Фонд «Неопалимі» запрацював у 2022 році, вже після повномасштабного вторгнення. Тоді до його засновника, Ph.D з естетичної медицини та науковця Олександра Туркевича, звернувся перший пацієнт, який отримав шрами внаслідок воєнних дій. Стало зрозуміло — людей з подібними пошкодженнями, на жаль, буде все більше, а відповідних державних програм на той час не існувало. Кілька спеціалістів з приватних клінік відгукнулися та погодилися допомагати на волонтерських засадах, а закордонні фармацевтичні партнери — безплатно постачати препарати. На кінець 2022 року «Неопалимі» прийняли 40 пацієнтів. 

Нині понад 200 людей з пораненнями вже пройшли лікування або є на фінальних його стадіях. Процес лікування триває достатньо довго і може затягуватися на кілька років — все залежить від обсягу та глибини шрамів, регенеративної здатності шкіри та ступенів ураження. Також рубці, отримані внаслідок війни, на відміну від побутових, глибокі та рвані. Часто це «травматичний татуаж» — пошкодження, отримані через вибух, коли часточки гару, пилу, глини, будівельних матеріалів забиваються глибоко під шкіру. Все це треба виводити за допомогою лазера, що є досить кропітким процесом. 

Подати заявку на лікування може кожен, хто отримав поранення внаслідок бойових дій. Головне — мати довідку від сімейного лікаря чи від ВЛК, яка це підтверджує. В такому разі людина отримує допомогу від «Неопалимих» абсолютно безплатно. Сам процес відбувається достатньо просто: майбутній пацієнт заповнює коротку форму, менеджери з ним зв’язуються, направляють до головного лікаря. Той складає протокол лікування і за цим документом обирають найзручнішу клініку. І далі відбувається планове лікування. Часто й самі лікарі з державних клінік радять «Неопалимих», тому що їхні послуги вважаються процесом реабілітації, який не входить в державний план. Зараз серед пацієнтів фонду 60% військових і 40% цивільних, зокрема дітей, яким потрібне специфічне лікування.

Заповнити форму для лікування можна за покликанням.

Я мешканка міста Миколаїв, але з кінця липня 2022 року будую нове життя в Одесі й працюю в громадській організації «Десяте квітня» координаторка відділу соціальної допомоги. І зараз, коли я говорю з людьми, які постраждали від війни, то наводжу свій приклад — не страшно розпочати все з нуля. На момент, коли я приїхала в Одесу, у мене було 12 тис. грн на мене, чоловіка і дочку, та бажання допомагати людям — це все. До цього я навіть не думала їхати з рідного міста, мені там було добре. А потім отримала досвід, який раніше бачила тільки в фільмах.

В Миколаєві я 17 років працювала в одному з магазинів мережі «Доярочка». І коли 24 лютого 2022 року о 5 ранку встала збиратися на зміну, то спочатку думала, що звуки гупання на фоні — то люди досі щось святкують. Не повірила, що війна, і, як всі, була впевнена, що завтра це закінчиться. Але час йшов, а відчуття, що я живу в картині Сальвадора Далі «Постійність пам’яті», не зникало. Ніби ти спиш, а цей сюрреалізм точно не може відбуватися насправді. 

Мій будинок знаходиться в одному з найнебезпечніших районів міста — Корабельному. Коли окупували Херсон, до нас долітали всі снаряди. Потім стався страшний авіаудар, під час якого загинуло багато містян. Тоді в березні люди почали масово виїжджати саме з нашого району. Але я чомусь була впевнена, що зі мною нічого не трапиться. Навіть продуктова криза і те, що полички в магазині стали пусті, не відвертало мене від думки, що скоро все повернеться в норму. 

Одним недільним ранком я розслаблено готувала сніданок і якраз підійшла до раковини, що навпроти вікна. І наступне, що я пам’ятаю, — дуже боляче і нічого не видно через сіру завісу, напевно, пил. Очі пекли, горіли одночасно рука, шия і бік. Коли завіса стала трохи осідати, я побачила, що всі мої руки усіяні ніби бутонами й з них щось розквітає-сочиться. 

Я залетіла в іншу кімнату і закричала чоловікові: «Здається, мене трохи ранило». Він почав волати, але паралельно зняв ремінь і перетягнув мені руку. Тоді я думала, що поранило тільки її. Коли додзвонилися до швидкої, чоловік став у слухавку кричати, що мене «порвало», я натомість просила його не лякати так людей. Хоча видовище було страшне — все в крові, якась нерівна рука, дірки в тілі… Поки чекали на швидку, пролунав другий вибух. Ще й двері не відкривалися, бо вибуховою хвилею їх зім’яло, а на вікнах решітки — тобто ми були замкнені. 

Я назавжди запам’ятала очі того медбрата, який першим мене побачив, коли вибили двері. У нього ще були товстезні лінзи на окулярах, а за ними — переляканий погляд. Вже в лікарні, — а у мене була фантастична зміна лікарів, людей сім навколо крутилося — я зрозуміла, що поранені обидві руки, та ще й в боку коле. Тож мене почали детально оглядати, робити рентген, але до того поміряли тиск. 110 на 60, тобто я була спокійна як удав. Тому що звикла в критичні моменти вмикатися, тільки потім вже можу поплакати та поістерити. Я як собі думала одразу після вибуху: «Пальці рухають? Жива. Кричати можу? Значить, голова на місці». Тому була впевнена, що в лікарні мене оглянуть, зашиють і відправлять додому. Наївна.

Сам снаряд, який прилетів — з «Піона». Він не падає та умовно робить дірку в землі, натомість як м’ячик відскакує і розривається на купу дрібних смертоносних частин. Я сильно постраждала, ще дівчинці з нашого будинку поранило ногу, але її швидко виписали. А от молодий хлопець, сусід, йшов за водою якраз, — не вижив. 

Мені зробили багато комп’ютерних знімків, шукали уламки, що знаходилися біля судин. І добре, що в стегні вони не пробили кістку, а тільки заділи її, інакше все було б набагато гірше. Руки порвало сильно, в них влетіло все: самі уламки снаряда, частинки скла, піску, щебінки, труб. На правій — не так страшно, але в ній уламок застряг на відстані 0,2 мм від головної судини. А от ліва вся була в «бутонах» і стала викликом для лікарів. Якби всі ці дірки просто зашили, то не залишилося б живого місця. 

Мити мене вирішили вже під наркозом, тому що у свідомості це було б дуже боляче. То зрозуміло, які людяні та круті у мене були лікарі. Одна хірургиня, Ксенія Масс, але я її називаю «богиня», відзначена орденом за допомогу ЗСУ — вона цілі дні проводила в операційній, рятуючи наших героїв, адже ця лікарня близько до фронту. Інший лікар, Андрійович, зайшов до мене після операції подивитися на свою роботу. Розповів, що в моєму випадку згадав, як його колись ще в інституті вчили накладати шов для пластичної хірургії. 

Тільки після операції я спитала, чому в мене заклеєно обличчя. Виявляється, туди теж потрапив уламок саме снаряда. Перерізало щоку, зрізало кінчик носа, пошкодило брову. А от очі, на щастя, залишилися цілими. Вздовж щоки була величезна дірка, але завдяки тонкій роботі Андрійовича шва майже не залишилося. Потім «Неопалимі» ще зашліфували й тепер взагалі видно тільки маленьку ямочку. 

На лівій багатостраждальній руці мені зробили відсічення шкіри й натягнули її — з’явилася така ненатуральна складка, через що у мене був комплекс деякий час. Грудна клітина також була уражена. В області живота сталася контузія тканини — ніби я сильно вдарилася й утворилася гематома, тільки вона виходить назовні, як запечена кров під тонким шаром шкіри. Її мені теж зрізали. Після операції був складний період реабілітації, хоч на третій день я вже рвалася виписуватися зі стаціонару. Мене, звісно, не відпустили. 

Щоб зрозуміти масштаби того, що сталося, можна було поглянути на квартиру. Вилетіло вікно, стіни в крові, пробиті меблі та техніка, все побите, але головне — це величезна частина артснаряда, яка застрягла в скосі вікна. Якби вона летіла трохи ліворуч, то опинилася б у мене в животі. Тому я вдячна, що цього не сталося.

Поранення зі мною сталося 29 травня 2022 року. А виїхала з Миколаєва 27 липня. Бо настав час, коли я зрозуміла — або моє психологічне здоров’я поїде як дах без мене, або я поїду з міста. Не було іншого шляху. Тоді ставалися прильоти в безпосередній близькості — один раз в 150 метрах від лікарні, де я лежала.

Коли ми вже жили у квартирі, але в іншій, то знали, що обстрілювати будуть з 4 ранку. То в нас вже стояв будильник на 03:30, ми спускалися в підвал і там годинку чекали, поки нас криють ракетами. Це продовжувалося в обід і ввечері. Потім, коли ми були у сховищі, прилетіло по школі поруч. Коли на тебе сиплеться бетонна стеля — це дуже страшно навіть з моїм рівнем оптимізму. Таке враження, що тебе зараз заживо похоронять. Тому я подумала, що мене в Миколаєві більше нічого не тримає, зібрала сім’ю і ми переїхали. 

Я вважаю, що дім там, де я. Жива, мої люди поруч, віра і надія є — що ще треба для повного щастя?

Однак коли я приїхала в Одесу, то треба було інтегруватися. Тому я знову пішла працювати у торгівлю, але швидко зрозуміла, що не зможу більше виносити сильні фізичні навантаження, мені боляче. Тому почала шукати шляхи, адже не мала фінансів, щоб сплатити собі реабілітацію. 

Сильно боліла рука. Там зробили келоїдний шов — гарненький і тоненький, але коли він заживав, то став розширятися. І в результаті я не могла його торкатися. Не тому, що він такий чутливий, мені було боляче саме тій руці, якою я торкаюся. Я не можу це пояснити, але лікарі сказали, що це нормально. Сам шрам був як жгут, ніби вам перетягнули руку, і це відчуття супроводжувало постійно. 

У мене на тілі залишилося дуже багато рубців, але я не хотіла їх позбуватися — до фонду «Неопалимі» я звернулася не через естетичне питання. Вважаю, найстрашніше — то забобони. Я навпаки хочу у тієї богині-хірургині попросити уламки, які вона з мене витягнула, і зробити з них браслет. Як нагадування про те, що життя треба цінувати. 

Коли у Фейсбуці я наткнулася на рекламу «Неопалимих», то без зайвих сподівань подала заявку. Зі мною зв’язуються, просять документи й фото. Я навіть не подавалася на інші частини тіла, тільки на руку з найбільшим шрамом. Впродовж місяця фонд вже перенаправив мене до лікарів в Одесі, і в результаті я пройшла 11 процедур, по одній на місяць.

Якщо хочете подивитися, як це виглядає, забийте в інтернет «зведення тату». Тобто це спеціальним лазером проходяться по всім вашим шрамам. Неймовірно боляче. Це шліфування зрізає верхній шар епідермісу, і рубці стають м’якшими, еластичнішими, рухливішими. Вони все ще відчуваються, але вже геть не так, як раніше. 

Мені ще й бонусом зробили не тільки два величезні рубці на одному біцепсі й купу маленьких, а повністю іншу руку, грудний відділ та обличчя. А от стегно і живіт я не чіпала, тому що після консультації лікаря стало зрозуміло, що біль там не піде, а просто естетика не має такого значення. Тобто головна мета — полегшення життя. 

Ховати шрами взагалі не бачу сенсу. Перші три місяці я робила це вимушено — заклеювала маленькі пластирами, а на руці носила аптечну сітку, тому що мені не можна було засмагати. Потім лікарі сказали перестати заклеювати, тому що рубці мають дихати та затягуватися. І я відтоді не закриваюся — влітку одягаю сукню спокійно, хоча спочатку відмітини були яскраві та фіолетові, здалеку можна було розгледіти. Я думаю, що ховають шрами або роблять на їхньому місці тату, якщо людям соромно і вони хочуть це приховати. Я себе такою абсолютно приймаю та сприймаю. Якщо ви — ні, то просто не дивіться. 

Та й самі «Неопалимі» кажуть, що головне — фізичне полегшення. Навіть якщо комусь шліфують пошрамоване обличчя, то в першу чергу не заради краси, а тому, що в результаті відновлюються м’язи й повертається міміка.

Фонд надає допомогу абсолютно безплатно. Ще була можливість поїхати в етнотабір — з такими ж людьми, які отримали поранення. Але я відмовилася через роботу, тепер шкодую. Також представники «Неопалимих» щомісяця моніторять стан своїх підопічних, надають консультації, комунікують з лікарями та організовують весь процес. Коли я запитала: «А скільки мені можна процедур?», то отримала у відповідь: «Стільки, скільки треба». І пильно перевіряють, чи не намагалися в лікарні попросити гроші за свої послуги. Тому від «Неопалимих» я отримала неоціненну допомогу та чисто людську підтримку.

Фелікс Расько, отримав сильні опіки через ракетний обстріл

Я з Вінницької області, з маленького містечка Літин. Працюю в Укрзалізниці провідним інженером з ремонту та експлуатації пасажирських вагонів. Зокрема я відповідаю за те, які з них треба подавати на залізничне СТО, а які — ні. Тому якщо будете їхати в жахливому вагоні, не згадуйте мене поганим словом.

За два роки до повномасштабної війни я переїхав у Київ і вже 26 лютого 2022 року поїхав записуватися добровольцем у Вінницю. До того я дуже багато років служив, тому знайомі хлопці вже дзвонили зі словами «Нумо повоюємо». Спочатку була строкова служба у 25-й повітряно-десантній бригаді, потім три роки у 8-му полку спецпризначення в Хмельницькому, далі рік і два місяці мобілізації в Чернівецький прикордонний загін. Ну і з кінця лютого 2022 року у Вінниці, але там я зрозумів, що війни там не буде, тому перевівся в Луганську область. І з Лисичанську в мене почався бойовий шлях.

Там я спочатку отримав одне уламкове поранення — у селі Верхньокам’янське, де росіяни йшли на прорив. Але воно було легеньке, мене зашили й можна було воювати далі. Потім в селі Ямполівка ми воювали з «Вагнерами», і одного ранку вони вдарили по нас ракетами.  Знесло три поверхи над нами, усюди був вогонь. У мене загорілися руки та голова. Перші погасив сам, збивши об штани, а голову врятували хлопці.

Нас до того ж привалило і замурувало вихід, але побратими його розібрали — так ми вибралися. Тоді мене й евакуювали — спочатку в Дніпро, потім перевели у Київ. У мене згоріли всі шість шарів шкіри на руках, тому місяць мене тільки готували до операції. Після неї почався процес реабілітації — спочатку дали раз на місяць вихідний, потім через ВЛК ще кілька разів. Аж поки президент не ухвалив закон, що таких, як я, треба списувати. Тому що я не міг воювати, навіть лікар мені сказав: «Для тебе війна закінчилася».

І от якось моя дружина пішла до своєї косметологині, а та порадила програму «Неопалимі». Спочатку я до цього ставився скептично, був впевнений, що нічого не вийде. Дружина ж заповнила всі анкети, надала документи та фотографії. Через деякий час зателефонували й запропонували місце у Катерини Іванівни Безвершенко, яка ще є експерткою шоу «Я соромлюся свого тіла» та «Зважені та щасливі». І почався процес.

Спочатку ми прокололи курс препаратів і намагалися працювати з лазером, але мені цей варіант не підійшов, адже після процедури неймовірно сильно боліли руки. Дня на три я випадав з робочих процесів, а зараз я не можу собі таке дозволити. Хоча лазер і найкраще справляється з рубцями. Тож пані Катерина почала колоти інші препарати та проходитися по шрамах апаратом, який схожий на тату-машинку. І так потроху рубці стають м’якшими. Вже понад рік я ходжу на ці процедури, процес все ще триває. 

Як тільки мене виписали з лікарні, я понад рік сидів на сильних знеболювальних, так нестерпно боліли руки. Тому моя потреба була в тому, щоб повернути фізичні функції. А те, як шрами виглядають, — то дрібниці. Зараз буде дуже багато людей з ними, без кінцівок, без очей тощо.

Зараз вже немає тих жахливих відчуттів у руках, тільки чухаються іноді й правий кулак не можу повністю стиснути. Голова дивовижним чином у мене зажила, навіть майже не видно, що вона горіла. Насправді все інше тіло врятував спальний мішок, а руки та голова були назовні, тому що я спав, — от і постраждали. Ну і якби на мені була не хороша британська форма, а щось дешевше і не таке якісне, то ситуація могла б скластися зовсім інакше.

Зараз багато людей, на яких війна лишає відмітки. Тому чудово, що є така програма як «Неопалимі». Я, наприклад, не зміг би сам собі дозволити такі процедури, а тут мені в лікарні іноді навіть різні мазі та гелі дають. Поки був на службі, то інша справа, а після цього — ти майже нікому не потрібен. Тебе ніби викидають на узбіччя, і добре, що є організації й волонтери, які тебе звідти підбирають. Тоді ти починаєш відчувати, що не дарма воював. Завдяки їм нині пережите поранення мені взагалі не заважає у роботі, адже я працюю в основному за столом у комп’ютері або з паперами.

Дружина Фелікса, пані Тетяна. 

Наскільки я знаю, фонд хоче розширювати діяльність, і окрім шліфування рубців, ще й займатися психологічною допомогою. А це зараз вкрай важливо. Бо те, що зникають шрами, не означає, що у людини закрита внутрішня рана.

Я відчуваю, що рубці на шкірі чоловіка стають м’якішими. І не уявляю, який біль і дискомфорт йому доводилося терпіти. Раніше до них і доторкнутися не можна було, настільки були чутливі. Та й ходив чоловік майже постійно в компресійних рукавичках. А зараз я можу брати Фелікса за руку, відчувати її. Це надзвичайно важливо.