За фахом — танцівниця балету. За другою освітою та покликом душі — педагог. Майже тридцять років Олена Ващенко виховує майбутніх танцівників та балетних артистів, й живе у постійному русі. Проте коли їй поставили діагноз «рак молочної залози» та виявили метастатичне ураження кісток усього скелета, довелося сповільнитися. На жаль, організацій, що допомагають дорослим придбати дорогі ліки, практично немає.

У жовтні 2023-го Фонд підтримки дорослих онкопацієнтів Inspiration Family поставив за мету зібрати 2 млн грн, аби купити життєво необхідний препарат проти метастатичного раку молочної залози. Для цього Inspiration Family доєдналися до найбільшого в Європі забігу Race For The Cure, провівши захід, на який в Києві зареєструвалось понад 500 учасників. А також організували акцію «Рожевтень», до якої долучилися бізнеси й небайдужі люди. Вже акумульовано понад 1 млн грн, але збір триває. Inspiration Family разом із Platfor.ma поспілкувалися з Оленою Ващенко про виклики хвороби, особливості лікування в умовах війни та про сприйняття себе — щоби вкотре нагадати, що дорослі пацієнти зараз потребують підтримки.

«Нам приходити сьогодні на заняття?»

У лютому 2022 минуло пів року, як я працювала з новим потоком дітей моєї школи Street-Classic. На 23 та 24 лютого були розписані звичайні плани уроків. І коли вранці 24 лютого батьки моїх учнів написали, що почалася війна, я навіть не зрозуміла, як це можливо. Вони й самі були розгублені, питали: «Олено Миколаївно, так а нам приходити сьогодні на заняття?»

Ближче до березня стало зрозуміло, що потрібно далі за щось жити. Моя робота стала на паузу, бо ніхто водити дітей на заняття не міг. У сина, соліста Національного театру опери та балету України, теж все скасувалося. Тому моя донька прийняла непросте рішення: їхати «в нікуди» шукати роботу. Сьогодні вона працює на іншому кінці світу і допомагає нам фінансово.

Зараз у мене всього чотири учні. Я дуже люблю свою роботу, і не полишала її попри те, що мені було важко. 

«У мене така професія: постійно щось болить»

Трохи менше ніж за рік до повномасштабного вторгнення із зайвою вагою та болем у спині я пішла у приватну клініку на повне обстеження. У мене давно болить спина, але така вже професія — постійно щось болить, для мене це звичний стан. Тоді ж мені зробили мамографію, але нічого такого не виявили.

Минув рік, у лютому я знайшла у себе збільшений лімфовузол під лівою рукою й пішла до хірурга, який відправив мене на УЗД. Він подивився, сказав, що це просто запалення. Може перемерзла, бо на роботі у нас завжди холодно. 

Я вирішила все ж ще раз сходити на мамографію. З 27 березня мене почали обстежувати: відправили спершу на УЗД, потім на МРТ, потім на КТ. Після МРТ і КТ жоден хірург не міг знайти пухлину. Щобільше, жоден зі спеціалістів УЗД її не бачив. Тоді мені порекомендували зробити ПЕТ-КТ. Я його зробила, де все ж було підтверджено, що це карцинома.

2 квітня я мила вдома собаку, встала на коліна та не змогла піднятися. Правий сідничний нерв був сильно запалений. Я пролежала 2 тижні, піднялася і, накульгуючи, продовжила огляди. В Інституті раку мені зробили радіологічне обстеження, де виявили, що уражені всі кістки мого скелету. 

На лікування мене направили до хімієтерапевта, бо моя пухлина — гормонозалежна. 16 червня у мене був перший укол препарату від метастазів. До нього були додані ліки, які сповільнюють роботу яєчників, щоб ввести мене у штучну менопаузу.

На початку ці препарати мені кололи кожні два тижні. Я дякую нашому Інституту раку, що хоч трохи розвантажив мене фінансово, оскільки видає певні ліки. Але доводиться купувати й самій. Один препарат коштує 15 тис. грн, і придбати його раз на місяць — це недешево.

Проходило лікування доволі складно: у мене з’явилися сильні набряки, я могла за добу набрати +10 кілограмів. Було важко ходити. Був період, коли мені прописували додаткові препарати, бо через множинні переломи у ребрах мені було важко піднятися, нахилитися, повернутися. У мене була уражена права частина периферійного зору, вона залишається і такою сьогодні — щоб подивитися вправо, мені потрібно повністю повернути голову.

У листопаді 2023-го моя лікарка направила мене ще раз на УЗД, вже правої груді. Виявилося, що там також з’явилася карцинома, теж гормонозалежна. Зараз я проходжу таблетовану хімієтерапію препаратом: ми «гасимо» праву пухлину, а ліва поки що «без нагляду», і потрохи прогресує.

Як пояснила лікарка, є інший препарат, який дуже ефективно сповільнює зростання та розвиток пухлини. В сукупності з іншими ліками, які мені прописали, він би посилював їхній вплив на лікування. Приймати препарат потрібно три тижні, потім перерва і знову.

На жаль, ціна зависока для мене. Навіть із допомогою рідних я не можу собі дозволити купувати препарат самостійно. І мені дуже прикро, що держава відходить в сторону і не виділяє кошти на закупівлю цих та інших важливих ліків, які більшість населення не може придбати самостійно.

«Чути обстріли не так страшно, як свій діагноз»

Коли я дізналася діагноз, перша думка була: «Як я скажу про це дітям? Як скажу це своїм батькам, які менше ніж два тижні тому поховали молодшого сина?» Це був дуже важкий період. Але мені було важливо самій прийняти свій діагноз, щоби заспокоїти рідних. Коли я його прийняла, я подзвонила мамі з татом і все розповіла, сказала синові та доньці.

Батьки сприйняли дуже важко. Зовсім незадовго до того помер мій молодший брат. Йому було 38 років, його смерть не пов’язана із війною. У батьків ще не переболіло одне, аж тут додалося інше. Але я розумію, що новина про мене якимось чином їх перемкнула, щоб вони не так сильно горювали. Хоча, звісно, їхні серця ніколи не стануть боліти менше. 

Донька у мене дуже співчутлива, тому для неї ця новина була шоком. Ми одна одній довго плакали у телефон. А мій син зовні дуже достойно все прийняв, сказав: «Мамо, не хвилюйся, це ще не вирок, ми з тобою впораємося». На той момент він вже давно був у «Госпітальєрах», пройшов кілька медичних курсів. Врешті син сам ставив мені уколи. 

Пам’ятаю, якось були сильні обстріли, син побіг в укриття, але я сказала, що не дійду. Укриття далеко, це просто підземний перехід, а мені потрібно лежати. І коли буквально перед вікнами розірвалася ракета, у мене був шок. Проте насправді для мене це було не так страшно, як коли я почула про свій діагноз. Бо тоді з’явилося відчуття, ніби хтось моє життя поставив на паузу, яка не має терміну.

«Я не хочу “махати” діагнозом — краще похвалитися хорошим»

У мене така позиція: не бігати з «прапором» і не «махати» своїм діагнозом, тому не всі батьки моїх вихованців знають про мою хворобу. Знають лише дуже близькі. Є одна родина, яка мені допомогла з усім: знаходили й лікарів, і зв’язки, і допомагали грошима. Своїм хореографам я також не одразу розповіла про свою хворобу. Але коли вони дізналися — стали допомагати.

Більшу частину свого життя я орендувала приміщення у Будинку культури, але там було дуже холодно. Останні два роки, коли нас взагалі відрізали від опалення, було дуже важко. Ми працювали у залі, де дітки на уроці танцювали у теплих шкарпетках, рукавицях та шапках, бо температура у приміщенні була 5 градусів. Я також перемерзала постійно.

Тому, коли я дізналася про свій діагноз, вирішила, що я просто не виживу в таких умовах. Попри всі проблеми, я ризикнула переїхати в інше приміщення. З ремонтом мені фінансово допомогли батьки вихованців, мої тато з мамою, донька та син. Хореографи допомогли тим, що ми всі разом самостійно робили ремонт: не наймали людей, бо бракувало грошей. 

Я не можу сказати, що до мене кидаються за першої потреби – я й не хочу цього. Але мені допомагають. Навіть дітки мої кажуть: «Олено Миколаївно, не показуйте, ми зрозуміли», – коли я попри біль намагаюся передати їм рухи.

А так у мене навіть не всі сусіди знають про мою хворобу. Краще похвалитися хорошим.

«Я не зможу рухатися так, як раніше. Але скільки ж можна бігати?»

Не можу сказати, що приймаю себе такою, як інші. Я розумію все, що зі мною сталося. Але я в такій професії, де тіло – найвища цінність. Навіть попри свою зайву вагу, пов’язану з гормонами, навіть попри біль, я все одно рухалася. А моя кульгавість та набряки, те, що я не можу поворухнутися… Не знаю, як передати свої відчуття словами. Я навіть коли лежала вдома, то уявляла, як робитиму щось: «Ага, коли я піднімуся, то отам на шторах треба щось перешити, а ось тут треба щось переробити». Коли мені допомагали перевернутися на інший бік, для мене відкривалася нова картина моїх майбутніх справ. 

Був період, коли я злякалася, що ніколи не зможу ходити. Коли я нарешті піднялася і прийшла на прийом до лікарки, то розплакалася. Лікарка сказала, що таке буває, але вона думає, що я «виходжуся». Так, я зараз не можу повноцінно нахилитися, піднятися, не можу щось зробити вдома чи на роботі. Мені боляче підіймати руки, бо пухлини тягнуть. Я розумію, що навіть коли я вилікуюся — а я в цьому впевнена — я не зможу рухатися так, як колись, бо буду берегти себе. Я себе заспокоюю тим, що мені 50 — скільки ж можна бігати? Треба трішки зупинитися. Я не плачуся. На мене якщо на вулиці подивитися, то й не скажеш, що я хворію. Я стараюся приховувати свою кульгавість.

Я дуже вдячна лікарям, з якими я перетиналася, бо це тяжка робота. Я бачу, що їм складно приділити необхідну увагу всім пацієнтам, бо їх величезна кількість. І медсестрички в Інституті раку — вони ж наче жучки бігають поверхом, бо стараються всім допомогти.

Я бачу, як їх усіх виснажує паперова робота, бачу в поглядах лікарів, що їм це поперек горла. Вони розуміють, що все це можна комп’ютеризувати, зробити набагато простішим. Уявіть: іноді, щоб мені зробили два уколи, я могла відсидіти сім годин у черзі! Це дуже довго, особливо якщо враховувати, що ти в стані, коли тобі потрібно лежати. 

Є й інші недоліки: я вважаю, що у лікарнях мають бути такі люди як психологи. Бо людина часто навіть не знає, що значить її діагноз, їй нема в кого спитати. А лікарі не мають часу на такі бесіди. За пів року, що я буваю в Інституті раку, лише один раз прийшов психолог. Зайшов у палату, спитав, чи є якісь питання. А люди мовчать, бо у нас так заведено. Я тоді спитала, чи рак це психосоматичне захворювання — і почалася бесіда, і люди стали щось своє питати, я й для себе почула багато цікавого. Тому психологи повинні бути. Людина не може сама все пропрацювати.

Взагалі, в Інституті раку, коли я оформлююся на денний стаціонар і чекаю, доки випишуть ліки, я завжди у палаті разом з іншими пацієнтами. Якось влітку почалися обстріли, і щось летіло так близько, що навіть люди, які лежали на крапельницях, схопили свої стійки, і ми всі разом вилетіли з палати в коридор. Ніхто не нервувався, не кричав, всі діяли, наче один організм. Бо всі розуміли, що такі зараз часи й просто так треба.

«Хвороба — це ще не вирок»

Потрібно розуміти, що це не вирок, а хвороба, з якою можливо боротися. Тим паче, що медицина впевнено крокує вперед. Головне — не опускати руки. 

Я ще думаю, що коли дізнаєшся про таку хворобу, треба стати більш активною людиною. Я, попри свій діагноз, переїхала у нове приміщення. І сьогодні в мене така кількість планів, що, здається, якщо я до років 114 доживу, то не все можу встигнути. Я давно хочу відкрити свою школу як напівдержавну. Мені хочеться разом із дітьми поїхати подивитися виставу в Ла Скала. Хочеться продати свою квартиру, заробити й купити житло дітям… Планів у мене багато, і я хочу, щоб вони втілилися.

Я маю велику підтримку, але найбільша для мене особисто — це віра. Я вірю в те, що Бог не дасть людині більше, ніж вона може витримати. Я не знаю, які в Бога на мене плани. Сподіваюся, що найкращі.

Якщо вам відгукнулася історія Олени, або ви просто бажаєте долучитися до доброї справи – ми будемо вдячні за вашу підтримку великого збору Inspiration Family. Можливо саме ваш внесок стане тим, який допоможе Фонду закупити додатковий курс життєво необхідного препарату.