Як ви опинилися в лавах ЗСУ у 2014 році?

Добровільно прийшов у військкомат. Зайшов всередину, якийсь підполковник подивився військовий квиток, побачив, що я десантник, проходив строкову службу у 95-й бригаді. Далі 15 хвилин ВЛК — і так я потрапив в 13-й окремий десантно-штурмовий батальйон цієї бригади.

Наскільки я знаю, ви брали участь у знаменитому рейді 95-ї бригади. Як він для вас виглядав? (З 19 липня до 10 серпня 2014-го 95-та бригада за підтримки інших підрозділів пройшла майже 500 км, з яких 170 км — тилами ворога. Завдяки цьому з оточення вийшли кілька тисяч українських бійців. Вважається найдовшим рейдом за всю історію військових конфліктів)

Насправді ми самі не знали, що це буде така прям історична подія. Це вже потім почали про це розповідати, фільми знімати.

Я повернувся після штурму Слов’янська, десь тиждень перепочив і командир каже: збирайся, поїдеш старшим екіпажу. Якщо чесно, це були вкрай важкі дні. Ми з Героєм України Володимиром Сосніним були в першому ешелоні всієї колони. Бахмут, Лисичанськ, Шахтарськ — я вже не згадаю назви всіх населених пунктів. 

Біля Саур-Могили ми наткнулися на ротний опорний пункт противника. У нас було чотири БТР, сумарно плюс-мінус 40 людей і медичний автомобіль. Дуже нам пощастило, що медики опинилися саме в нашій групі. Були поранені хлопці. Я теж отримав важкі поранення: мені прострелило легеню, ногу, гематома на серці — це забар’єрна травма, тому що спіймав три кулі на бронеплиту чи то від снайпера, чи то від кулемета. 

Довелося якийсь час пролежати, тому що нас крили жорстким вогнем. Я заліз у напівзруйнований будинок, втратив свідомість. Прийшов до тями від того, що почала працювати по ворогу вже наша артилерія. Але були недольоти, то попало прямо поруч зі мною — от я й очуняв. По рації вийшов на зв’язок з комбатом, кажу: давайте метрів на 100-150 далі, бо кладете або в нікуди, або в мене.

Це почув мій командир взводу, який думав, що я вже загинув. Я пояснив, де знаходжуся, хотів підповзти поближче до точки можливої евакуації, але не зміг — пізніше виявилося, що я втратив понад 1,5 літра крові. Тому дістав гранату, приготував на випадок, якщо мене знайдуть не свої. Не хотілося, щоб знущалися, відео якісь потім викладали. 

Але, на щастя, прийшли свої. Відібрали гранату, підняли мене, понесли. Але медики не дуже навіть розуміли, як діяти: ну, ладно нога, а з простреленою легенею що робити? Ми ж в глибокому тилу противника. Плюс я десь 6-8 годин пролежав, стікаючи кров’ю. Але ще через кілька годин мене все ж вивезли подалі до евакуаційного вертольота, доставили в харківську лікарню. Ну і там якось вже оптимістично з лікарем спілкувалися, що якщо я аж туди дотягнув, то і далі є шанс.

Найголовніше — лишитися живим. До того ж я спортом все життя займався, то врешті й відновився більш-менш нормально.

До речі, ви сказали про оптимізм, я чув кілька разів і від медиків, і від бійців, що поранені під час евакуації іноді не пригнічені, а навпаки таки заряджені. 

Так, ми коли їхали на евакуацію, то навпаки всі підтримували один одного. Мовляв, все окей, тримаймося. Моральний дух був.

І це ж ваше не останнє поранення?

Друге поранення я отримав у Мар’їнці у 2015 році. Ми тоді діяли разом із ротою спеціального призначення «Скала», це підрозділ МВС. Зав’язалися бої в районі місцевого райвідділу. Я якраз відтягував пораненого, прилетіла граната, трошки посікло осколками й контузило. Але на адреналіні ще кілька годин штурмували, тільки потім вже, коли закінчили зачистку, я сів, заспокоївся, попив водички — і втратив свідомість. Коли мене вже евакуйовували, то відняло мову, не міг навіть «мама» вимовити, серйозна контузія була, як виявилося. 

Третє поранення я отримав під час оборони Авдіївської промзони у 2018 році. Відпрацювали ворожу позицію, вже поверталися — і прилетіли 82-мм міни. Чергова контузія, кістки в лівій руці розмотало. 

І у жовтні 2018-го мене звільнили із ЗСУ у зв’язку зі станом здоров’я. Я переїхав до Польщі, займався волонтерською діяльністю, благодійний фонд заснував. Так і жив там.

А як ви зустріли 24 лютого 2022-го і як повернулися до служби? 

24 лютого я зустрів повідомлення від брата: «Нас бомблять». Я почав збиратися, щоб їхати назад, а тут посипалися інші дзвінки й повідомлення, що почекай, спочатку зустрінь, будь ласка, наших дружин, дітей, родичів. Ну, ви пам’ятаєте, яка тоді була паніка. Ми почали організовувати у Вроцлаві пункти обігріву, шукати місця для прихистку, годувати. Далі стали допомагати з оформлення документів. Тобто робили щось, щоб підтримати біженців, які тікали від війни, не дати відчути себе покинутими. 

Згодом проводили різноманітні акції, контактували з польською владою, блокували покази якихось російських вистав, багато чого. Але в певний момент стало зрозуміло, що вже можна повертатися в Україну. Я так і зробив — і знову пішов до 95-ї бригади. Бився на лиманському напрямку, на торецькому. На останньому у 2024 році виходив зі своєю групою, прилетів КАБ. Контузія внутрішніх органів, травма плеча. Така моя історія хвороби. Можна було звільнитися, але хочу продовжувати службу аж до перемоги.

Рекрутинг

Ви сержант другого центру рекрутингу десантно-штурмових військ. Розкажіть про цю роботу?

Я займаюся рекрутингом, підбираю кандидатів, провожу відбір, співбесіди, налагоджую комунікацію, співпрацю з різними органами місцевого самоврядування. Все, щоб мотивувати людей йти саме в десантно-штурмові війська. Допомагаю їм знайти себе в ДШВ, обрати конкретну професію і так далі.

А які люди зараз до вас приходять? Хто вони й що їх мотивує?

Мотивація у всіх різна. Але досить багато випадків, коли це пов’язано з ТЦК. Я не засуджую ТЦК, але люди їх бояться і не впевнені, що якщо підуть туди, то дійсно попадуть в ЗСУ куди хочуть і де зможуть бути ефективними.

Завдяки рекрутинговому центру людина зможе стати тим, ким вона може бути. Не всі ж здатні штурмувати посадки, комусь треба і бульбу чистити, і екіп шити, техніку ремонтувати. Або робити прошивки для FPV, із програмним забезпеченням працювати. Тепер у людей є можливості надійно потрапляти на такі посади. Вони звертаються до нас — ми знаходимо посаду, всі задоволені.

Тобто давайте ще раз про всяк випадок. До вас приходять люди, які думають про доєднання до ЗСУ, а ви розповідаєте їм всі деталі й знаходите, в який підрозділ на кого піти?

Саме так. Також задача наших менеджерів — психологічні тести, допомога у проходженні ВЛК, оформленні особової справи. Тобто весь перелік послуг, які потрібні. Я вам чесно кажу — людина отримає максимальний сервіс.

А які найдивніші речі у вас питали в процесі?

Напевно: «А скільки я зможу вбити русні?» Так, оце найдивніше. Хоча питання і важливе, маю визнати.

А чи зрозумілий відсоток — умовно, скільки людей приходять в центр рекрутингу і скільки потім йдуть служити?

Людина, яка приходить до рекрутерів, вже вмотивована. Тут скоріше момент невизначеності, коли не знають, на яку посаду і як потрапити. Тоді менеджер допомагає саме із цим. Тобто зазвичай, якщо людина йде в рекрутинговий центр, то вона вже фактично готова служити. 

Так, щоб хтось передумав — це дуже малий відсоток, я вам навіть і не скажу, щоб у нас бували такі випадки.

А загалом чи відкриті дані, скільки людей на день до вас приходять?

Ні, це я розголошувати не можу. Але я вам скажу, це не мала кількість людей.

Часто кажуть, що ЗСУ критично не вистачає людей. Що ви як рекрутер можете про це сказати?

Критична нестача людей не в усіх підрозділах. Візьмемо 95-ту бригаду, 3-тю штурмову, 25-ту окрему повітряно-десантну — всі знають ці підрозділи. І нам з ними простіше комунікувати, тому що вони розуміють — треба працювати й самим. Говорити з населенням, а не розраховувати, що там десь є ТЦК і вони приведуть всіх потрібних тобі людей. І ТЦК, і самим підрозділам треба проводити роботу, інформувати, розповідати, що можна прийти служити.

А що ви загалом думаєте про те, що на сучасній війні, принаймні в наших умовах, бригади мають не тільки воювати, а й шукати пресофіцерів, маркетинг-менеджерів, якусь зовнішню рекламу робити, відео виставляти?

Ну, так, тепер бригадам треба доносити інформацію правильно. Зокрема для цього і є рекрутинг, щоб підрозділи з нами контактували, щоб приходили різні спеціалісти.

Можна брати приклад із 3-ї штурмової — як вона себе медійно в хорошому сенсі розкрутила. Від таких першопроходців варто черпати інформацію й робити самим далі, вже по-новому.

А які історії вам особисто запам’яталися, які приходили до вас люди в центр?

Мене вразило, що все частіше шукають собі бойові посади дівчата. Штурмувати посадки, бути на передовій. При цьому у них своя мотивація, але завжди дуже холодний і жорсткий підхід, такий по-справжньому жіночий. 

А що думаєте про програму 18-24 (контракт на 1 рік для добровольців віком від 18 до 24 років. Окрім зарплати такі бійці отримають додатковий 1 млн грн)?

Шкода, що коли я пішов перший раз на строкову службу, мені ніхто не пропонував за рік отримати мільйон! Але все правильно, зараз це мотивація для молоді. До того ж раніше, щоб людині до 25 років підписати контракт з однією із бригад ДШВ, потрібен був дозвіл батьків. Зараз це скасовано. Тож це відкрило двері для багатьох вмотивованих хлопців. У нас вже були історії, що приходили й казали: я хотів давно, але не було можливості. Тепер є.

А що ви думаєте про те, який резонанс зазвичай викликають відео, де ТЦК когось тягнуть силою і всяке таке?

Це непросте питання, бо ви ж розумієте, що треба в кожному відео розбиратися, чому це відбувається, якщо людина має законні підстави на відстрочку, має всі документи. Я сам був свідком, коли людину доставляли на комісію, вона показувала вже медикам документи про законні підстави — все, відпускали, йшов додому. Думаю, є випадки, коли й ТЦК порушують закон, але не мені їх за це судити.

А є якісь упередження в уявленні про службу, які варто спростувати?

Ну, наприклад, дідівщини в армії вже давно немає. Ніхто нікого не буде бити. Або іноді чую, що інструктори знущаються з курсантів. Якщо ти тупиш в цивільному житті, тобі теж будуть казати, що треба робити по-іншому — і все. Просто в армії все це загострюється. Якщо ти йдеш в ДШВ, ти маєш бути морально-психологічно готовим до того, що як з маленькою дитиною із тобою носитися ніхто не буде. Ти відправляєшся на війну і на цій війні від тебе залежить життя не лише твоє, а й інших людей — і військових, і цивільних. Тому треба заздалегідь розуміти, що ти маєш бути все ж готовим до стресу. 

Кожен рекрутер є психологом. І одна із задач — визначити, де саме людина вагається, де переживає. Поставити питання, порозмовляти, можливо, розповісти власну історію. Кожній людині іноді потрібен лагідний підсрачник — ти ніби й розумієш, що твоє рішення правильне, але щось стримує. А тут із тобою поговорили, все розказали — і ти сам робиш вибір.

Зробити вибір на сайті або за допомогою номеру гарячої лінії: 068 552 5925

Фото обкладинки: Центр рекрутингу Десантно-штурмових військ