До повномасштабного вторгнення Анна продюсувала безліч проєктів. Серед них, наприклад, «Крафтові мандри» разом з українським ведучим та режисером Євгеном Синельниковим. Вони подорожували Україною і показували процес виробництва різноманітних продуктів.

«Я побувала в місцях, куди, ймовірно, ніколи б не потрапила за інших обставин. Це дало мені ширше уявлення про Україну. Дуже ціную цей досвід, бо, наприклад, я не знаю, коли зможу знову повернутися в Нову Каховку. Або Бахмут — його вже стерто з лиця землі, а я бачила місто ще до повномасштабного вторгнення», — згадує Анна.

За місяць до 24.02.2022 вона почала відвідувати збори місцевої ТРО у Броварах, де жила на той час, і проходила навчання з тактичної медицини. Це дозволило Анні одразу почати працювати волонтеркою, що трохи заспокоювало і відволікало. А коли окупація почала наближатися до сусідніх сіл, довелося їхати.

Вже скоро разом із друзями Анна налагодила виробництво плитоносок. Займалася пошуком якісних матеріалів, яких в Україні майже не залишилося, перевіряла постачальників по всьому світу, координувала процес виробництва. 

«Мені завжди було цікаво, як волонтерство працює на масштабному рівні. Саме тоді мені запропонували роботу в Міжнародному фонді “Альянс громадського здоров’я”. Так почалася моя кар’єра в соціальній сфері. Я відчувала, що таким чином ніби віддаю борг. Коли шукала у Львові житло, мене безплатно прихистили знайомі. Тому, маючи дах над головою і можливість жити, я хотіла віддячити людям», — розповідає Анна.

Спочатку вона працювала з прихистками у Львові, які нині зосереджені на роботі з дітьми з прифронтових територій, — організовують навчальні буткемпи й допомагають дітям побачити світ не лише через призму війни, а й через можливості для розвитку. А згодом почала зароджуватись ідея Абілітаційного центру, адже доволі швидко Львів став величезним реабілітаційним осередком для ветеранів, яким часто бракує місць для проживання.

Створення простору, який називатимуть домом

Абілітація — це наступний крок 
після лікування та фізичної чи психічної реабілітації. Основним її завданням є допомога адаптуватися до життя в нових умовах людям після ампутацій та складних травм, з інвалідністю та на кріслі колісному. Словом, набути всі необхідні вміння для якісної реінтеграції в суспільство після поранення.

«До нас почали звертатися з питанням, чи можна десь пожити в період протезування. Наш простір для переселенців був розташований на третьому поверсі старого австрійського будинку, і про жодну інклюзивність та безбар’єрність навіть не йшлося. Тоді я подумала: “Як було б класно зробити у Львові хоча б один інклюзивний прихисток”», — каже Анна. 

Так вона почала шукати можливості та донорів для проєкту, а вже в процесі, коли працювала над відкриттям, познайомилася з Сергієм Тітаренком — ветераном російсько-української війни ще з 2014 року. Він уже пройшов шлях реабілітації, повернення до суспільства та пошуки себе в новому стані. Тому одразу зголосився допомогти. Разом із ним народилася ідея саме такого Абілітаційного центру, яким він є зараз.

Підтримав ідею і керівник напрямку психологічної та психосоціальної реабілітації центру Unbroken Олег Березюк. Анна потрапила до нього на консультацію, розпитала про потреби ветеранів та їхню соціалізацію — було важливо співпрацювати з людьми, які безпосередньо спілкуються із ветеранами. Тому всі свої ідеї керівниця проєкту узгоджувала з експертами та цільовою аудиторією. А фінансову підтримку вдалося залучити завдяки американському фонду, який співпрацює з Альянсом громадського здоров’я.

Наступним кроком був пошук команди — він видався доволі складним. Шукали через знайомих, робили оголошення, писали в профільні групи. Але, за словами Анни, в цю сферу випадкові люди не потрапляють — тільки дуже ідейні. Тому в багатьох, хто долучався, були особисті історії, пов’язані з ветеранами.

«Наприклад, у когось батько пережив ампутацію, і людина хотіла стати частиною важливого проєкту. Хтось казав: “Мій чоловік служить, і я теж прагну бути корисною”. У кожного була своя особиста мотивація. Це добре, хоча водночас і морально складно. Буває, що людина не має зв’язку з близьким 3-4 дні, а при цьому їй треба працювати, виконувати свої обов’язки. З іншого боку, це дає неймовірну залученість і сердечність у роботі», — розповідає Анна.

Складність була ще й в тому, що людей на співбесіди запрошували фактично в порожнє приміщення з бетонною підлогою, в якому навіть не було стільців. Десь вдалося знайти матраци, на яких і сиділи. Натомість зараз, коли центру потрібно закривати якісь позиції, команді надсилають по 30 резюме — і часто це люди, які вже колись відвідували простір.

Нині у львівському Абілітаційному центрі працює до 10 людей — адміністратори, реабілітолог, масажист, фізичний терапевт, психологи та інші. Крім того, багато резидентів, якщо мають можливість, долучаються до роботи в команді, бо хочуть бути корисними.

Як працює Абілітаційний центр

Є формат проживання, який передбачає тритижневий курс. Він доступний як для резидентів, так і для членів їхніх родин. За словами Анни, це особливо важливо, адже підтримка сім’ї, возз’єднання з близькими — ключовий етап соціалізації та повернення до цивільного життя.

Для членів родини є окрема програма. Наприклад, якщо чоловік проходить курс разом із дитиною, дружина також має бути залучена в процес — відвідувати психологічні сесії, брати участь у заходах. Так, команда створює комплексну програму підтримки для всієї сім’ї.

Якщо ж проживання не потрібне, можна просто долучатися до активностей: приходити до адаптаційного простору, який створили на базі центру, отримувати психологічну допомогу, брати участь у майстер-класах та лекціях. 

Для проживання створили дев’ять інклюзивних кімнат, зокрема для людей на кріслах колісних. А загалом у центрі можуть одночасно перебувати до 20 людей. Усі послуги є абсолютно безплатними — упродовж адаптаційного періоду (до трьох тижнів) можна отримати весь комплекс за умови активної участі в програмі.

Подати заявку, щоб стати резидентом чи резиденткою можна на сайті або просто зателефонувати команді. Як правило, у центрі майже повне заселення, але іноді резиденти можуть виписатися раніше через сімейні обставини або оформлення документів. У такому разі є опція потрапити до списку очікування, а щойно з’являться місця — команда телефонує та запрошує резидентів. Розклад зазвичай формують на місяць уперед.

Оскільки Львів став реабілітаційним хабом для всієї України, резиденти центру приїжджають звідусіль. До того ж постійно є хтось з іноземців, адже часто звертаються хлопці з Інтернаціонального легіону — були й британці, і греки, і французи.

«Наша ідея полягає в тому, щоб створити індивідуальну програму для кожного резидента. На першій зустрічі ми аналізуємо потреби людини — вона проходить опитувальник, що для неї актуально саме зараз. На основі цього ми адаптуємо програму. Це дає змогу працювати раціонально, адже якщо запит не сформований, то, якими б чудовими не були тренери й методики, людина просто не буде готова це прийняти, і результату не буде», — розповідає керівниця проєкту. 

Історії стійкості

Однією з перших резиденток була Яна з Авдіївки, яка усе життя працювала у дитячій бібліотеці. У її будинок влучила міна і після року реабілітації в лікарнях вона потрапила до Абілітаційного центру. Анна зрозуміла, що програма працює, коли жінка підійшла й сказала: «Я хочу зробити манікюр. Я не робила цього вже два роки, з початку повномасштабної війни». 

Анна згадує, що Яна до хабу і Яна після хабу — це дві різні людини. Вона стала впевненішою, її життя змінилося кардинально. Про неї навіть зняли документальний фільм — історією зацікавився режисер із Берліна.

«Я впевнена, що Яна більш ніж варта цього, бо вона — приклад стійкості й роботи над собою. Найбільше мене надихають моменти, коли у людей з’являються бажання, коли вони починають думати про майбутнє, будувати плани. Це дає мені ще більше любові до своєї роботи», — ділиться Анна.

Нещодавно центр відвідав Ігор на кріслі колісному зі своєю маленькою донькою та дружиною — він також був одним із перших резидентів. Його дружина сказала, що на вечір камерної музики, який організувала команда, вона вперше за довгий час одягла вечірню сукню. До цього весь її світ обмежувався лікарнями, а цей момент став першим, коли вона знову відчула себе в цивільному житті. Зараз родина переїхала на Івано-Франківщину і запустила власний проєкт — отримали грант і працюють в агросфері.

І таких історій в Абілітаційному центрі — безліч. Знаковою особисто для Анни стала робота з дівчатами, які пережили полон. Команда створила окрему програму абілітації для них разом із Марʼяною Мамоновою — захисницею Азовсталі, яку повернули з полону на дев’ятому місяці вагітності, коли дівчина вже думала, що народжуватиме там. Після повернення Марʼяна перепрофілювалася і стала психотерапевткою — зараз працює з людьми, які пережили такий саме досвід, як вона.

«Коли чуєш їхні відгуки, як це змінило життя, наскільки вони вдячні за те, що відбувається, наскільки важливо, що такі місця існують, ти розумієш, що робиш справді важливу справу для людей. І потроху, крок за кроком, змінюєш країну. Якщо подивитися на кожну людину, можна помітити той самий переломний момент. Один із наших резидентів, Олександр із Сил спеціальних операцій, потрапив до нас після високої ампутації лівої ноги. Він дуже активний, готовий брати участь у всіх спортивних заходах. Коли ми відкрили першу групу з інклюзивного плавання — був першим, хто записався. Але щось не склалося — у нього почалися проблеми з вухом. Попри це він не здався. Лікар заборонив йому займатися плаванням, а він сказав: “Ну давайте хоч танго навчусь танцювати”», — розповідає Анна.

Зрештою для Олександра знайшли тренерку і вони справді станцювали танго. Потім цей момент зафільмували — ролик став вірусним, розійшовся мережею. Пізніше Олександр разом із Русланою навіть поїхали до Америки презентувати цей танець, демонструючи світу, що можливо все.

Для когось перший крок — це поїздка у громадському транспорті або візит на чайну церемонію, що також закладено в програму — і людина має зробити це самостійно, на кріслі колісному. Для когось — похід у гори на протезі або катання на лижах, що раніше здавалося чимось небезпечним та недосяжним, а раптом стало можливим. Чи сісти на коня, коли ти вже, можливо, сам поставив на собі хрест. І раптом розумієш — ти можеш.

«Це ті історії, які заряджають тебе щодня. Тому що ти перебуваєш поруч із титанами — людьми, які не здаються. І дуже часто резиденти до нас вертаються, розповідають, як складається їхнє життя. Адже люди відчувають, що це місце — їхній другий дім. Це дуже приємно», — каже Анна.

Один день із життя Абілітаційного центру

Графік в Абілітаційному центрі — стабільний. Щодня о 9 ранку резиденти збираються на підняття прапора. Потім хвилина мовчання у пам’ять про всіх, хто віддав своє життя. Після цього сніданок, який кожен резидент готує самостійно. Далі, як правило, люди займаються своїми побутовими питаннями, готують документи тощо. 

Потім — перерва, а після обіду, залежно від програми, можуть бути різні активності: йога-нідра, яка занурює у певний стан свідомості між реальністю та сном через керовану медитацію, адаптивний кросфіт або біосугестія — терапія, що допомагає при психосоматичних розладах, порушеннях сну чи тривозі. Також упродовж дня резиденти можуть відвідувати різні реабілітаційні активності.

Після цього всі разом готують вечерю і влаштовують «коло», де кожен розповідає про свій день та виклики, з якими довелося стикнутися. А далі, залежно від настрою та бажання, проводять лекцію, дивляться фільм або йдуть на концерт. 

За словами Анни, серед усіх активностей найбільше резидентам подобається вогнева терапія щосуботи. Її проводить їхній психолог Стефан — збирає хлопців, зброю і їде із ними стріляти по тарілках.

«Я думала, що це щось унікальне для нас, але от щойно повернулася з Британії, де спілкувалася з подібним проєктом із реабілітації ветеранів, які втратили зір, і виявляється вони теж обожнюють вогневу терапію», — розповідає Анна.

Так само подобається адаптивний фітнес, бо в команді — дуже мотивований тренер, який може змусити займатися кого завгодно. Цю спортивну групу хочуть зробити більш безбар’єрною в усіх сенсах. І навіть мешканці будинку, де розташований Абілітаційний центр, долучаються до спортивних занять і підтримують ініціативу. Можуть прийти й, наприклад, провести вечір кулінарії з хлопцями. Анна називає сусідів амбасадорами, адже вони розповідають про центр і допомагають долати стереотипи. 

Коли простір тільки відкривали, ідея була в тому, щоб він був розташований у звичайному будинку, максимально наближеному до звичних умов — із супермаркетом під боком та парком, куди можна ходити. Проте було важко знайти місце, що було б безбарʼєрне.

Зрештою це вдалося, але команда стикнулася з певними конфліктами з тими ж сусідами. На початку вони не дозволяли побудувати спільну терасу і навіть просили заклеювати вікна, бо їм не подобалось бачити ветеранів з інвалідністю. 

«Можливо, у них є комплекс людей, які вижили. Я не знаю, як це пояснити — це, напевно, психологічний феномен. Але крок за кроком ми змогли подолати ці труднощі, почали діалог, запрошували волонтерів, організовували події. І тераса все ж таки стала місцем зустрічей для всього будинку. Тепер мешканці постійно приходять до нашого центру і долучаються до проєкту як добрі друзі. Я би дуже хотіла масштабувати цей підхід по всій Україні й зробити такі центри точками змін для суспільства», — каже керівниця проєкту.

Важливі події, що обʼєднують

Окрім занять, що входять у програму резидентів, в Абілітаційному центрі проводять безліч заходів. Анна домовилася з проєктом «Близькі», який раніше працював лише в Києві, відкрити на базі центру філію у Львові. Адже в них спільні цінності — «Близькі» також працюють із родинами ветеранів та військовослужбовців.

Команда організовує численні лекції з комунікації з ветеранами та людьми з інвалідністю. Бо, за словами Анни, треба не боятися, а вчитися. Ці лекції проводять і для держслужбовців, і для лікарів первинної медичної допомоги. Наразі є великий запит у різноманітних неурядових організацій та університетів. 

«Також у нас є “Коло підтримки” для дружин ветеранів. У суспільстві на них мало звертають увагу і часто важко знайти людину, яка би тебе просто вислухала. А ми модеруємо такі зустрічі разом із психологом», — розповідає Анна.

На День св. Миколая Абілітаційний центр організував подію для різних львівських громад. Була окрема програма для дітей, психологічна підтримка, різноманітні майстер-класи. Тоді команда отримала безліч позитивних відгуків, бо, з одного боку, таке свято відволікає, а з іншого — все ж дає цінну інформацію. До того ж про маленькі громади часто забувають, у них менше ресурсів і можливостей долучитися до чогось подібного.

У центрі багато говорять і про пам’ять, і про організацію безбар’єрного простору. Тем — багато, і команда завжди шукає нові актуальні напрями, щоб створити щось справді корисне. Крім того, вони першими запустили плавання для адаптивної групи з тренером, чемпіоном Паралімпійських ігор Богданом Гриненком, який підтримав ініціативу. Періодично організовують іпотерапію, а інколи роблять забіги в парку. 

«Зараз готуємо інклюзивний маршрут разом з управлінням туризму у Львові. Сергій тестував його на кріслі колісному все літо, і це навіть вплинуло на вигляд бордюрів на площі Ринок — їх понизили, що значно полегшує рух на кріслах колісних. Зараз у суспільстві відбувається справжня революція в розумінні проблеми доступності. І ми дуже раді бути частиною цього процесу — змінювати місто і ставати точкою трансформацій», — каже Анна.

Плани на майбутнє

Масштабувати Абілітаційний центр поки видається нереальним, адже організаційно це було би дуже складно зробити — кожне місто має свою специфіку і потребує пошуку спеціалістів. Проте керівниця проєкту каже, що в неї є інша ідея — створити школу абілітації, щоби вивчати цей підхід і давати можливість навчатися на базі наявного центру представникам громадського сектору з інших міст. Бо такі запити приходять майже щодня. Наприклад, нещодавно до них приїхала група з Тернополя — активісти, які хотіли долучитися до створення подібного центру в себе в місті.

«Зараз ми часто говоримо про розвинені західні країни, але є один момент — у них вже все настільки добре і стабільно, що вони не надто прагнуть розвиватися. А через те, що ми долаємо величезні випробування, які змінюють нас зсередини, маємо унікальну можливість кардинально змінити нашу країну. І ми це вже робимо», — переконана Анна.

Головне її бажання — щоби майбутнє суспільство в Україні було насамперед людиноцентричним у всіх його проявах, не з удаваною інклюзією, як це нерідко буває. А місія — підтримувати все це, бути дійсно емпатичними й розуміти одне одного.

«Держава повинна створити безбар’єрні умови, зрозумілі й прозорі, але зміни у твоїй країні починаються з тебе. Ти маєш бути проактивним, не перекладати все на депутатів, міських голів чи громаду. Ти сам маєш бути цією громадою, а держава має це чути й коригувати свої політики відповідно до потреб суспільства. Але поки ти не замислюєшся над тим, в якій країні ти живеш і яку країну ти хочеш будувати, ти не станеш проактивним. Ніколи не прийдуть розумніші люди, які розв’яжуть усі твої проблеми. Це завжди про твою особисту роботу і твою особисту відповідальність», — підсумовує Анна.

Фото — Алла Репей.