Люди завжди були спраглими до інформації. Ще до появи перших газет і журналів суспільство мало якось дізнаватися про зміни у державі й важливі новини. Тому журналістика насправді з’явилася ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезар наказав щоденно виставляти на площах «Acta diurna populi Romani» — такий собі публічний дайджест подій, який вручну вишкрябували на дошках і вивішували на римському форумі. Власне саме слово «журналістика» пішло від французького «journal», а те — від латинського «diurnalis», тобто «щоденний». Дописи були різні: від рішень сенату до повідомлень про гладіаторські бої, згодом розширилася рубрика світських новин. Досі невідомо, хто саме складав «Acta diurna», але, ймовірно, це були перші державні комунікаційники.

Однак задовго до нововведень Цезаря на повну силу в Давніх Римі та Греції працювали глашатаї — носії усної традиції та прототипи сучасних телеведучих. Вони були живою ланкою між владою та народом, голосно в публічних місцях розповідали про державні рішення, скликання зборів, свята та події. Також глашатаї, які працювали при чиновниках (в більшості у Римі) не нехтували політичною пропагандою та рекламою продажу рабів або землі на аукціонах. А оскільки грамотність в античному суспільстві довгий час залишалася привілеєм меншості, їхній голос був універсальним каналом комунікації навіть й у часи «Acta diurna».

Крім того, попитом серед вельмож і політичних діячів користувалися «operarii» — збирачі інформації. Зазвичай їхній статус був низьким, тому до пишних подій і у вищі коли таких спеціалістів не допускали. Але їм вдавалося вивідати необхідні дані, часто з розділу «скандали та інтриги», для своїх замовників.

Однак із занепадом Римської імперії журналістика застигла у своєму розвитку і навіть зробила кілька кроків назад. Епоха Середньовіччя, яка відома пануванням церкви, чітко розділила еліту та низький клас, а писемність стала прерогативою монастирів. Хоч потреба обмінюватися інформацією нікуди не ділася. Люди створювали агіографію (література про життя святих) та історичні хроніки, писали міські політичні пісні та  трактати про світську та духовну владу, фіксували народні забобони та обряди, а барди, кобзарі, скоморохи залюбки цю інформацію поширювали.

А у великих європейських торгових центрах розліталися так звані «aviso» — рукописні бюлетені з головними новинами, які розповсюджувалися серед еліти. Заможні люди наймали приватного кореспондента, щоб отримувати свіжі дані про події в країні та за її межами, війни, придворні інтриги та скандали. Не дарма кажуть «хто володіє інформацією, володіє світом» — тоді «авізо» був прибутковим бізнесом. 

Коли у XV столітті з’явився друкарський верстат Гутенберга, журналістика набула міцного фундаменту — «гарячі» новини можна було швидко тиражувати. Комунікаційники Німеччини, Італії та Франції одразу схопили цю інновацію та стали друкувати «летючі листки» — одноразові видання на одну або кілька сторінок, які часто повідомляли сенсацію про: війни, лиха, страти, чутки, релігійні суперечки, пророцтва. Також для розваги вони містили сатиру, а оздоблювалися гравюрами.

Але відліком тієї «четвертої влади», що ми знаємо зараз, можна вважати XVII століття та появу перших періодичних видань. Тодішні газети хоч і були невеличкими, зазвичай на чотири сторінки, але повідомляли новини регулярно та поступово нарощували свій авторитет. Першим таким примірником вважається Relation aller Fürnemmen und gedenckwürdigen Historien, що стала виходити друком у Страсбурзі у 1605 році. Через кілька років у Німеччині вже видавали Avisa Relation oder Zeitung, в Нідерландах — Courante uyt Italien, Duytslandt, &c, а в Англії — Weekly News. Відтоді робота журналістів стала системною та структурованою, цінною для широкої аудиторії. Газети стали інструментом впливу, а не просто набором фактів.

Терміново у друк

Розвиток друкарських технологій хоч і пізніше, але врешті добрався до теренів сучасної України. Перша «Gazette de Leopol» виходить у Львові у 1776 році, але французькою — тоді мовою міжнародної комунікації та інтелектуальної еліти. Вона сприймалася як сучасна та престижна, таким чином видавці хотіли створити враження європейського рівня. Видання дійсно орієнтувалося на освічену публіку, тому мовне питання не стояло. За рік вийшло 52 примірники по 4 сторінки кожен, а один з них зараз можна побачити в Науковій бібліотеці Львівського національного університету.

Після там же з’являється тижневик польською «Листок галицьких новин», який через пів року отримує нову назву «Листок львівських новин». Друкуються польською та німецькою «Львівські тижневі новини», а потім німецькомовне видання «Львівський цісарсько-королівський привілейований листок для інтелігенції». А у 1811 році починає виходити рекордсмен — «Gazeta Lwowska», яка стала найтривалішим регулярним виданням України, проіснувавши в різних формах аж до 2012 року. Спочатку публікувала оголошення, потім з’являлися статті на політичні теми з легкої подачі офіційної віденської преси. 

Паралельно в іншій частині України журналістика квітне у Харкові. У 1812 році при Харківському університеті виходить «Харьковский еженедельник», але має скоріше комерційний характер, розміщує матеріали про економіку та сільськогосподарські ради. Тижневик протягом року випустив 12 номерів і закрився. Через кілька років читачів радують одразу два перші журнали — «Украинский вестник» та «Харьковский Демокрит».

Перший нарешті відходить від сухого переказу подій, натомість говорить про літературу, мистецтво, науку і громадське життя. Активно пишуть для видання Григорій Квітка-Основ’яненко та Петро Гулак-Артемовський, який також публікує у віснику свої твори українською, зокрема, «Пан і собака». В журналі публікували статті з історії України, матеріали про діяльність Григорія Сковороди, літературну та театральну критику, праці з етнографії тощо. «Украинский вестник» був революційним і навіть самоокупався, але проіснував всього кілька років — через надто вільні погляди на вимогу Міністерства освіти його прикрили. 

«Харьковский Демокрит» видавав поет Василь Маслович. Журнал став ще й першим і єдиним сатирично-гумористичним виданням в Російській імперії, хоча основними темами все ж були освіта, культура, філософія, наука та мораль. Там друкувалися й жартівливі вірші, і сатиричні замітки, і пародії, і твори з локальними мемами, і іронічні есе.

У 1817-1823 роки український літератор, вчений і автор підручників Андрій Вербицький щотижнево видає «Харківські ізвєстія» з місцевою хронікою, закордонними новинами, оголошеннями, звістками та навіть анекдотами. А професор Федір Пільгер випускає перший ветеринарний журнал «Український домовід». І знову всюдисуща урядова цензура накладає руку і прикриває обидва видання. Так само про силу літератури, науки та мистецтва активно писали в «Украинском журнале», який проіснував всього два роки. 

А от газета «Харківські губернські відомості» протрималася солідний час — з 1838 року по 1915-й, хоч частота випусків з часом зменшувалася. Вона вважалася однією з найкращих і найякісніших попри те, що в більшості дописи робили не професійні журналісти, а волонтери. Тільки у 1880 році з’явився достойний конкурент — газета «Південний край».

«Харківські губернські відомості» мали офіційний та неофіційний відділи. Перший сухо публікував царські укази, новини про звільнення або нові призначення, розпорядження уряду, а також вичитувався посадовими особами. А от неофіційний був більш запальним — надзвичайні випадки у губернії, історичні та археологічні історії про край, відомості про ринкові ціни та курс на золото, метеорологія, некрологи знаменитостей тощо. Наприклад, свою статтю «Історичний огляд громадського устрою Слобідської України» в ньому розміщує філолог та історик давньої української літератури та етнографії Ізмаїл Срезневський. В матеріалі він розглядає устрій Слобожанщини від перших поселян до Харківської губернії — вищий пілотаж наукової публіцистики. 

Саме з «Харківських губернських відомостей» почалися зміни у журналістиці всієї імперії — газета як ніяка інша до неї розвивала розділ про культурне життя, відповідно публікувала багато рецензій, репортажів, оглядів і редакційних статей. Вона вже була досить схожою на журналістські видання, якими ми їх знаємо зараз. Що цікаво, з 1992 року «Харківські губернські відомості» тричі намагалися воскресити з попелу, але щоразу провально.

А от перше українськомовне видання з’явилося аж у 1848 році. Газета з промовистою назвою «Зоря галицка» зайшла на ринок з чіткою позицією — українці в складі Австрійської імперії мають пам’ятати, що вони є частиною великого та славетного українського народу. Тоді у Львові саме постала Головна руська рада, перша політична організація українців Галичини. Українці того часу називали себе «русинами», а народна мова, якою виходила газета, подекуди виглядала як суміш церковнослов’янської та польської лексики. Але зрештою вперше — не французькою, польською або російською.  

«Зоря галицка» в найкращі часи мала 1500 передплатників — достойний на той момент показник. В номерах можна було знайти все: уривки з історії Русі та козаччини, оголошення Ради, вірші та народні пісні, переклади іноземних матеріалів, коментарі щодо подій за кордоном і нову українську літературу. Серед авторів — головні інтелектуали Галичини, як-то Яків Головацький, Олександр Духнович та Іван Вагилевич. 

Газета проіснувала 10 років, аж поки не спала революційна хвиля і не повернулася цензура. Кілька разів видання змінювало характер з проукраїнського на москвофільське і назад — залежало від головного редактора. 

А от в Російській імперії українській пресі було все складніше пробитися. Спочатку Валуєвський циркуляр 1863 року, потім Емський акт 1876 року — вони буквально волали, що українськомовні видання треба закрити, такі тексти не друкувати та не видавати, а журнали, твори, книжки не привозити й з-за кордону. Причина до болю проста — страх. Імперців злили та лякали проукраїнські матеріали про історію, культуру, мову, народ і традиції. 

Однак легальну можливість продовжувати свою працю українські журналісти таки знаходили — хоч і російською мовою. Редакції деяких видань були поблажливі до них та дозволяли публікувати на своїх шпальтах матеріали, які часто мали достатньо «революційний» характер. Так у щомісячнику «Киевская старина» виходили статті українських літераторів і вчених, зокрема, історичні та етнографічні. Також лояльними були газети «Южныя записки», «Кубань», «Приазовский край», «Киевское слово» тощо. Але деякі українців і близько не підпускали до друку, як-то газета «Киевлянин», яка була монархічно-москвофільською, вела боротьбу з «мазепинством», а від 1908 року була інформаційним органом «Киевского клуба русских националистов».

Перша стаття українською у підросійській Україні вийшла у 1905 році — це рішення було підсилене революцією якраз 1905-го. Матеріал з промовистою назвою «Чи буде суд, чи буде кара», а це рядок з поезії Шевченка, написав активіст, академік і літературний критик Сергій Єфремов для газети «Киевские отклики». Автор наголошував на глибоких суперечностях між людьми в межах Російської імперії, злочинах проти народу та відповідальності царського уряду за насильство та репресії.

А коли в тому ж році оприлюднили «Временные правила о периодической печати», понеслося. В місті Лубни українською вийшов перший випуск газети «Хлібороб» — світ побачили п’ять номерів на кошти громади, один з яких конфіскувала імперська влада, потім і зовсім заборонивши видання. В Полтаві стартувала газета «Рідний край», а в Києві — «Громадська думка». Проте вічна боротьба тривала, адже місцеві чиновники користувалися все ще чинним Емським актом, щоб прикривати «неугодні видання». Натомість хитрі видавці відкривали газети та журнали знову, але під іншою назвою. Наприклад, щоденна газета «Громадська думка» перетворилася на «Раду». Місцеві бюрократи згодом помітили цей прийом і просто заборонили всі видання, які з’явилися у 1906 році.

Та українська преса як фенікс — постійно відроджується з попелу. Видавці вирішили, що раз державною ну зовсім не виходить, то варто друкуватися хоч і російською, але поширювати правильні меседжі. Тому Михайло Грушевський докладає публіцистську руку до «Украинского вестника», що виходить у Петербурзі, а Симон Петлюра редагує московський журнал «Украинская жизнь». 

Словом, протистояння з імперіалізмом ніколи не закінчувалося. Тим часом на заході України клімат для української преси був значно сприятливішим. Пробудити активістський громадський дух Галичини у наприкінці XIX століття взявся публіцист, історик і філософ Михайло Драгоманов. Він завзято виступав проти москвофільства, натомість пропагував європеїзовану вільну журналістику і підтримував друковані видання як інструмент просвіти. Тож політичні журнали, щотижневі видання, газети, окремі часописи партій — цього в західній частині України було чимало.

Медовий рік

Перша світова війна мала серйозний вплив на українську журналістику. З одного боку — посилилися репресії та цензура, царський уряд знову надав чинності Емському акту, безліч видавництв прикрили. Але кого б це зупинило? Українські видання виходили нелегально, а Союз визволення України (СВУ) працював на повну, розповідаючи про національне життя українців на своїй території, навіть після того, як російські війська захопили Львів. Зокрема СВУ видавав «Вісник Союзу визволення України», який надихнув таборові організації створювати пресу для українських військовополонених, наприклад, «Вільне слово» в Зальцвельді. Тому, з іншого боку, Перша світова дала поштовх для політичної активізації та формування нових підходів до журналістики.

Доленосним для української преси називають 1917 рік, а саме Визвольні змагання. Після Лютневої революції 1917 року новостворена Центральна рада України почала агітувати проукраїнські партії активно діяти, а кожна з них, відповідно, мала свою пресу. Серед них Українська соціал-демократична робітнича партія випускала «Робітничу газету» під редакцією Володимира Винниченка, а Українська партія соціалістів-революціонерів — часопис «Боротьба». От і вийшло, що за один тільки рік кількість українських видань зросла від «на пальцях руки перерахувати» до 106, а ще за рік — до 212.

На базі самої Центральної Ради працювало власне пресбюро, з’явилися урядові видання «Вісті з української Центральної ради» та «Вісник Генерального секретаріату України», а також створилося Українське державне телеграфне агентство. Напротивагу на українську територію часто завозили комуністичну пропаганду, а російськомовні газети на кшталт «Наш Юг» та «Социал-демократ» також мали попит. 

Саме в цей період зародилася як така українська військова журналістика. У виданнях Українського січового союзу, як-то «Шляхи» і «Відгуки», говорять про національну ідею, незалежність і соборність.

Ера «совєтов» і цензури

Перші роки після створення УРСР (спочатку УСРР) стався розквіт журналістики з  курсом на українізацію. Це видання «Червоний шлях», «ВАПЛІТЕ», «Літературний ярмарок», «Плуг», «Нова громада», «Україна» та ілюстровані журнали «Глобус», «Всесвіт», «Тук-тук» та інші.

Проте менше, ніж за десятиліття, радянська влада посмілішала. Ліквідувала приватні та незалежні медіа, перетворила українські газети на інструменти партійної пропаганди або зовсім закрила, а журналістів, які співпрацювали з УНР, репресувала. Серед них були діячі Розстріляного відродження, як-то Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий. Про свободу слова можна було забути, адже всі редакції підпорядковувалися Компартії. Журналістика стала частиною радянського ідеологічного апарату, а українська мова — ознакою селянства.

Професія журналіста спаплюжилася, майбутніх спеціалістів навчали не висвітлювати правду, а писати згідно з інструкціями, працювати з партійними документами та підсилювати образ «радянської людини». Справжня журналістика виживала хіба в еміграції та підпіллі. Так, одним з найвпливовіших проукраїнських журналів з редакцією в Парижі був «Тризуб», ініціатором якого став Симон Петлюра. Його ще називали неофіційним органом УНР. Щотижневик поширювався світом, передзамовити його можна було в США, Канаді, Франції, Румунії та інших країнах, і розповідав про політичні та культурні події у підрадянській Україні. Тим часом українські мігранти на місцях випускали власні видання. Часописи «Канадський ранок» або «Українець в Австралії» знайомили з традиціями та історією нашої країни, а пізніше розповідали про актуальні події та репресії радянської влади.

Крім того, з’явилося радіо. Перший в Україні ефір пройшов 1924 року у Харкові, поступово інновація поширилася й на інші міста. Хоча тоді мовлення було пропагандистським та агітаційним, а українською програм майже не випускали.

Під час Другої світової війни офіційна українська преса все ще діяла як інструмент радянської пропаганди та контролювалася партійними органами. Тільки тематики розширилися ще й на мобілізацію, підтримку фронту, демонізацію нацистів і героїзацію Червоної армії. Газети на кшталт «За Радянську Україну» та «Слово бійця» поширювалися серед військових.

Активно розвивалася і фронтова журналістика — кореспонденти писали репортажі з передової, брали інтерв’ю у героїв, робили замітки з окопів. Серед таких медійників був публіцист і кінорежисер Олександр Довженко, який писав воєнні щоденники. Прозаїк Юрій Смолич займався репортажами з фронту, письменник та член ОУН Улас Самчук був головредом газети «Українське слово» (співредакторкою виступала Олена Теліга), яку згодом прикрили нацисти, та написав художню книгу на тему війни «На білому коні». 

А в період німецької окупації на контрольованих нацистами територіях розповсюджувалася гітлерівська преса. Вона популяризування чинний режим і закликала молодь виїжджати на роботу в Німеччину. І хоч українські журналісти на початках намагалися створювати незалежні видання, ті швидко прикрили, а ентузіастів або заарештували, або вбили. Лишень «Краківські вісті» якимось дивом уникнули долі інших часописів.

Коли СРСР почав звільняти окуповані землі, то дав досить багато свободи українським виданням. Звісно, адже вони закликали українців битися в цій війні. А от як тільки бойові дії завершилися, прийшла розплата. Радянська влада знову стала переслідувати українську еліту, а та знову стала займатися нелегальним самвидавом, зокрема цим напрямком опікувалися члени УПА. Під їхнім наглядом виходили антинімецькі та антирадянські газети, наприклад, «Повстанець», «Український голос» та «Самостійність», що створювали у конспіративних друкарнях.

Тобто після війни в журналістиці мало що змінилося — офіційно всі видання контролював союз, статті висвітлювали неймовірний успіх комуністичного будівництва та нещасне життя українських мігрантів за кордоном. Щоб отримувати бодай якусь правдиву інформацію про події у світі, люди слухали радіостанції, наприклад, «Голос Америки» та «BBC».

Раз, два, три — ефір!

На радянських теренах з’являється телебачення! У 1951 році Київський телецентр спочатку показав фільм «Алітет іде в гори», потім інші радянські стрічки та документальні відео. Запрацювало три телецентри — у Москві, Ленінграді та Києві, але аудиторія телеканалів була зовсім невеликою. Тим паче мовлення як таке впровадили тільки у 1956 році, а у 1965-му з’явився перший національний канал УТ-1. А у 1989 році ліцензію на мовлення здобув перший український приватний канал «Тоніс».

Журналістика трансформувалася та розширилися. Тепер потрібні були не тільки спеціалісти, які можуть писати тексти, а й ті, які будуть впевнено тримати мікрофон, чітко говорити та мати гарний вигляд у кадрі. Телерепортажі, інтерв’ю, прямі ефіри, студійні програми — все це було новим, але перспективним. Але, сюрприз, цензура все ще контролювала кожен подих. Тільки під час перебудови журналісти стали гострішими на язик, а сюжети — менш регульованими. 

Тим часом самвидав продовжував розповідати правду у свій спосіб. Важливим прикладом став «Український вісник», який у 1970-1972 році виходив під редакцією В’ячеслава Чорновола. Там свої твори оприлюднювали Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Микола Холодний, Ігор Калинець, Іван Світличний, Станіслав Тельнюк тощо. Також у журналі публікувалися факти репресій, українофобії, порушення прав і свобод тощо. Видання нелегально вивозили в інші країни, зокрема, в США та Англію. Саме через це радянська влада призупинила випуск журналу. У 1972 році Чорновола, як і багатьох інших дисидентів, заарештували.

Десятиліття знадобилося на те, щоб «Український вісник» на чолі з Чорноволом відновив свою роботу, коли у 1987 році з’явилася напівлегальна преса, яка не мала дозволу на друк та поширення, але й не прикривалася примусово. Вийшли науково-популярний та літературно-мистецький журнал «Кафедра», історіознавча газета «Євшан-зілля», київська «Народна газета» та львівська «Віче». Український національний рух попри все набирав обертів, все частіше говорили та писали про державність, незалежність, свободу, історію та національну свідомість.

Публіцистика незалежності

Оголошення Незалежності України означало для української журналістики те, чого всі так давно хотіли й за що боролися — свободу слова. Перед молодою демократією стояли важливі задачі: обрати Президента, створити Конституцію, сформувати державні органи. Медійники ж мали всі ці процеси висвітлювати. Державні ЗМІ втратили монополію та окрім них стали з’являтися незалежні видання, приватні телеканали та радіостанції, перші розслідування. Держава також створила свою газету «Голос України», де друкувала важливі державні новини та закони. 

Та свобода слова мала і наслідки. Кримінальним авторитетам 90-х не подобалися пронирливі журналісти, які хотіли докопатися до правди. У 1992 році вбили журналіста газети «Киевские ведомости» Вадима Бойка, у 1993-му — редактора газети «Досьє» Юрія Османова, а у 1995-му — журналіста газети «Сільські вісті» Володимира Іванова. Та й сам В’ячеслав Чорновіл загинув у автомобільній аварії 1999 року за нез’ясованих обставин. Досі є думка, що це було сплановане вбивство.

Крім того, олігархи почали використовувати ЗМІ як інструмент впливу. Ігорю Коломойському належав «1+1 media», Рінату Ахметову — медіагрупа «Україна», Петру Порошенку — «5 канал» і «Прямий». Проте хоч незалежна журналістика була крихкою, але трималася. Саме в цей період сформувалося нове покоління медійників: принципових, небайдужих, наполегливих. Щобільше, популяризувався сам образ журналістів через їхню участь у телепроєктах. 

А от інтернет на наших теренах розвивався достатньо повільно, на початку 2000-х онлайн-видання ще не затьмарили друковані. Тоді журналіст, розслідувач і громадський діяч Георгій Гонгадзе став засновником і головредом «Української правди». Видання прагнуло відродити свободу слова і, зокрема, критично писало про тодішнього президента Леоніда Кучму. Після жорстокого вбивства Гонгадзе його справа живе — «Українська правда» й зараз є одним із провідних суспільно-політичних медіа країни.

Наступний поштовх — Помаранчева революція. Саме в цей період ЗМІ трансформувалися в інструменти громадського контролю. Після оголошення сфальсифікованих результатів президентських виборів журналісти багатьох каналів не змогли мовчати та відкрито виступили проти цензури та брехні в ефірі. «5 канал» відкрито критикував владу, транслював події на Майдані та прямі звернення опозиції. Редакції «1+1», «Інтер», «УТ-1», «СТБ», «Нового каналу» тощо почали виходити з протестами, носили помаранчеві стрічки та відмовлялися брехати. Крім того, журналісти оприлюднювали вказівки «зверху» щодо новин — суспільство побачило, як влада систематично маніпулювала медіа. Це підірвало довіру до великих телеканалів і створило великий запит на чесні новини.

Нарешті журналісти почали відчувати себе частиною демократичного процесу. Тим часом інтернет-інструменти допомагали їм поширювати новини. Хоч соцмережі ще не були надто популярними, форуми, блоги, поштові розсилки підсилювали онлайн-видання. Зміцнюється розслідувальна журналістика, а згодом проєкти «Слідство.Інфо», «Наші гроші» та «Схеми» стають впливовими у сфері контролю влади.

Революція гідності та АТО

Ще одна Революція, цього разу Гідності, стала черговим випробуванням для журналістського середовища. В той час, як телеканали могли або замовчувати, або перекручувати дані, саме незалежні ЗМІ та онлайн-видання стали основним джерелом інформації. «Українська правда», «Цензор.нет», «Lb.ua», «Главком», «Телекритика» були на піку популярності. З’являється «Громадське ТБ» — онлайн-канал, який став рупором революції й почав вести стріми з Майдану. Активно діє «Радіо Свобода».

Справжня — відважна, правдива та сильна журналістика — змогла проявитися якраз під час Майдану. Через що ті, хто фіксував і розповідав події того часу, неодноразово страждали — їх били, арештовували та обстрілювали. За даними Національної спілки журналістів України, під час Революції Гідності постраждав 271 журналіст, а двоє загинули. Кореспондента газети «Вести» В’ячеслава Веремія насмерть побили «тітушки», а Ігоря Костенка вбила куля снайпера під час протистоянь на вулиці Інститутській у Києві.

Одним з досягнень Революції Гідності стала медійна реформа, яка була неможлива за часів Януковича. Нарешті в державі впроваджують законодавчі та інституційні зміни, які стають на захист свободи слова та прозорості медіа. Один з головних кроків — створення незалежного Суспільного мовлення, телебачення і радіо, які підзвітні громадськості, а не владі. 

А після початку війни Росії проти України на Донбасі у 2014 році почали обмежувати ретрансляцію російських телеканалів, які порушували українське законодавство та поширювали пропаганду. Крім того, воєнний конфлікт підсилив роль військових журналістів. Медійники їдуть на фронт, щоб збирати та документувати докази злочинів держави-агресорки, писати та робити знімки для закордонних ЗМІ, розповідати українцям на підконтрольних територіях про те, що відбувається на сході, та розвіювати російську пропаганду. Цю місію вони виконували часто під обстрілами, в екстремальних умовах і перед обличчям смертельної небезпеки. 

Після численних загроз безпеці та життю журналістів Верховна рада нарешті визнала, що ця суспільно важлива професія потребує правового захисту. Тому у 2015 році ухвалили зміни до Кримінального кодексу України. Нові статті передбачали кримінальну відповідальність за перешкоджання журналістській діяльності, знищення обладнання, погрози, а тим паче напади та незаконне затримання. Все — згідно зі стандартами Ради Європи.

Жорстока, але плідна сучасність

Настав 2022 рік — етап, на якому українське життя і журналістика зокрема змінилися назавжди. Повномасштабна війна Росії проти України змусила медійників правильно розставити пріоритети та визначити, наскільки кардинально зміниться їхня діяльність. А зміни були неминучими. 

Для цілодобового інформування громадян українські телеканали об’єдналися в Єдиний телемарафон — сумісний проєкт державних і приватних мовників, які почергово вели прямий ефір 24/7. Тим часом окремі професіонали робили те, що у них вдається найкраще, — розповідали правду. Так військовий репортер Ілля Пономаренко, який писав репортажі про війну з 2014 року, став одним із найвідоміших у світі українських журналістів на початку повномасштабки. В лютому 2022 року він мав близько 1,2 мільйона підписників у X і писав для Bussines Insider, The Guardian, The Economist та інших.

Редакція The Kyiv Independent стрімко активізувала свою роботу і стала одним із головних джерел інформації про війну для міжнародної аудиторії. Видання взяло на себе місію оперативно висвітлювати події з фронту, аналізувати військово-політичну ситуацію, документувати воєнні злочини та руйнування. Для цього використовували всі доступні платформи, зокрема англомовний TikTok. Їхні репортажі, розслідування й аналітика англійською мовою дозволили українському голосу звучати чіткіше. Внесок журналістів The Kyiv Independent і окремо головної редакторки Ольги Руденко відзначив навіть журнал Time. У 2022 році він написав статтю про проєкт і розмістив фото Руденко на обкладинці. 

Письменник і журналіст Олександр Михед постійно дописує для іноземних медіа, а також дає їм інтерв’ю. Наприклад, для Voxeurop під час їхнього візиту до Києва Олександр розповів про свої відчуття він чинного конфлікту, особисту місію кожного українця та свій зруйнований будинок. А для The Guardian написав аналітичну колонку щодо того, як світ відреагував на війну в Україні у 2022 році і як змінився порядок денний зараз, у 2025 році.

Воєнний кореспондент і режисер Мстислав Чернов з перших днів вторгнення з командою Associated Press поїхав до Маріуполя, де зняв свій оскароносний фільм про жахи війни «20 днів у Маріуполі». Не зупиняються також документувати події сучасності, якими б жорстокими та болючими вони не були, українські фотожурналісти — знімки Євгенія Малолєтки, Олександра Чекменьова, Сергія Коровайного облетіли весь світ (інтерв’ю з Сергієм зокрема й про його найважливіші кадри варто прочитати тут). Детальніше про коротку історію української фотографії можна почитати за посиланням.

І це навіть близько не вичерпний список того, що роблять українські журналісти. Адже перед ними не тільки документування подій, а й підвищення медіаграмотності населення, розвінчування російських фейків, допомога в інформуванні про важливі збори та підтримка громадських організацій, поширення правил безпеки під час обстрілів або можливості допомогти тощо тощо тощо. І це все при тому, що небезпека значно зросла. За даними Національної спілки журналістів, станом на липень 2026 року повномасштабна війна забрала життя щонайменше 152 медійників: частина загинула під час професійної роботи, частина — як цивільні, а більшість — після вступу до Сил оборони. 152 журналісти.

Не дарма Посол України в Британії Валерій Залужний назвав українських журналістів «воїнами правди». А за висвітлення війни в Україні попри всі небезпеки та складнощі, українські журналісти отримали колективну Пулітцерівську премію у 2022 році. Рада нагороди зазначила: «Із задоволенням присуджуємо особливу відзнаку журналістам України за їх мужність, витривалість та відданість правдивому репортажу під час безжального вторгнення Володимира Путіна в їхню країну та його пропагандистської війни в Росії».

Проте навіть коли ця кровопролитна війна закінчиться, перед журналістами постане ще більше викликів і задач. Десятиліттями українці доводили, що цю професію треба сприймати з належними повагою та довірою. І тепер кореспонденти, дописувачі, репортери, автори, фотожурналісти й відеографи, колумністи та інтерв’юєри доводять, що мають сили та сміливість в буквальному сенсі написати нашу історію.