Східне місто Луганськ розташоване на річці Лугань і має населення близько 400 тис. осіб. Розвинена промисловість, зокрема, машинобудівна та металургійна, робила його важливим гравцем для економіки України. Аж поки у 2014 році не розпочалася війна Росії проти України й окупанти не захопили місто. Економіка впала, рівень життя містян, які попри все залишися, значно погіршився, а права людини систематично порушуються. Нині Луганськ офіційно вважається тимчасово окупованою територією, а загарбники проголосили його так званою «Луганською народною республікою» (ЛНР). Проте ми не втрачаємо надії повернути своє українське місто та його завзятих і творчих людей. 

Вигляд

«В Луганську є “китайська стіна” — так місцеві називали довжелезний дім біля пам’ятника Ворошилову на коні. А цей монумент, до слова, особливе місце для кожного луганчанина. Біля нього часто призначили зустрічі та збиралися. Статеві органи коня постійно розфарбовували різними кольорами», — Віка.

«Луганськ — дуже зелене місто! Особливо це помітно навесні, коли усі вулиці укриваються квітом дерев. Я народилась у звичайному спальнику, проте для нас було нормою, коли батьки кажуть: “Йди у дворі назбирай абрикос на пиріг”. Памʼятаю моє здивування, коли потрапила у Київ у 2014 році, а на ринку продають ті самі звичайні абрикоси ще й за ціною персиків. У нас вони просто валялися скрізь», — Юліана. 

«З луганських териконів видно небо і горизонт — наче ти на краю світу. І як було класно кататись з них на санках! А ще в самому серці міста стояла красива мечеть. Світла, відкрита. Це теж частина нашої України — різна, жива, спокійна», — Елеонора. 

«Саме планування міста особливе. У центрі — широкі вулиці з монументальною архітектурою минулого сторіччя. Величезний залізничний вокзал. А навколо центру — приватні будинки з місцевого каменю, мергелю. Коли їдеш на східні квартали, відчуття, що потрапив у інше місто», — Юліана.

«Клімат у нас специфічний і різкий. Взимку — дуже холодно, до -25. А влітку сухо та стабільно спекотно. Навіть було правило, що коли температура нижче 20 градусів, то у школу можна не йти. Тоді ми надягали найтепліший одяг і йшли кататись на гірку», — Юліана. 

Місця

«Пам’ятаю багато знакових місць: естакаду біля залізничного вокзалу, парк Горького, парк 1 травня та чортове колесо в ньому, площу “Дураковку”, мережу супермаркетів “Абсолют”, які ставали точками зустрічі. Від драматичного театру до краєзнавчого музею з пагорба відкривається краєвид на найперший та найстаріший район міста — Кам’яний брід», — Віка.

«Біля Луганська є місто Щастя, де знаходяться “теплякі” або “теплі води”. Це водойма поруч з ГЕС, в якій завжди тепла вода. Класне місце відпочинку, особливо вночі, коли на вулиці прохолодно, а ти ніби у спа», — Віка. 

«Мої улюблені спогади, коли я зустрічала заходи сонця на памʼятнику Ворошилову на коні, а потім на скейті їхала під рожевим небом додому», — Мирослава.

«У Луганську є справжній ботанічний сад із величезними кактусами, яким не один десяток років. І ще колись тут працювало найстаріше лялькове метро в підвалі театру, а в центрі досі можна знайти будинки з дореволюційною кладкою, де живуть люди, і життя пульсує, як у минулому столітті. Мало хто знає, що вночі, коли місто засинало, небо розкривалось так, що було видно всі зорі. І здавалося, можна простягнути руку — й дістати», — Елеонора. 

«Багато будівельних технологій принесли у місто німецькі, австрійські та валлійські колоністи. Я і не знала цього, поки не почала мандрувати світом і впізнавати рідні мені архітектурні стилі. Проте мало що збереглось до наших днів. Або прямо зараз стоїть і руйнується. Наприклад, будинок у стилі неоренесансу купця Васньова — перша багатоповерхівка у місті. Окупанти хочуть його знищити разом зі згадкою про катівні НКВС, які там були у 30-х роках», — Юліана.  

«Пам’ятаю весняний концерт оркестру біля філармонії — кінець навчального року, все цвіте, і музика лине просто в небо. Тиша, дерево, звук скрипки — і відчуття, що життя справжнє, тепле, твоє. Ще прогулянки біля театру ляльок, запах каштанів на вулиці Совєтській, літні вечори з музикою у сквері Молодіжному, поїздки на “Зеленку” (це квартал Зелена роща) з друзями, коли не було нічого, крім сонця, кавуна і відчуття свободи», — Елеонора. 

Традиції

«Місто завжди виділялося своєю поліетнічністю та мультикультурністю. Попри різні мови та релігії, всі жили в абсолютній гармонії та були надзвичайно гостинними. Мусульмани святкували разом із сусідами Різдво, християни — Курбан-байрам», — Олена. 

«Чомусь хтось вважав, що ми бидло, але я бачило багато культури навколо. Моя вчителька української могла читати вголос Ліну Костенко так, що мурахи бігли по шкірі. І як ми плакали, коли вона розповідала про Розстріляне відродження! Мій дідусь — 40 років в забої шахти, — любив джаз, говорив українською. З друзями вони разом збирались кожного дня на шахи, мого старого ніхто не міг обіграти. А його друг майстерно грав на піаніно. В Луганську було багато тихої глибини в людях, просто треба було слухати», — Елеонора.

«Була місцева загадка, яка зараз звучить недоречно. Звучала так: Що знаходиться між Росією та Україною? Відповідь: педагогічний університет ім. Тараса Шевченка. Бо в Луганську був універмаг “Росія” та кінотеатр “Україна”, а між ними, власне, цей навчальний заклад», — Віка.

«Територія міста входила до складу Війська Запорізького. У XVIII році там були два козацькі поселення: Кам’яний Брід та Вергунка. З початку свого створення місто залишалося великим промисловим центром. Індустріалізація та урбанізація безпосередньо вплинули як на міський ландшафт, так і на розквіт контркультури, яка притаманна такому ландшафту», — Олена.

«Луганськ — місто контрастів, що уособлює значну різницю між різноманітними явищами. Наприклад, це в ньому зафіксовані два абсолютно протилежні температурні рекорди: найспекотніше літо та найхолодніша зима в Україні. А корінними луганчанами є як татари-мусульмани, так і корейці-буддисти», — Олена. 

«Є місцева шахтарська легенда — Шубін. Це дух шахти, зазвичай  мирний і добрий. Але він зустрічається у місцевому фольклорі і як злий персонаж, мстивий за людські гріхи. Тож шахтарі поважали цю легенду та перед спуском у шахту намагались із ним домовитись, молились Шубіну, щоб повернутись живими. Якщо щось погане ставалось на шахті, місцеві казали “Шубін забрав”», — Юліана. 

Мова

«Як і в багатьох містах на Сході України у нас є “свої” слова: тремпель (вішалка), тормозок (їжа із собою), пайта (худі), Червона гірка (наступний тиждень після Великодня), переноска (подовжувач), синенькі (баклажани)», — Віка. 

«У нас збереглось багато шахтарського сленгу. Телега — це шахтарські вагонетки, але цим словом місцеві називали усе, що рухалось. Замолодь — щось смачненьке на додачу до основної страви. Коногонка — шахтарський ліхтар. Чигіря — хащі, дика місцевість. Жужалка — дрібне вугілля. Бокопорити — недбало виконувати роботу, псувати щось. Проте у давнину це слово означало “точити ляси”. Бормотуха — алкоголь, зроблений власноруч (самогон)», — Юліана. 

«Найулюбленіше моє місцеве слово “балакати”. Це не просто говорити — це мати час одне для одного. Ми бала́кали у дворі, на лавочках, на кухні. Це слово означає щось тепле, розслаблене. Ще казали: “шо, малий, гулять підеш?”, “в общагу шуруєш?”, “плющить тебе” — але з усмішкою. Бо наш говір був про життя, не про показне. Проте важлива інтонація. У Луганську говорять з м’якою усмішкою в голосі. Іноді кажуть “шо ти, малий?”, що звучить, як “я сумував за тобою”», — Елеонора. 

Культура

«В Луганську була дуже розвинена музична культура. Працював альтернативний клуб для молоді “Донбас”, де проходили квартирники, маленькі концерти, творчі джеми, виступи гуртів з різних міст, покази фільмів тощо. Один з найяскравіших моїх спогадів — як під час показів чорно-білих німих фільмів музикант грав на фортепіано і створював супровід», — Влада. 

«Теплі спогади про дитячий табір “Юність”. Мені здається, що всі луганчани, які потім переїхали до Києва, там побували. Там формувалася особистість і ті друзі, які познайомилися в межах табору, близько спілкуються досі», — Влада. 

«В місті розквітала молодь, проходили мистецькі виставки, кінофестивалі, вечірки на закинутому аеродромі, перформанси у краєзнавчому музеї тощо. Була виставка “+- 15”, яка зібрала сучасних митців під естакадою, а на наступний рік пройшла “+-16” та ще “+-17”. Вісімнадцятої не сталось через війну, проте народився журнал “+-  нескінченність”, який ми творчою спілкою луганців підтримували вже у Києві. Він і досі існує у різноманітних формах, націлений на культурну освіту молоді. Його автор — відомий у творчих колах активіст Слава Бо», — Юліана.  

Їжа

«В моїй сім’ї всі готували борщ без буряка та квасолі. Була традиція на Різдво ліпити пельмені з таємничим наповненням (пересолений, з монетою) і кому дістанеться такий — тому буде щастя. А ще місцеві пишаються тортом, який є тільки в Луганську та Донецьку, — шахтарським», — Віка. 

«Місто було мультикультурним. У зв’язку з цим кулінарні традиції різних етнічних груп стали спільним надбанням. Скажімо, характерні для тюркомовних народів страви: азу, лагман, бешбармак та інші, стали повсякденними для інших етнічних груп. Велика корейська діаспора дуже вплинула на кухню регіону, наприклад, кімчі було надпопулярною стравою задовго до того, як це стало мейнстримом в столиці. 

Окремо можна виділити регіональну інтерпретацію рецепта борщу. Велика частина луганчан готувала на томатній основі без додавання буряку. І звичайно, слід згадати такий місцевий спеціалітет, як домашній хлібний квас, зроблений з білого та житнього хліба з додаванням дріжджів і суміші ароматних трав, до якої, зокрема, входить хміль. Цей квас, як і закваску до нього, можна було придбати на кожному ринку», — Олена. 

«Кухня Луганщини сформована під впливом важкої шахтарської праці, страви усі ситні та прості, з доступних інгредієнтів. Куліш на пшоні — головна страва на усі свята. Це спадок козацької кухні, який дожив до наших днів. Варили його на усі свята, у казані на вогнищі. Домашні страви, які памʼятаю з дитинства — щавлевий або зелений борщ, холодець із печінкою, ну і звісно — шахтарський торт», — Юліана. 

«Кухня була різноманітна. Наприклад, пиріжки з квасолею чи грибами, бабусині борщі з пампушками, дуже солодке варення, яке варилося ціле літо на балконі, і обов’язково — чай з м’ятою і чебрецем. І окрошка — ох, ця луганська окрошка. Ми її готували на майонезі. Окрошку на квасі моя родина не признавала», — Елеонора. 

«Нещодавно дізналась, що пиріжки, до яких я звикла, відрізняються від пиріжків з інших регіонів України. Бабуся завжди робила їх на кефірі та смажила на пательні, як оладки. Вони виходили пласкими, сухенькими та довго не черствіли. Начинки — кисла капуста, картопля з цибулею, картопля із печінкою», — Юліана. 

Люди

«Луганчани — завзяті. Як і у важкій праці на заводі чи шахті, так і в підприємництві, вони завжди проявляли стійкість і наполегливість у прагненні до досягнення мети. Були непохитні у подоланні труднощів», — Олена. 

«Луганськ завжди був містом тихої доброзичливості, де незнайомі люди могли тебе підвезти на зупинці, пригостити пиріжком або допомогти, нічого не питаючи. А ще сильні… металурги. Шахтарі. Для мене у дитинства було так прийнятно бачити очі чоловіків з вугільною підводкою», — Елеонора. 

«Напевне, найцінніше в Луганську — це люди. У суворих умовах виточуються найдивовижніші кристали! Ми з другом називаємо таких “луганські соняхи”, бо сонях — це та рослина, що проростає крізь бетон і завжди тягнеться до світла», — Юліана. 

«Можливо, сірість міста і спонукала містян створювати щось яскраве. З Луганська блогер та ведучий Антон Птушкін, танцівниця Марина Кущова, співзасновник і музикант Vertuha Всеволод Корецький», — Мирослава. 

«В Луганську у мене було дуже насичене життя, адже чомусь всі люди там хотіли створювати. Майже всі мої друзі або відкрили класні заклади, або грали музику і виступали, або танцювали, або били тату. І зараз коли знайомлюся з талановитою людиною, то велика ймовірність, що вона з мого міста. Наче там в людях народжується особлива цілеспрямованість, яку неможливо пояснити», — Мирослава.

«В Луганську народився Василь Голобородько — український поет, шістдесятник. Він наш сучасник, що став вимушеним переселенцем з 2014 року. Зараз його твори включили у шкільну програму. Тож маю надію, що більше людей дізнається про людину, яка боролась за українську мову тоді, коли за неї карали та позбавляли права на творчість.

Хай слово тоді умре,

хай забудеться все сказане і написане.

Хай вмовкнуть радіо і промовці,

і перестануть виходити органи брехні — газети,

і згорять бібліотеки — ці кладовища

засушених метеликових слів», — Юліана. 

Спогади

«Мій Луганськ затишний та сильний. Місто різних людей, заводчан та шахтарів, але також творчих та розумних. Там крейдяні пагорби, степи та терикони. А весною бабаки вилазять з нір і свистять на пагорбах», — Віка.

«З 2014 року я жила в багатьох куточках України, то можу порівняти. Мій Луганськ був дуже розвиненим та прогресивним, в ньому вирувало життя — студентське, громадянське, українське. Якби не війна…», — Віка.

«Я б назвала своє місто “фронтиром”. Луганськ — найвіддаленіший від столиці обласний центр, місто на крайньому Сході. По аналогії з Диким Заходом, його можна назвати Диким Сходом. Як на Дикому Заході, там діють тільки свої правила та неписані закони. Відповідай за свої слова та вчинки, наполегливо займайся своєю справою, й, можливо, вдача тобі посміхнеться», — Олена. 

«Луганськ ніколи не кричав — він був про тишу, родинність, про прогулянки без мети та вуличні концерти на табуретках. Він ні з ким не змагався. Його не показували туристам — але він вмів любити своїх. І навіть зараз, коли я в Берліні й не можу повернутись, я досі балакаю зі своїм містом подумки щодня. Я — з Луганська. І я хочу додому», — Елеонора.