську область, купили там ділянку землі й будинок. І це був непересічний досвід — читати про те, як розкуркулювали твою родину, і виходити дивитись на свої 32 сотки. Це дуже мотивувало працювати над садом. Ще цікаво, наскільки ці травми покоління передаються нам. Бо я ніколи не голодувала в дитинстві, але виходила в сад і думала: «Я посаджу сюди все, що влізе».  

Радянська влада активно винищувала українську інтелігенцію, людей, які чинили спротив, військових тощо. Їхні нащадки вимушено змінювали прізвище, ховалися, тікали, переїжджали та забували про будь-які кар’єрні перспективи. Тому, покопавшись в історії, дуже складно визнавати, що ми часто є нащадками як репресованих, так і тих, хто винищував українців і служив в радянській армії. 

Один із моїх прадідусів був НКВДистом і воював в Карпатах проти ОУН-УПА. Він помер, коли мені було 4 роки, але я пам’ятаю, як на 9 травня він обвішувався медалями і йшов до школи розповідати про війну. В моїй свідомості він завжди був просто ветераном, а потім я знайшла його величезний щоденник. Виявилось, що він російського походження, але батька розстріляли як священнослужителя. Прадідусь приховав це і вступив в радянську армію. Не обійшлося без драми, адже його мама була абсолютно проти й написала на нього заяву як на сина репресованого. Але свята корупція в армії все стерпіла. 

Єдиний його досвід у війні — це облави на українських повстанців. У щоденнику прадід перелічує прізвища військових, які загинули, та розказує, які бандерівці погані. Жодного дня боротьби проти Німеччини або Угорщини. Про що він розповідав у школах — для мене загадка. Хотілося б, щоб у всіх в нащадках були лише козаки та повстанці, але це утопія. Ми тут зокрема завдяки тому, що частина наших предків могла підлаштовуватись під систему заради виживання. Як би не було боляче це визнавати.

А з іншого боку розкрилася історія дружини цього НКВДиста — Марії з села Сарни, яке зараз у Черкаській області. Її батько був теслею і ще до утворення СРСР їздив працювати в Америку. Не знаю, як технічно це можливо, але звідти він привіз парову машину для обробки землі (про це є записи). Їхня родина була досить заможною, будинок був єдиним у селі, що вкритий металевим дахом, а не соломою — на той момент розкіш. 

Коли в 1930 році вони зрозуміли, що історичні часи несприятливі, то не стали чекати розкуркулення й голоду. Зібрали речі та поїхали в Харків, адже там якраз відкрився завод ХТЗ, а отже була робота. Почалася Друга світова — і вони повернулися у своє село, оскільки багатодітну родину легше прогодувати на своїй землі, ніж у місті. Але радянська влада вже мала свої плани на ту хату і заочно привласнила її собі, тому сім’я ніби незаконно заселилася назад. Коли повернулась радянська влада, Марія зустрічалась з НКВДистом (моїм прадідом). Він у щоденнику описує, як на зібранні в церкві заступився за сім’ю дівчини й наполіг, щоб їм повернули хату. Ще й дивувався несправедливості й «помилковим» репресіям щодо родини. До речі, на перших сторінках щоденника буквально те саме він пише і про власного батька: мовляв, загалом розкуркулення та депортація правильна річ, просто з нашою родиною помилка вийшла.

Я вивчала це і думала — у Марії абсолютно майже вся родина була репресована і розкуркулена, дядько засуджений, частина родичів позбавлена права голосу. І зараз складно сказати, чи це дійсно було кохання, чи холодний розрахунок, щоб вижити. Рідні кажуть, що прадідусь дуже любив свою жінку і писав їй вірші (вони, до речі, збереглися). Але, наприклад, забороняв Марії спілкуватися з дітьми рідною мовою, хоча писав про те, що йому дуже подобається, як звучить “солов’їна” дружини. Це цікаво, наскільки на прикладі навіть однієї родини помітна імперськість.

Поради

Головне — розмовляти з родичами. Але при цьому треба записувати все на диктофон або відео. Я більше люблю аудіоформат, тому що так люди краще розкриваються і не соромляться. Також раджу завжди фіксувати джерело інформації, бо часто в родоводі все залишається на рівні усних джерел. А люди можуть викривлювати інформацію, не так запам’ятати у дитинстві, говорити неправду несвідомо, переповідати чиюсь брехню — причин безліч. Тому важливо записувати примітки на кшталт «за словами баби Наді», щоб в майбутньому можна було підтвердити цей факт, спростувати або залишити як цитату свідка зі знаком питання. 

Можна оформити платну підписку на MyHeritage — і платформа самостійно буде підкидати вам збіги за запитами. Якщо інша людина добре дослідила свій родовід і якась персона з її дерева збігається з вашою, то можна отримати цю інформацію — додаткові фото або факти з життя. 

Можна робити онлайн-запити в регіональні архіви, а також в СБУ, де відповідають впродовж місяця. Там можуть надати дані про українських розкуркулених, засуджених, політв’язнів тощо. Як зробити правильний запит — за покликанням. Або звертатися в музеї, в школи та в університети, де жили й вчилися ваші родичі. А якщо ми маємо довідку про навчання, наприклад, то вже знаємо дату народження та фах. Я так побувала у селі на Харківщині, де жило якесь покоління моєї родини. І просто прийшла в місцеву сільраду і запитала: «А хто вас тут знається на історії?» Мені одразу дали адресу дідуся, який є істориком і був колись директором школи. В результаті у мене є три години аудіозапису з ним. Цей дідусь був такий щасливий, що до нього звернулися і раз у вічність щось запитали. 

Він розказав мені все про історію села. І виявилося, що за легендою його заснували три козацькі родини, які тікали на Лівобережжя. Серед них була гілка моєї бабусі, дівоче прізвище якої Лиманська. Я під час розмови подивилася, де знаходиться Лиман (а їх кілька насправді) і що значить це слово — і спершу заплуталась ще більше, чесно кажучи. Довго перевіряла всю отриману інформацію. До того про етимологію прізвища взагалі не замислювалася. Таким чином через абсолютно незнайому людину можна глянути назад на ще кілька поколінь. Інколи просто треба стукати в усі двері — і їх відчинять.

Також можна звертатися у РАЦСи за місцем проживання, там  зберігається все про одруження, розлучення, народження, смерть — базова інформація. Або в пенсійному фонді є довідки про роботу. Там ми можемо дізнатись, наприклад, на якому заводі працював дідусь. 

Все дослідження родоводу складається з пазлів, які збираються з різних джерел й іноді з’являються абсолютно несподівано. Тому я зазвичай кажу людям розслабитися і не поспішати, тому що це робота на роки, в яку класно залучати всю родину. Мені пощастило, адже родичі передали безліч фотографій, які їм не потрібні були. Є навіть знімки XIX століття. 

Якщо ви хочете детальніше дізнатися про те, як досліджувати історію своєї родини, то можна подивитися мій вебінар за покликанням.

Тетяна Садовнік — про героя-прадіда, замовчування та пам’ять поколінь

На той час, коли всі мої дідусі й бабусі були живі, я ще не цікавилася вивченням родинної історії. Тому зараз, коли ця іскра запалилася, мені дуже шкода, що я не використала можливість, поки вона була. Тим паче тут, у Чернівецькій області, звідкіля мій чоловік, традиції тільки сприяють. Заведено, наприклад, розносити помани (поминальний дарунок) на поминальну неділю, тоді накривають всім родичам дарунки та роздають такі сакральні частування. Це теж наближує до вивчення роду, тому я навіть трохи знаю про чоловікову родину. 

Я родом з Івано-Франківської області, там такої традиції не було. Але ще в 10-11 років я стала цікавитися питанням родоводу, коли у школі почали говорити про ОУН-УПА та сміливих українців. Пам’ятаю, тоді попросили принести фотографію прадіда для якогось монумента. Я здивувалася, запитала у бабусі про це, але вона тільки роздратувалася. Згодом виявилося, що в селі є ще один пам’ятник, відкритий на честь мого прадіда і кількох його побратимів.

Коли я почала читати, шукати інформацію, розпитувати тата і родичів, то зрозуміла — я про свою родину взагалі нічого не знаю. Десь з далекого дитинства пам’ятаю прабабусю, але хто вона і де був її чоловік? Тож читала багато матеріалів і книг, що є у вільному доступі. З’ясувалося, що мій прадід був дуже хорошою людиною, з крутим почуттям гумору, добрим характером (зі слів тата). А ще такий вродливий! Я знайшла випадково фотографію його молодого у книзі, і здивувалась, тому що моя молодша сестра неймовірно на нього схожа.

Прадід вступив в лави ОУН-УПА у 1949 році. На той момент в нього вже було двоє  дітей, один з них мій дід Роман. Прадід був не згодний з чинною владою, яка нав’язувала своє бачення і пригноблювала все українське. Він був проти правил, які покращували життя влади, але не народу. Але його підступно вбили у 1953 році, а тіло поховали в іншому селі. 

Коли запросили на упізнання тіла, прабабуся викручувалася як могла. Але там були її діти, які щиро сказали: «Це наш тато». Тому жінку з малими відправили в Сибір, де вони пробули десять років. На одному з похоронів мені розказали, що меншого сина вдалося повернути в село швидше, бо той хворів. Родичі кілька тижнів добиралася до Сибіру, щоб забрати його до себе і виховувати, поки не повернуться прабабуся з його братом (моїм дідом). 

Я пам’ятаю прабабусю — вона була супер характерна і загартована жінка, абсолютно нічого не боялась і все казала в лоба. І навіть образ її відповідав: висока, статна, гарна та голосна. Вона казала: «Я нічого не боюсь, я вже все страшне бачила в житті».  Прабабуся домоглася того, щоб її сини закінчили вищі навчальні заклади, тому ніхто з них ніколи не працювали важко на землі, обидва займали керівні посади.

Моя мрія — ще глибше вивчити свій родовід. Але, здається, вона нездійсненна. Ні з маминого боку, ні з татового не залишилося ніяких реліквій, сімейних матеріалів, фізичних згадок про прародичів. А моє рідне село Серафинці (раніше Ямгорів) — місцина непроста. Декілька разів його спалювали турки при набігах, так і в народі нас називають «серафинецькі турки». У мене зовнішність більше схожа на польський тип, бо є родичі по маминій лінії — світлі шкіра та русяве волосся. А батько навпаки чорнявий, то, думаю, там турецька кров є. І мені то дуже цікаво вивчити. 

Проблема ще в тому, що у старших людей глибоко вкорінений цей страх говорити. Моя бабуся, поки була жива, не дуже любила вести розмову про повстання та наслідки, але про своє дитинство та юність розказувала залюбки. Навіть коли розпочалась повномасштабна війна, моя бабуся давала настанови: «Нікуди не пхайся! Робота є, чоловік і діти є, все буде». Проте досвід вигнання, який пережив її чоловік — мій дід — вплинув на всю сім’ю на його характер, в результаті це стало частиною і мого дитинства, моєї натури.

Хоч я дізналася і не так багато, але мені навіть від цього стало якось легше. В кожній родині є позитивні та негативні герої, ті, кого возвеличують, і ті, про кого вже не пам’ятають. Під тиском країни-агресора моя сім’я частково забула героїзм мого прадіда. В архівах я дізналася, що він хотів помирити керівників ОУН-УПА з Чернівецької області з Коломийськими, тому згодився бути таким собі модератором. В результаті за це його і вбили. Він ризикнув і вірив у краще, хоча міг цього і не робити. І мені здається, ця риса є і в мене. 

Без нашої історії ми нічого не варті, а вона в нас дуже багата. Тому я маю амбіції та бажання щодо подальших досліджень. В моєму селі є ще люди, з якими я можу переговорити, хоч зі старших рідних там вже нікого і не залишилося. Тому думаю, що переді мною ще відкриються нові шляхи. 

А тут текст про те, як краще й ефективніше досліджувати свій родовід від керівниці «Української античності» — організації, що на цьому спеціалізується.